Частина XLV. Перед світанком

«Найстрашніше не померти. Найстрашніше — вперше дозволити собі зізнатися, що тобі страшно.»

Ніч опустилася на будинок тихо. Навіть цвіркуни за вікном співали якось обережніше, ніби теж відчували, що ця ніч відрізняється від усіх попередніх.

Кай ще довго стояв за дверима її кімнати. Сам не знаючи чому. Наче не міг змусити себе зробити останній крок до власної кімнати. Лише коли почув, що всередині все стихло, тихо видихнув і пішов. Лія же чекала, не рухалася. Стояла посеред кімнати, дивлячись на двері. Слухала його кроки. Один. Другий. Все тихіше. Потім кроки зовсім зникли. Вона заплющила очі.

— Добраніч… — Ледь чутно прошепотіла вона в порожню кімнату.

Минала хвилина за хвилиною. Будинок засинав. Хтось тихо зачинив вікно. Десь рипнули сходи. Потім настала абсолютна тиша. Лія подивилася на годинник. Минуло майже сорок хвилин. А вона все стояла. Минуло ще трохи. Вона чекала вже цілу годину. Ніби переконувала себе, що вже точно ніхто не зайде. Повільно підійшла до дверей. І сповзла спиною вниз. Сіла просто на підлогу, та підтягнула коліна до грудей. Обійняла їх руками і більше не змогла триматись.

Перший схлип вирвався сам. Вона миттєво закрила долонею рот. Ні. Ніхто не повинен почути. Ніхто. Але плечі здригнулися ще раз. Потім ще. Сльози одна за одною котилися по щоках, падали на коліна, на футболку Кая, яку вона досі носила. Вона плакала абсолютно беззвучно. Так, ніби боялася навіть власного болю. Інколи ховала ніс в футболці, вдихаючи його аромат. Вона пахла ним.

— Мені страшно… — Ледве чутно прошепотіла вона, слова зламали її остаточно. — Мені так страшно…

Вона сховала обличчя в колінах. Перед очима знову й знову виникав завтрашній день. Демон. Хан. Мечі. Кров. Вона боялася. Не болю. Не поранень. Вона боялася не повернутися. Вона боялася більше ніколи не побачити Кая. Не почути сміх Дама. Не сперечатися з Реном. Не сісти поруч із Хаято за ранковим чаєм. Не побачити, як Кай знову насупиться через якусь дрібницю. Не відчути його долоню. Не почути його тихе: “Крихітко…” Її груди стисло так сильно, що стало важко дихати.

— Я не хочу… — Прошепотіла вона. — Я не хочу вас залишати…

Вона заплакала ще сильніше. Сльози вже неможливо було стримати. Її план був гарний. Вона знала це. Розуміла кожен його крок. Але… Що, якщо хоч одна дрібниця піде не так? Що, якщо Шін не встигне? Що, якщо Демон щось запідозрить? Що, якщо Хан не повірить? Що, якщо… Вона заплющила очі.

— Будь ласка…

Вона навіть не знала, до кого звертається. До Бога, до долі чи до всесвіту.

— Нехай вони всі виживуть… — Її голос зламався. — Хай навіть без мене…

Після цих слів вона сама здригнулася. Повільно похитала головою.

— Ні… Ні.

Вона теж хотіла жити. Вперше за дуже довгий час дозволила собі чесно це сказати. Хотіла прокидатися поруч із Каем. Хотіла ще сотні звичайних вечерь. Хотіла ще сміятися з Дамом. Хотіла сперечатися з Реном. Хотіла тренуватися з Хаято. Хотіла просто жити. І саме тому їй було так страшно.

Вона ще довго сиділа біля дверей. Поки сльози не закінчилися самі. Потім наступила тиша та пустота. Ліа повільно витерла обличчя рукавом. Кілька разів глибоко вдихнула, підвелась на ноги та підійшла до дзеркала. Довго дивилася на своє відображення. Очі були червоні. Вона важко видихнула, прикрила очі, через хвилину знову подивилася на себе.

— Завтра я повинна усміхатися. — Прошепотіла Ліа.

***

Ранок настав надто швидко. Будинок прокинувся раніше, ніж будь-коли. Але цього разу ніхто не поспішав. Ніхто не жартував. Усі просто ходили кімнатами. Наче чекали невідомо чого, не знаючи чим зайнятися.

Рен першим покликав Лію, коли та спустилася на перший поверх.

— Сідай.

Вона мовчки сіла на диван. Рен сів поруч і уважно подивився їй в очі. Затримав погляд довше, ніж зазвичай.

— Як почуваєшся?

— Добре.

— Голова?

— Не болить.

— Плече?

Лія обережно покрутила рукою, показуючи Рену, що все добре. 

— Майже не відчуваю. — Промовила Ліа.

— Ребра?

Вона зробила глибокий вдих і задумалась, піднявши погляд кудись вверх.

— Все добре.

Рен ще кілька секунд мовчки дивився на неї. Потім відкрив невелику коробку, що тримав у руках.

— Сьогодні вже ніяких препаратів Шіна. — Він дістав кілька таблеток. — Лише вітаміни. — Поклав їх їй на долоню. — Організму потрібна підтримка.

Лія прийняла стакан води з рук Рена та мовчки ковтнула таблетки. Рен вже встав на ноги та готував нову крапельницю. Прозорий розчин повільно почав наповнювати систему.

— Це звичайний зміцнювальний розчин. Електроліти, вітаміни, глюкоза. Жодних препаратів, що викликають сонливість. Сьогодні твоє тіло повинно просто відпочити.

Лія лише кивнула. А будинок знову занурився в дивну тишу. Кай уже вкотре перевіряв свою зброю. Хоч давно це закінчив. Дам то сідав, то вставав. Брав книгу і одразу відкладав. Потім починав чистити ніж. Через хвилину клав його назад. Хаято мовчки сидів біля відкритого вікна. Заплющивши очі. Ніби медитував. Але Лія знала, він теж просто чекав. Вона уважно дивилася на кожного. Запам’ятовувала. Кожен рух, кожен погляд, кожну дрібницю.

Через годину Кай пішов в душ, Дам так і сидів бравши то книгу то ніж.  Коли Хаято пішов до своєї кімнати, Ліа зробила вдих. Потім тихо підвелася. Ніхто навіть не запитав, куди вона йде. Її просто не помітили. Вона повільно рушила коридором і зупинилася біля кімнати Хаято. Кілька секунд дивилася на дерев’яні двері. Потім тихо постукала.

— Майстре…

За дверима одразу почувся спокійний голос.

— Заходь.

Лія тихо зачинила за собою двері. Кімната Хаято була акуратною, чистою. Ніби він тут не жив цей час. Низький столик, дві подушки на ліжку, книжки, складені рівними стосами на полиці. В кімнаті був ледь відчутний запах зеленого чаю.

Майстер сидів біля вікна. Сонячне світло падало на дерев’яну підлогу, розділяючи кімнату навпіл. Він лише жестом запросив її сісти. Лія мовчки опустилася навпроти. Кілька хвилин вони просто сиділи в тиші. Хаято не поспішав. Він добре знав свою ученицю. Якщо вона сама прийшла до нього, значить, ці слова давалися їй надзвичайно важко.