Частина XLI. Довіра, що народжується між ворогами

«Іноді найнебезпечніший крок — не вийти на бій. А простягнути руку тому, хто мав стати твоїм ворогом.»

До бою залишилося чотири дні. Ранок у домі почався раніше, ніж зазвичай. Рен уже давно поставив Лії крапельницю. Прозора рідина майже повністю зникала в катетері на її кисті, поки він уважно спостерігав за кольором шкіри, зіницями та реакцією. Перекрив ліки, Рен присів перед дівчиною.

— Запаморочення? — Звично запитав він.

— Майже немає.

— Майже це не “немає”.

— Лише іноді, якщо різко повертаю голову.

Рен кивнув, щось записав до свого блокнота й лише тоді дозволив їй встати. Він бачив стан Лії краще за всіх. Колір обличчя став не такий блідий, її рухи були більш впевненими. Та і сама дівчина виглядала більш здоровою.

У цей час у дворі вже чулося дзенькотіння мечів. Кай і Дам тренувалися. Хаято уважно спостерігав за ними, іноді виправляючи стійку або рух. Він намагався навчити хлопців усьому, що могло допомогти їм вижити. А ось пана Шіна не було. Лише через кілька хвилин від початку ранку Хаято повідомив, що Шін поїхав ще до світанку.  Ніхто не став питати куди. Всі займались своїми справами.

Минуло майже три години. Біля будинку тихо зупинилася чорна машина. Ліа саме сиділа на ґанку, тримаючи чашку теплого чаю. Вона все частіше була без Кая. Сама попросила його, не слідувати за нею кожного разу. Бо потрібно вчитися справлятися самостійно. Самому Каю. Бо за чотири дні вона може зникнути з його життя. Подекуди, Ліа жалкувала, що почала відносити з Каєм. То якщо вона загине, він не зможе це пережити. Кай же, всеодно був поруч. Він непомітно йшов слідом, уважно спостерігав. Тому, для нього нічого не змінилося. Лише Ліа відчувала невелику свободу і смуток.

Шін вийшов із машини значно повільніше, ніж зазвичай. Його обличчя було незвично серйозним. Він навіть не зайшов до будинку, зупинився біля ґанку, просто перед Лією.

— Можемо поговорити? — Одразу промовив він.

Ні вітання, ні бажання доброго ранку. Ліа одразу зрозуміла. Щось сталося і ця інформація потрібна була їй.

— Звичайно. — Впевнено відповіла Ліа, відставив чашку.

Кай уже зробив крок до них, але Шін сам звернувся до нього.

— Я хочу трохи пройтися з Лією. Дозволиш?

Кай насупився і одразу задав питання. Навіть не думав.

— Далеко?

— Ні.

— Я піду з вами.

— Ні. — Запала коротка тиша. — Мені потрібно поговорити лише з нею.

Саме в цей момент з дому вийшов Рен. Він уважно подивився на Шіна. Потім на Лію.

— Що трапилось? — Озвучив Рен.

— Шін хоче пройтись зі мною.  — Пояснила Ліа.

Рен уважно подивився на Кая і спокійно сказав:

— Якщо вона не перевтомлюватиметься нехай іде.

Кай не рухався декілька хвилин. Ліа слухняно стояла і дивилась на нього. Потім прикусила нижню губу я тихо запитала:

— Дозволиш?

Кай не відповів, лише підійшов до Лії. Обережно поправив каптур його кофти, яку вона вже спокійно вдягала без дозволу. Наче шукав будь-яку причину затримати її.

— Звісно. — Відповів Кай, але одразу перевірив погляд на Шіна і промовив вже йому. — Бережи її.

Шін кивнув.

— Обіцяю.

Вони мовчки йшли вузькою лісовою стежкою. Навколо пахло соснами. Лише вітер тихо хитав верхівки дерев. Було трохи прохолодно, і свіже повітря приємно відчувалось на відкритих ділянках тіла. Минуло хвилин десять тиші і кроків. Ліа першою заговорила.

— Ви знайшли щось. — Не питання, швидше впевнена заява.

Шін навіть не здивувався.

— Так.

Він не дивився на неї. Лише продовжував іти, поруч. Ні спереду, ні позаду. Рівно поруч, плече до плеча. Щоб мати змогу підхопити, якщо їй стане погано.

— Ти мала рацію. — Ліа нічого не сказала, лише чекала.  — У Хана є молодша сестра.

Вона лише тихо видихнула, ніби з її плеча скинули щось важке.

— Де?

— У будинку за містом. — Шін зупинився. — Під охороною людей Демона.

Ліа заплющила очі і зупинилася трохи подалі. Все стало на свої місця. Тільки Шін поки цього не розумів цілком.

— Він служить йому тільки через неї.

— Так. — Тихо відповів він.

Знову запала тиша. Шін дістав із кишені телефон, швидко подивився на екран, звіряючи час і потім вимкнув його.

— Через своїх людей мені вдалося передати повідомлення. — Ліа повернулася і уважно дивилася на нього. — Хан погодився зустрітися з тобой.  — Вона завмерла.  — Але… — Шін перевів погляд з телефону на неї. — Це може бути пастка.

— Я піду. — Вона відповіла навіть не замислившись.

— Ти навіть не запитала де. — Шін схилив голову.

— Це нічого не змінює.

Шін кілька секунд мовчав. Потім лише кивнув.

— Тоді ходімо.

Через двадцять хвилин вони вийшли до старої лісової дороги. Попереду вже стояла чорна машина. Двигун був вимкнений. Дверцята відчинилися і з водійського місця вийшов Хан. Сам. Такий же високий, такі широкі плечі. Чорне волосся, трохи довше, ніж пам’ятала Ліа. Чорний одяг без жодної емблеми. Його кроки були спокійними, тихими. Такими самими, як і під час їхнього бою. Чорні очі були спокійні, але подекуди, Ліа бачила втому в них.

Він зробив ще три кроки вперед і зупинився. Шін інстинктивно рушив назустріч. Та Ліа тихо підняла руку.

— Не треба. — Пошепки промовила дівчина.

Вона сама пішла вперед. Хан теж рушив на зустріч.  Вони зупинилися за кілька кроків один від одного. Довго мовчали, роздивляючись один одного. Першою заговорила Ліа.

— Як твоя сестра?

— Хто тобі сказав? — Очі Хана миттєво стали холодними, а голос злим.

— Це вже не має значення. — Він мовчав. — Я хочу допомогти тобі.

— Ха! — Вирвалось у Хана. — Ти? Мені? З якого дива?

— Я хочу запропонувати угоду.

— Не лізь туди, куди тебе не просять. — Злісно промовив Хан.

— Я все одно вже втрутилася.

Він різко видихнув, та відвів обличчя в бік. Йому було важко бачити її. Він пам’ятав все. Кожен удар, кожен її стогін болю. Коли вона падала і підіймалась. І ще краще пам’ятав її очі. Сірі. Такі самі як зараз. З впевненістю, спокоєм, силою. Він одразу побачив Лію, коли вона тільки зʼявилася серед дерев. Вона йшла важко, на скроні залишився шрам, навіть шви ще не повністю розчинилися.