Частина LIII. Поки б’ється серце

«Іноді найбільша перемога — це не виграти бій. А дочекатися, поки людина знову зробить вдих.»

За дверима не змінилося нічого за ці десять хвилин. Кай сидів на підлозі, спершись потилицею об холодну стіну. Кров на його руках уже почала висихати, але він досі не намагався її стерти. Пальці були нерухомі. Наче чужі. А серце так сильно стискалося, що боліли груди.

Навпроти нього мовчки сидів Хан. Лікті впиралися в коліна, долоні зімкнулися перед обличчям. Голова була опущена так низько, що чорне волосся повністю закривало очі. Рен стояв біля вікна, вкінці коридору, більше спираючись на здорову ногу та притулився до підвіконня. Шов на стегні пульсував тупим болем, але зараз він майже не відчував його.

Хаято залишався єдиним, хто не сів. Він стояв біля дверей. Так само, як стояв багато років тому біля операційної, коли лікарі рятували маленького хлопчика після автомобільної аварії. Тоді хлопчик вижив. Хаято дуже хотів, щоб історія повторилася. Час ніби перестав існувати. Ніхто вже не дивився на годинник. Лише іноді за дверима долинали короткі уривки.

— Тиск…

— Ще.

— Добре…

Потім знову тиша. Минуло ще, мабуть, хвилин двадцять. А може година. Ніхто вже не знав. Раптом двері відчинилися. Усі підвелися одночасно, різко. Коридором процшовся стогін болю зі всіх сторін. Марко повільно зняв скривавлені медичні рукавички. Втомлено потер перенісся. Його очі були червоними. Він виглядав так, ніби постарів за останню годину на кілька років. У коридорі запала така тиша, що було чути лише слабкий шум монітора з кімнати.

— Заходьте.

Першим до кімнати влетів Кай. Потім рушив Хаято, а за ним  усі інші. Лія лежала нерухомо. Крапельниці, датчики, монітор, киснева маска. Світло настільної лампи падало на її обличчя, роблячи його майже прозорим. Кай завмер біля ліжка. Йому здалося, що вона стала ще меншою.

Марко став біля ліжка. Подивився на кожного.

— Вона житиме. — Запевнив Марко.

Ніхто не сказав ні слова. Наче мозок просто відмовився повірити в те, що бачать очі.

— Ви… — Рен ковтнув повітря. — Ви впевнені?

Марко повільно кивнув.

— Так. Ще кілька хвилин тому я не зміг би цього сказати. Тепер можу. Критичний стан зберігається. Попереду дуже багато роботи. Але… — Він подивився на монітор. — Найважче вона вже зробила.

Кай повільно заплющив очі. Його плечі вперше за весь день опустилися. Наче тіло дозволило собі видихнути. Хан тихо сів просто на підлогу, біля стіни. Без сил, без жодного слова. Лише опустив голову.

Марко продовжив:

— Послухайте мене уважно. Вона не прокинеться сьогодні. Можливо, не прокинеться завтра. Організм отримав надто багато травм. Мозку потрібен спокій. Тому зараз для неї найважливіше… — Він зробив паузу. — Щоб ніхто не намагався її будити. Я ввів її в сон, аби тіло не будило її болем. Якщо завтра показники стануть кращі, я приберу цей препарат.

— А якщо вона… — Кай не зміг закінчити, ковтнув повітря та стиснув руки в кулаки.

Марко зрозумів питання без слів. Він з сумом подивився на хлопця.

— Вона впорається. Якщо все йтиме так само, вона скоро прокинеться сама. Але коли буде готова, не раніше. Зараз я лише знижую ризики. Тіло ледь трималося. Багато набутих травм, а ще більше старих, які лише запускають процес, який мені не потрібен. Медикаментозний сон це зараз найкращий спосіб дати організму відновитися.

Хаято підійшов ближче. Довго дивився на ученицю. Потім дуже обережно поклав долоню їй на волосся. Так само, як колись, багато років тому, як кілька тижнів тому.

— Молодець… — Ледь чутно сказав він. — Ти повернулася.

Кай відвернувся. Бо зрозумів, що ще трохи  і не стримається. Рен тихо витер очі рукавом. Зробив вигляд, що просто поправляє волосся. Дам, який нещодавно зайшов, досі мовчав, раптом важко видихнув.

— Знаєте… — Усі подивилися на нього, він криво всміхнувся. — Вона ж нас уб’є.

— За що? — Здивувався Хан.

— За те, що ми тут усі стоїмо над нею з такими обличчями.

На кілька секунд у кімнаті стало тихо. А потім, Кай тихо засміявся. Зовсім тихо, невпевнено. За ним усміхнувся Рен. Потім Хан. Навіть Марко ледь помітно похитав головою.

— Так… — Сказав Дам. — Оце вже більше схоже на нашу компанію.

Марко перевів погляд на всіх.

— Тепер слухайте мене уважно. Ви теж пацієнти. Вам усім потрібен відпочинок. Інакше завтра я матиму не одну важку людину… — Він подивився на кімнату. — А сім. А я хочу повністю займатися нею.

— Не вийде. — Одразу відповів Кай. — Я залишуся тут.

— Я теж. — Спокійно сказав Хан.

— І я. — Додав Рен.

Марко лише важко зітхнув. Подивився на Шіна в надії, що той допоможе. Шін лише усміхнувся, та махнув рукою.

— Не сперечайтеся. Я проходив це, вони вперті.

Марко ще кілька секунд дивився на вперті обличчя. Потім махнув рукою.

— Добре. Але по черзі. Хтось спить, хтось чергує. Бо якщо ви всі зараз знепритомнієте поруч із нею… Мені доведеться відкривати ще одну палату.

Цього разу засміялися вже всі. Неголосно, втомлено, але щиро. За вікном повільно починався світанок. Перший світанок після найдовшої ночі їхнього життя. І вперше за багато днів у цьому будинку з’явилося те, чого тут давно не було. Не перемога. Не спокій. Не впевненість. Надія, яка прийшла швидше, ніж колись.

***

Кай не пам’ятав, коли востаннє сидів настільки спокійно. Не тому, що йому було добре. Просто сили закінчилися. Він сидів на стільці біля самого ліжка. Настільки близько, що варто було лише простягнути руку, і він міг торкнутися долоні Лії. Але не торкався. Ніби боявся. Наче вона могла зникнути, якщо він зробить хоч один необережний рух.

Монітор рівно подавав короткі сигнали. Цей звук поступово почав витісняти із пам’яті гуркіт мечів, крики й постріли. Кай дивився лише на зелену лінію. Поки вона рухалася, Лія була поруч. І цього було достатньо.