Частина XL. Тиша між ударами.

«Найсильніше кохання народжується не тоді, коли час безмежний. А тоді, коли кожна хвилина може стати останньою.»

До бою залишилося п’ять днів. Дім ніби навчився жити з новою цифрою. Ніхто більше не рахував уголос. Не говорив про неї. Але кожен знав. Бо календар, що висів на кухні, показував скільки часу їм залишилось.

Цей ранок почався незвично тихо. Рен уже встиг поставити Лії крапельницю, перевірити зіниці, координацію, попросити пройтися коридором трохи швидше ніж звичайно і лише після цього дозволив їй трохи відпочити.

— На сьогодні досить. — Коротко сказав він.

— Я ще можу.

— Знаю.

— Тоді?

— Ні.

Лія тільки усміхнулася.

— Ти стаєш схожим на Кая.

— Це він стає схожим на мене.

З коридору одразу почувся його голос:

— Неправда. Я б дозволив!

Рен на це лише фиркнув. Він ще боявся. Боявся давати Лії цю можливість, використовувати тіло на повну. Бо якщо щось піде не так, вони пірнуть у той час, з якого недавно вийшли.

Вже після обіду будинок трохи спорожнів. Хаято, Шін, Дам і Рен вийшли на подвір’я. Обговорювали охорону, план. Зміни маршруту. Кай залишився. Він знайшов Лію біля відкритого вікна її кімнати. Вона сиділа на підвіконні, підтягнувши одну ногу. Вітер тихо ворушив чорне волосся. Вона навіть не обернулася.

— Я знала, що це ти. — Тихо промовила Ліа.

— Як?

— Ти тихо ходиш.

— Це комплімент?

— Це факт.

Кай підійшов ближче і зупинився просто поруч. Кілька секунд вони мовчали. Потім він дуже обережно торкнувся пальцями її долоні. Наче ще питав дозволу. Лія сама переплела їхні пальці.

— Сьогодні нічого не болить? — Тихо спитав він.

— Болить трохи. — Чесно відповіла вона.

— Де?

Вона подумала зовсім трошки.

— Лише плече.

Кай усміхнувся.

— Це вже перемога.

Вони ще довго мовчали. І саме ця тиша була потрібна обом. Лія дивилася у двір, стежила за гілками дерев що коливались від вітру. Бачила хлопців з Хаято та Шіном. Кай в цей час дивився лише на неї. Настільки вона була рідною, що поруч з нею він дихав інакше. Несподівано Ліа порушила тишу.

— Знаєш… — Почала Ліа, але замовкла.

— М?

— Я весь час думаю…

— Про бій?

— Ні, Про нас. — Вона похитала голову, лише почавши відповідати.

Він здивовано підняв брови.

— І що ти надумала?

Лія усміхнулася, ніжно, ледь помітно.

— Ми дивні.

— Дуже дивні.

— Ти носиш мене на руках.

— Звісно, а як інакше?

— Ми можемо годину мовчати.

— Так.

— Ти постійно торкаєшся мене…

— Так. Бо я хочу.

— І це зовсім не дратує.

— Це ж добре? — Кай тихо засміявся.

— Дуже. — Вона повернулася до нього. Їхні обличчя були зовсім близько, бо Кай вже нахилився до неї.  — Знаєш?

— Що?

— Я вже не пам’ятаю, як було без тебе.

Усмішка повільно зникла з його обличчя. Він зробив лише один маленький крок, і опинився зовсім поруч. Підняв руку, та долонею обережно прибрав пасмо волосся їй за вухо. Потім провів великим пальцем по її щоці.

— І не треба пам’ятати. Живи зараз.

Лія ледь усміхнулася.

— Це наказ?

— Так.

— А якщо не послухаюсь?

Він нахилився ближче.

— Тоді… — Його губи майже торкалися її. —  Доведеться переконувати.

— І як саме ти це зробиш? — У губи прошепотіла вона.

Відповіддю став поцілунок. Спочатку легкий, наче привітання. Потім трохи довший, тепліший. Лія сама подалася вперед, повернувшись до нього і опустив ноги донизу. Однією рукою торкнулася його шиї, і відчула, як він завмер. Ніби щоразу дивувався, коли вона робила перший крок. Поцілунок став глибшим, повільним. Без поспіху, без страху. Кай обережно поклав долоню їй на талію, підтягуючи ближче, але все ще обережно. Він знав, що навіть зараз різкий рух може завдати болю. Тому торкався її так, ніби вона була створена зі скла. Лія тихо всміхнулася просто крізь поцілунок.

— Чому смієшся? — Кай на секунду відірвався від її губ.

— Бо ти… — Вона знов торкнулась до його губ і відірвалась.

— Що?

— Бо ти дуже обережний. — Ліа промовила це і знову торкнулася його губ.

— Це погано?

Вона похитала головою.

— Ні.

І сама поцілувала його ще раз. Цього разу довше, відчутніше. Пальці однієї руки ковзнули під комір його футболки, легко торкнувшись теплої шкіри на шиї. Інша рука пролізла знизу під футболку. Пройшлась по животу та завмерла біля ребер. Кай тихо видихнув. Заплющив очі сильніше. На якусь мить увесь світ перестав існувати. Був тільки запах її волосся, тепло її рук і серце, яке билося так близько.

Кай змінив поцілунок. Поглибив його максимально, його руки пішли в рух. Права рука схопила шию Лії на декілька секунд і перейшла в волосся на потилиці. Він стиснув пасма, але не надто сильно. Ліва рука рушила по нозі, дійшла до стегна і залізла під його футболку.  Вона весь цей час вдягала його речі. І це зводило з розуму. Тому Кай лише підхопив Лію під стегна і підняв на руки. Вона одразу обхопила його шию, не розірвавши поцілунок. Її ноги обхопили його стегна надто легко і звично. Кай зробив декілька кроків назад. І обережно розвернувшись, поклав її на ліжко.

Він не розривав поцілунок, лише трохи дав волю рукам. Одна тримала його вагу, а долоня іншої руки рухалась по нозі вверх. Ліа розташувала ноги так, щоб посередині був Кай. Він притулився близько. Вона відчувала все його тіло. Його бажання, його руки, поцілунок. А Кай не міг насолодитися нею. Він обережно проник пальцями під футболку, пройшовшись по животу і зупинився під грудьми. Ліа була маленька, навіть крихітна порівняно з ним.

Ліа ж відчувала лише дике бажання, до нього. Її руки гуляли по його тілу, одна рука бігала по спині, інколи нігті залишали невеликі подряпини. На що Кай лише сильніше проводив руками по її тілу. Але все ще не торкався того, що здавалося забороненим. Різко Кай відсторонився. Лобом сперся об її лоб та важко дихав.