Частина XLIII. Два дні

«Іноді турбота виглядає дуже дивно. Наприклад, як суперечка про те, хто першим встигне підхопити людину, що засинає на ходу.»

До бою залишилося лише два дні. Будинок остаточно змінив свій ритм. Тепер він жив не за годинником. Він жив за сном Лії. А з самого ранку, ще до сніданку, в вітальні були майже всі.

— Дев’ять. — Промовив Шін.

— Ні, вісім. — Відповів Дам.

— Дев’ять. — Шін вже сердився.

— Це не рахується! — Дам знизав плечима.

— Чому це? — Шін навіть зробив крок назад.

— Бо вона вже майже сиділа. — Відповів Дам, вказуючи кудись вбік.

— Вона ще стояла! — Трохи сердито зауважив Шін.

— Лише однією ногою.

— Але ж стояла! — Шін склав руки на грудях.

Дам повторив цей рух і підняв підборіддя вище.

— Шіне, ви шахраюєте.

— Просто ти надто повільний.

— Я молодший!

— Саме тому мав би бути швидшим. Але ні. Я виграю.

Лія, яка нещодавно прокинулася на дивані, повільно перевела погляд з одного на іншого. Вона почула останні слова.

— Ви чого такі голосні? — Тихо промовила Ліа, підводячись на дивані.

— Абсолютно згоден з нею. — Кивнув Шін. — Ти гучний.

— Уже другий день ми сперечаємося. Може досить? — Додав Дам, подивившись на Шіна надто уважно.

— Ви щось рахуєте? — Спитала Ліа, переводячи погляд з Дама на Шіна.

— Хто більше разів тебе впіймає. — Спокійно та серйозно відповів Дам, повернувшись до сестри.

Лія мовчала кілька секунд. Потім закрила обличчя долонею та важко видихнула.

— Мені соромно… — Прошепотіла Ліа.

— А нам весело. — Абсолютно щиро відповів Дам.

— Це ж різні речі. — Важко сказала дівчина, відкидаючи ковдру.

***

Усе почалося ще зі сніданку. Рен саме пояснював новий графік ін’єкцій, який скорегував спеціально для Лії. Він був кращий, але і дози більше.

— Наступна через… — Він не договорив, бо помітив вигляд Лії.

Вона сиділа навпроти з чашкою чаю в руках, та повільно кліпнула. Потім ще раз. Голова трохи нахилилася вперед. Кай одразу схопив чашку, торкнувшись пальців дівчини. Ліа склала руки на столі, а голова опустилась ще нижче, зупинившись просто на складені руки. Наступила повна тиша. Дам повільно підняв голову, від звуку. Подивився на сестру та перевів погляд на Шіна.

— Це рахується? — Тихо спитав Дам.

— Ні.

— Чому?

— Її ніхто не ловив.

— Шкода… Так би я виграв.  — Якось сумно відповів Дам.

Кай уже встиг підвестися. Обережно підсунув стілець ближче, щоб вона не зісковзнула. Підклав їй під голову складений рушник, який вона одразу схопила.

— Нехай поспить. — Тихо заявив Кай.

Рен лише глянув на годинник, та підвів очі до стелі, щось пригадуючи.

— Хвилин двадцять. — Промовив Рен.

— Звідки знаєш? — Дам вже дивився на нього з цікавістю.

— Уже третій день спостерігаю. В цей час сон до пів години.

І справді. Рівно через двадцять п’ять хвилин Лія повільно розплющила очі. Солодко потягнулась і завмерла. Тоді мозок почав працювати. Вона сиділа, перед нею був деревʼяний стіл, поруч стояла чашка. Ліа подивилася навколо.

— Я… — Почала Ліа.

— Так. — Усміхнувся Кай, відповівши раніше ніж прозвучало питання.

— Знову? — Ліа кривилась від своїх слів.

— Знову.

Вона тільки важко зітхнула. І відкинулася на спинку стільця. А вже після обіду рахунок змінився.

Шін — десять.

Дам — дев’ять.

І сталося це абсолютно випадково. Лія несла зі своєї кімнати книгу. Повільно йшла коридором, повз вітальні. Навіть щось тихо наспівувала собі під ніс. Дам саме виходив із кухні. Подивився на неї і хотів запитати, чи не хоче вона чай.

— Лія?  — Погукав Дам.

Вона не відповіла. Зробила ще два кроки, немов крізь воду.  Повіки повільно опустилися. Ноги продовжили йти, але тіло почало нахилятися назад.

— Є! — Вигукнув Дам, перш ніж рушити.

Дам буквально пірнув уперед. Встиг підхопити її за плечі та за талію, саме в ту секунду, коли ноги вже перестали слухатися. Лія навіть не прокинулася. Лише тихо видихнула й, абсолютно спокійно, поклала голову йому на плече. Дам завмер, коли відчув спокійний подих на своїй шиї. Це змусило його трохи посміхнутися та вже впевнено підняти сестру на руки.

— Шіне! — Пошепки протягнув Дам, а коли той визирнув із кухні, продовжив.  — Десять — десять!

— Наздогнав.  Молодець. — Шін навіть показав руками «супер»

— Наздогнав! — Радісно повторив Дам, посміхаючись.

Шін лише театрально зітхнув, рушив назад не забувши тихо промовити:

— Конкуренція…

Почувся тихий сміх з усіх сторін. Єдиний, хто зовсім не сміявся з цього, був Рен.

— Досить. — Його голос пролунав настільки серйозно, що всі одразу замовкли. — Це смішно рівно до того моменту, поки вона не впаде зі сходів. — Він подивився на кожного окремо. — Запам’ятайте, якщо Лія йде нагору або вниз, вона не повинна бути сама. Вона взагалі зараз не повинна ходити одна. Хтось завжди має бути поруч. Завжди. Всюди кути, підлога. Вона і в ванній може впасти. І дай бог, щоб мозок витримав.

— Зрозуміло.— Тихо відповів Шін.

— Зрозуміло. — Кивнув Дам.

— Без винятків. — Додав Хаято.

І ніби навмисно, через годину це правило врятувало її. Лія повільно спускалася сходами. Хаято саме піднімався назустріч. Вона усміхнулася. А Хаято вже завмер, почавши панікувати. Хотів вже посварити Лію, що пішла сама.

— Майстре… — Її голос був тихий, такий, що вчитель забув всі слова, які хотів промовити.

Він лише побачив, як її погляд раптом став порожнім. Тіло хитнулося, вона зробила короткий видих. Коліна перестали тримати. Хаято навіть не змінився в обличчі, лише зробив один швидкий крок. Його руки м’яко зупинили її падіння. Лія вже спала.

— Як і казав Рен… — Тихо промовив він.

За кілька секунд на сходах уже були всі. Ніхто нікого не кликав, лише зустрілися. Рен важко видихнув.