Частина XLIV. Останній дощ

«Людина не знає, який сміх стане останнім. Саме тому найщиріші усмішки народжуються напередодні бурі.»

До бою залишився лише один день. У будинку стояла тиша. Не тією затишною тишею, яка приходить після важкого дня. І не тією, коли всі ще сплять. Це була інша тиша. Кожен знав, що завтра відбудеться. Але ніхто не вимовляв цього слова вголос. Воно було всюди, у кожному погляді, кожному русі, кожному вдиху. Дам більше не жартував. Лише іноді намагався щось сказати, але сам замовкав на пів фрази.

Кай мовчки сидів у вітальні. Перед ним лежала його зброя. Він уже втретє розбирав її до останнього гвинта, уважно протирав метал, перевіряв кожен механізм, хоча прекрасно знав, усе працює бездоганно. Йому просто потрібно було хоч щось робити руками.

Рен зайняв увесь кухонний стіл. Ампули, шприци, бинти, різні препарати. Він по кілька разів звіряв дозування, підписував упаковки, перекладав їх місцями, а потім знову повертав назад. Поруч лежав його лук. Він відклав ліки і натягнув тятиву. Послухав звук. Трохи послабив і знову натягнув.

Хаято перевіряв спорядження. Ліхтарі, запасні ножі, рації, ремені. Усе, що могло знадобитися.

А Лія… Лія була дивно спокійною. Наче рішення вже давно було прийняте. І тепер залишалося лише дочекатися. Вона три рази падала, але сьогодні рахунок ніхто не вів.  Шін знайшов її у дворі. Вона сиділа на старій лавці біля сосен і дивилася кудись між дерев. Він мовчки сів поруч. Кілька секунд вони нічого не говорили. Потім він простягнув маленьку чорну коробочку.

— Це тобі.

Лія обережно прийняла її до рук, та відкрила. Усередині лежав майже непомітний чорний навушник.

— Перед боєм вдягни його. — Пояснив Шін, подивившись вперед.

Вона здивовано підняла очі і подивилася на чоловіка. Той був спокійний, впевнений. Лише тривогу видавали його руку, що були стиснуті в кулаки. Він тримав спину надто рівно, а погляд не міг зупинитися на одній точці.

— Для зв’язку? — Трохи подумавши, спитала Ліа.

Шін дістав щось із кишені і простягнув перед дівчиною. На долоні лежав такий самий навушник.

— Другий буде в мене. — Він усміхнувся зовсім трохи. — Так ми зможемо говорити.

Лія уважно подивилася на пристрій. Здалося, він настільки зацікавив її, що все в цьому світі втратило значення.

— Він маленький…

— Саме тому його майже неможливо помітити.

Він узяв навушник із її долоні. Обережно вставив їй у вухо, відсунувши пасма.

— Зручно. Майже не відчувається.

— Натискаєш один раз і відповідаєш. Потрібно звернутися до мене, тоді двічі торкаєшся ось тут. — Його пальці легко торкнулися її руки і підвели до маленької кнопки. — Якщо зв’язок урветься не панікуй. Я знайду спосіб вийти на тебе.

Лія повільно кивнула, та перевела погляд кудись вперед

— Дякую. — Пошепки промовила дівчина.

Шін підвівся, вклавши руки в кармани брюк.

— Сьогодні я їду.

— Уже? — Ліа повернула до нього голову.

— Потрібно готуватися. — Його голос став серйознішим. — Завтра, поки Демон дивитиметься лише на тебе,  ми підемо по його сестру.

Лія теж підвелася та встала навпроти Шіна. Той лише ледь насупився. Вони кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного. Ліа опустила очі і полізла в карман кофти, що була на ній. 

— Візьміть це. — Ліа простягнула відкриту долоню до Шіна.

— Що це? Кулон? — Шін здивовано подивився на Лію, потім посміхнувся. — Це так ти кажеш «дякую»?

— Ні. — Ліа трохи засміялася. — Цей кулон дав мені Хан. Він належить його сестрі. Думаю, він може допомогти вам. Коли знайдете її, одразу покажіть його. Вона буде налякана. Стільки часу її тримали там. А з цим кулоном, ви зможете заслужити її довіру. Бо вона знає, що він був в її брата.

— І вона піде з нами без вагань. — Договорив Шін, взявши кулон в свої руки.

— Так. — Ліа ще раз посміхнулась, та уважно подивилася на Шіна. — Бережіть себе. І дякую за допомогу моїй родині.

Шін усміхнувся, ледь помітно вклонився дівчині.

— Я просто повірив в тебе. Бережи себе. Ти повинна виграти. Тобі ще віддавати борг.

— Бажаю успіху. — З посмішкою промовила вона.

— До зустрічі завтра, Ліа. Я буду чекати тебе цілою та живою.

Він легко скуйовдив їй волосся, ніби хотів трохи розворушити її, після чого рушив до машини. Він стискав кулон в долоні, поки не сів в машину. Потім повісив його собі на шию. За кілька хвилин чорний автомобіль зник за поворотом. Лія ще довго дивилася йому вслід. Наче разом із ним поїхала половина її плану.

— Живою. — Повторила Ліа. — Це вже як вийде.

***

Через чотири години дім трохи завмер. Ліа якраз вийшла з кухні, коли вона побачила Рена. Той сидів на кріслі і уважно дивився на неї. Рен довго мовчав, перш ніж промовити бодай слово.

— Вийдеш зі мною? — Все ж таки наважився Рен.

Вона одразу кивнула та рушила до виходу. На подвір’ї вже чекали Кай, Дам і Хаято. Ніхто не знав, навіщо Рен попросив усіх вийти хвилин десять тому, але ніхто й не став запитувати. Вони лише мовчки чекали. Кожен стояв поруч. Хаято рівно тримав спину, зчепивши руки позаду. Кай нервово переминався  з ноги на ногу, постійно дивлячись вхідні двері. Дам мовчки сидів прямо на траві, злостиво видирав її з корінням.

Коли двері відчинилися, хлопці видихнули. Рен поклав на сходинки свій блокнот і схрестив руки на грудях, пройшов вперед.

— Сьогодні останній день. — Лія мовчки дивилася на нього, стоячи трохи за спиною Рена. — Сьогодні останній день, коли я можу давати тобі ці препарати. Завтра  ні.

— Бо я засну?

— Саме так. — Він коротко кивнув, та трохи повернувся назад, аби бачити дівчину. — А тепер мені потрібно зрозуміти, що вони зробили з твоїм тілом. — Рен зробив кілька кроків назад. — Пробіжись.

Лія мовчки рушила вперед. Спочатку повільно. Потім швидше, ще швидше. Кай мимоволі напружився. Вона бігла легко, не кульгала, не берегла плече, не затримувала подих. Добігши до старої сосни, різко розвернулася і повернулася назад майже тим самим темпом. Тільки зупинилися біля Кая. Рен підійшов ближче та навіть не записував. Просто дивився.