Частина XLVI. Перед виходом

«Найважче — не зробити перший крок. Найважче — усвідомлювати, що він може стати останнім.»
 

П’ята година вечора. До виїзду залишалося зовсім небагато. Будинок ніби зовсім перестав дихати. Кожен уже був готовий. І водночас ніхто не був готовий. Лія мовчки сиділа на кухні. Рука лежала на столі. Катетер, який Рен встановив ще кілька днів тому, залишався на місці. Рен закінчив перевіряти записи, відклав блокнот убік і сів навпроти. Кілька секунд він просто дивився на неї. Потім дістав невелику ампулу.

— Остання підтримка організму. — Тихо сказав він.

Він повільно ввів препарат у катетер. Лія навіть не здригнулася. Рен уважно стежив за її обличчям.

— Самопочуття?

— Добре.

— Запаморочення?

— Немає.

— Сонливість?

Лія ледь усміхнулася.

— Уже давно ні.

Він лише кивнув. Після цього закрив кейс. Кілька секунд сидів нерухомо.

— Це все. — Тихо промовив Рен.

На кухні запала тиша. І лише тоді Лія підняла очі.

— Рене…

Він одразу зрозумів.

— Пам’ятаю. — Прошепотів Рен.

Навіть не питаючи, про що саме. Він повільно дістав металеву коробку з аптечки і відкрив її. Не ту, яку бачили всі, маленьку. Із самого дна він дістав три невеликі ампули. Поклав їх на стіл. Одну біля одної. Лія мовчки дивилася на них.

— Це…

— Так. — Рен говорив дуже спокійно. — Це те, про що ти просила. — Він не поспішав торкатися жодної. — Перший препарат дає енергію, прибирає сонливість.

Рен зламав вушко ампули, набрав рідину і обережно ввів в катетер. Потім зробив те саме з іншою ампулою і тихо промовив, вводячи його в катетер:

— Другий препарат максимально пригнічує бажання заснути на найближчі години. Він дає заряд бадьорості, робить звуки та картинки чіткішими.

Він замовк. Руки Рена прибрали шприц від її руки, а погляд зупинився на третій ампулі. Найдивнішої на вигляд, жовтою. І водночас, найнебезпечнішій.

— Третю я введу перед самим виходом. Це не адреналін, це короткодіючий коктейль, який підніме концентрацію, швидкість реакції й витривалість. Після цього організм почне розвалюватися значно швидше. А ця… — Він повільно дістав одну ампулу з кішені і поклав її на стіл — Це крайній випадок. — Лія мовчки чекала. — Якщо я дістану її… — Він підняв очі. — Значить, усе вже пішло зовсім не так. — Кілька секунд вони дивилися один одному в очі. — Я не хочу її використовувати.

— Я знаю.

— Обіцяй мені… — Його голос уперше здригнувся. — Що не змушуватимеш мене.

Лія довго мовчала. Потім тихо відповіла:

— Якщо буде хоча б один інший вихід… — Вона обережно накрила його руку своєю. — Ти її не побачиш.

Рен лише кивнув. Йому цього було достатньо. Він акуратно відкрив ампулу, набрав рідину в чистий шприц та закрив його. Він був готовий для введення. Але лише як останній варіант. На всякий випадок. Рен обережно поклав шприц до футляра, поклав туди останню ампулу з запечатаним шприцом і закрив кришку. Замки клацнули неприродно голосно.

— Решту… — Він важко видихнув. — Зробимо вже перед самим виходом із машини. — Рен підняв вказівний палець, просячи Лію почекати, поки його рука щось шукала. — Давай вдягну.

Ліа поглянула на аптечку, з якої Рен витягнув ортез для кисті. Дівчина лише простягнула праву руку до хлопця, а той мовчки почав вдягати його. Рухи були повільні, обережні. Він фіксував запʼястя надто обережно. Коли закінчив, Рен не зміг прибрати свої долоні від руки сестри. Лише підняв засмучені очі, в який був схований весь біль всесвіту.

— Не думай здаватися! — Тихо попросив Рен, стиснувши руку дівчини. — Я обіцяю тобі, що якщо потрібно, я витягну тебе ще раз з лап смерті. Але не здавайся!

— Не здався. — Відповіла Ліа і накрила долоню Рена власною. — А ти тримай Кая.

Рен мовчки погодилася, лише кивнув головою. За дверима одразу почувся голос Кая:

— Рен! Ми майже готові!

Рен відповів не одразу. Він ще раз подивився на Лію, на свою сестру. На дівчину, яку стільки днів буквально повертав до життя. І лише тоді тихо сказав:

— Ідемо. Настав час.

З кухні Лія вийшла вже іншою. Без вагань, без метушні. Вона мовчки зайшла до своєї кімнати. Одягнула чорну спортивну кофту, повільно застібнула блискавку до самого підборіддя. Довге волосся зібрала у високий хвіст і ще раз туго підтягнула гумку. Ліа подивилася на меч. Він лежав на столі. Вона секунду дивилася на нього і прикрив очі, відкрила верхню шухляду. Дістала навушник та вставила в ухо, прикрив волоссям. Пальці вже впевнено обхопили руків’я. Наче вони ніколи й не розлучалися. Лія видихнула. І впевнено відчинила двері.

У вітальні вже чекали всі. Кай, Рен, Дам, Хаято. Вони дивилися на неї мовчки. Ніхто не сказав ані слова. Ніхто не зробив першого кроку. Наче, поки вони стоять на місці, вечір ще не закінчився. Наче сьогодні ще не настало. Лія лише легко всміхнулася.

— Ходімо. — Покликала Ліа і рушила до дверей.

Саме її голос змусив їх нарешті рушити. А світло згасло в будинку, перед тим, як зачинилися вхідні двері.

***

Дорога минула майже без слів. Хаято сидів попереду, за кермом, поруч був Дамяч  Позаду Рен, Лія і Кай. Двигун тихо гудів. За вікнами повільно пропливали знайомі вулиці, які ставали дедалі порожнішими. Ніхто не дивився у телефон, їх залишили вдома. Був лише один. В Хаято, на випадок чогось страшного.

Ніхто не намагався підтримати розмову. Кожен був сам на сам зі своїми думками. Кай непомітно дивився на відображення Лії у вікні. Вона уважно  дивилась в вікно та міцно тримала долоню Кая. Рен час від часу поглядав на наручний годинник. Дам дивився кудись уперед, так міцно стискаючи коліна, що побіліли пальці. Лише Хаято сидів нерухомо. Не зводячи очей з дороги.

Машина тихо зупинилася біля старої частини міста. Двигун стих, але ніхто не виходив. Лія першою порушила тишу.

— У мене є прохання. — Усі перевели на неї очі. — Виживіть. — Вона говорила дуже спокійно. — Впорайтеся зі своїм завданням. — Її погляд зупинився на кожному окремо. — І не лізьте до мене. Бо тоді всі загинемо.