Вступ

 Що таке смерть? Людині як нікому відомо відповідь на це затання. Її пізнання до розуміння смерті більша ніж у інших земних істот. Саме вона може розмірковувати над сенсом свого швидко плиного життя. Може уявляти і усвідомлювати фізичне гиненння. Та смерть це зовсім не обрив життя,як думає більшість, це кінець який має статися рано чи пізно з кожним. Смерть і життя протилежні один одному. Життя це все, що ми проживаємо, смерть же це кінець нашому початку. Та де чого пізнати нам не дано, але водночас це пізнає кожен. І кожен раз коли на моїх руках бездиханне тіло я намагаюсь заглянути в пусті очі того хто не скажеш вже, але там лиш у відбитті бачу прірву темноти.На руках лиш маріонетка нечула й холодна, його напів розтулені уста нагадують, що ще мить тому він зробив останній ковток повітря. Він солодко поринає в невідоме. Приходить забуття, залишає й біль, який ще щойно переповнював його тіло. Помираючи він стає наче птаха, яку перед цим скували і посадили у клітку  та щойно ця клітка падає розбивається він нарешті знаходь свободу й спокій. Та передцим вона жила: думала, сміялася, плакала і відчувала. Вона просто жила. Та чи непереповнюють людську душу, яка щойно вилетіла докори того що ще пособі ще невстигла полишити, потаїни яких невстигла розповісти або сховати ,слова несказані комусь, почуття, яких ще не пізнала й досі. Тоді його сповнює безвихід і не спокій. Та бува людина помирає, а про неї навіть ніхто не згадає, ніхто навіть не знатиме про неї. Її наче й небуло ніколи. Вона була настільки мізерною піщинкою в житті, що лиш зникає в бурхливому потоці піску. Вона жила лиш тоді коли про неї ще хтось пам'ятав, але й той хто пам'ятав в невдовзі згасає. А вона могла ходити де ходиш ти, могла, торкатися того чого зараз торкаешся ти. Наше життя скидається на пісочний годиник у, якому ми, розипчастий пісок, який  повільно пересипається в іншу чашу згаслого піску, згаслого часу.

 Чи боїшся померти? На це запитання будь хто б відповів так. Чи такий страх слабкість? Абсолютно. Ні. Не бояться смерті дурні. Коли б ти запитав про це самого себе, щоб відповів? Чи копав би в глиб душі, падав у позасвідоме? Що б відповіла людина яка сама забирала життя? Її страшно впершу чергу. Вона як жалюгідне створіння здригалося від згадки про невідоме. Чому? Боїться уздріти обриси тих хто благав про милість задихаючись від рук душогубця? Докори сумління від скоєного? Чи може жалість від того що ще не встиг скоїти? Можливо для когось щось одне із цього, а можливо і все це що перелічене. 

 А що як віддати за когось життя? Тоді можливо людина кинулась у обійми смерті не вагаючись . Заради того кого любить. Та іноді і любов має багато сторін. Любов може змінити на краще, зробити з черствого і егоїстичного у ніжного і люблячого.Може наректи на необдуманні вчинки. Наректи на нерозділенність. Спопелити пристрастю, яка з середини буде жавріти тебе. А може і забрати глузд, залишить лиш божевільне марево кохання, яке фатально погубить образ його зітхання. Любов буває жорстокіша за природу, пронизливіша за будь-який фізичний біль, пекучіша за вогонь полум'яний, іронічніша за рядки з життя. Це вбивчий й водночас окриляючий невидимий флюїд. 

 А що, як би у руках людей була сила вирішувати кому жити, а кому померти. Та саме такою силою людина і володіє що є вищою в суспільстві. Людина яка отрмує владу нестямить себе, втрачає глузд, думаючи, що всесильна. Та кожен десь у глибині душі бажав би бути вищим. Таке безглуздя рушить нашим розумом, та все це лиш обгортка правди, жорстокої правди де людина не боїться жертвувати іншими для свого хворого бажання. Скільки вже  померло невинних людей від чужого божевільного владного марення, скільки жертв ще треба щоб людина зупинилася. Ще з давніх часів людина це перетворювалося на розвагу, на цікаву виставу де грають не фальшиві актори , де йде гра з тим чого у глибині душі боїться кожен.Вбивати,  катувати, над слабшими робити розправу задля власних вигод. Ті хто робили ті розправи, ті хто причетні до цього, не соромляться своїх гріхів,а хтось ніколи вже не віднайде спокою, як і їхні жертви. 

 Чиюсь смерть можна оцінити або ж знецінити й зовсім. Людина братів своїх убити ладна і останню шкуру здерти з ближнього. Не варто дивуватися ножа у спині від людей яким довіряв, той ніж був заточений твоїми ж сподіваннями й довірою, плеканнями в людянність. Люди бояться монстрів з темряви, що можливо чатують на них , але монстри це самі вони...А чи хто знає що там в обіймах смерті. Небеса? Пекло? Чи допоможе каяття грішникам безчестивим? Чи може смерть спасіння? Чому коли позаду дише судна мить ми згадуєш про творця свого, від якого можливо хтось відрікся, а де хто й віри не мав? 

I глава

Із маленької зламаної шибки пробивалися перші теплі промені сонця які тендітно гріли мене на холодній підлозі посеред старого мотлоху у старій коморі. У цю мить здалося все прекрасним і холод не таким холодним. Визирнувши з під ковдри мене засліпило сонце, у повітрі граційно літали порошинки пилу. 

Сонце світило вже із за горизонту, трава покрилася мілкою вранішньою росою, у повітрі стояв свіжий запах розквітлих трав. На небі не було ще не хмаринки лише чаруюче рожеве мариво. Ця мить виняткова, рівна заходу Сонця, коли небо палає, або ж навпаки непомітно зникає в потоці хмар.

Вставши на кам'яну підлогу голоми ногами я відразу відчула як цей холод охоплює кожну мою кісточку, а кров одразу ж стигне в жилах. Та хоч і перші сонячні промені незігрівали мене, та вони гріли мою душу, всередені усе квітло, і пробуджувалось

Я руками розтерла задубілі ноги і натягнула старі пошарпані чоботи, що стояли біля постілі, яка була мені за ліжко. Оглянувшись я підійшла до заваленої мотлохом полиці, де за щось зачепившись весіла не кращого стану чорняве бавовняне пальто. Цієї ночі мені посщастило спати тут, усе що підкидає нам життя дарунок. Іноді щоб побачити в біді велике щастя треба пройти велике нещастя. В кінці кожної морської бурі, завжди йде веселка.  

Раптом за дверима пролунало цокання ключей. Клацнув дверний замок і двері повільно зі скрипом прочинились, переді мною стояв увесь убранний у чорному священик Вінсент, який і дає мені притулок тут.