Частина XXXIX. Шість днів

«Найстрашніше для лікаря — не програти хворобі. Найстрашніше — знати, що доведеться свідомо відправити пацієнта туди, де вона може повернутися.»
 

До бою залишалося шість днів. Будинок жив за тим же розкладом. Не за годинником, а за крапельницями, вправами, та за кількістю днів, що невблаганно зменшувалася. Ранок починався однаково. Рен міняв систему, повільно вводив препарати через катетер. Лія сиділа біля вікна, спостерігаючи, як крапля за краплею прозора рідина зникає у вені. Вона вже майже не звертала на це уваги.

— Запаморочення є?

— Лише коли різко повертаю голову. І вже не завжди.

— Нудота?

— Ні.

— Двоїться в очах?

— Ні.

Рен коротко кивнув.

— Добре. Сьогодні спробуємо.

Лія подивилася на Рена, той витягнув голку, закрив катетер та викинув систему у смітник.

— Меч? — З надією запитала Ліа.

Рен лише кивнув і вийшов з кімнати, даючи дівчині змогу зібратися з силами. Ліа ще трохи посиділа, даючи собі час осягнути те, що відбувається. Останні дні були емоційно важкими. Думки кружляли, змінювалися, але все ж таки, декілька варіантів все ж збереглися в памʼяті. І все, що Лії залишалося, мовчки виконувати забаганки та прохання Рена. Уникати погляду на Дама. Також уникати розмови про бій з Каєм. І поговорити окремо з Шіном і майстром.

Кай мовчки виніс меч у двір. Той самий, з чорною пов’язкою, що тепер була акуратно складена на землі. Лія завмерла на порозі, кілька секунд дивилася на зброю. Потім повільно рушила вперед , зупинившись поруч з хлопцем. Простягнув руку, вона затамувала подих, а пальці обережно торкнулися руків’я. Вона міцніше стиснула його. На мить заплющила очі. Вдих. Видих. І тільки тоді підняла меч. Рука трохи тремтіла. Не від страху, від слабкості. Вона торкалась меча раніше, але взяти його і розуміти, що битись вона буде з ним, це було інше.

Рен уважно спостерігав. Бачив відсутність страху, знав що це інше. Те, що трохи лякало сестру. Але вона надто швидко впоралась з цим.

— Не бий. — Рен промовив це спокійно, лише тоді, коли Ліа заспокоїлася. — Виконай лише рухи.

Лія встала першу стійку. Повільно, дуже повільно. Тіло пам’ятало. Ліве плече, ні. Вона одразу трошки скривилася. Рен різко підійшов ближче, та затримав її руку.

— Біль?

— Терпимо. — Відповіла Ліа не подумав.

— Добре. Зупиняємося.

— Але…

— Це наказ. — Холодно відрізав Рен.

Лія лише слухняно опустила меч. Сваритися з ним сьогодні не хотілося. Тому Ліа вирішила на майбутнє, просто змінювати стійку. Тепер вона буде використовувати інші варіанти. Ті, що не задіють ліве плече.

***

Упродовж дня вони багато говорили. Шін усе більше ставав частиною дому. Він уже без сорому сидів за одним столом зі всіма. Разом із Хаято креслив можливі маршрути. Разом із Каєм думав, як перекрити підходи. Разом із Дамом сперечався про найкращу позицію для спостереження. Кожна нова ідея народжувалася швидко, і майже одразу руйнувалася.

— Якщо поставимо двох тут. — Почав Рен, та пальцем указав на точку на карті

— Вони обійдуть. — Вліз Кай, та провів пальцем вправо.

— Якщо всі триматимемося разом?  — Проговорив Дам.

— Загинемо разом. — Втрутилась Ліа, склавши руки на грудях.

— Якщо Лія не вийде… — Тепер голос пішов від вчителя.

— Вони нападуть усі. — Повторно сказала Ліа.

Знову тиша. Наче сама реальність не залишала їм жодного правильного вибору. Всім, окрім Лії. За ці дні вона втомилась відповідати на одні й ті самі питання. Але чоловіки знову і знову їх задавали.

***

Надвечір тренування закінчилося. Лія вже відпочивала у своїй кімнаті, а Кай залишився поруч. Шін із Дамом прибирали двір. Хаято же знайшов Рена у медичній кімнаті. Той сидів за столом. Перед ним лежали записи, багато листочків, ручки та олівці. Десь лежали рентгенівські знімки з портативного апарату.  Список препаратів. І один великий аркуш, на якому він раз по раз щось закреслював.

— Рен. — Покликав Хаято, а той навіть не підняв голови. — Можна?

Лише тоді він важко видихнув.

— Так.

Хаято сів навпроти. Кілька секунд мовчав, уважно дивлячись на сина. Той був блідий, стомлений і настрій його був нижче ніж взагалі колись бував.

— Ти боїшся?

Рен сумно всміхнувся, так, ніби він був божевільним. Це ніяк інакше не описати.

— Це дуже помітно? — Голос Рена був надто тихий.

— Так.

Рен провів рукою по волоссю, відкидаючись на спинку стільця.

— Я тільки почав видихати. Тільки почав вірити, що вона вибереться. Що найгірше вже позаду. — Він стиснув пальцями перенісся. — А тепер… — Голос затремтів. — Я сам повинен поставити її на ноги й відправити туди, просто на смерть. — Він показав рукою на знімки. — Якщо її вдарять у голову… — Пауза. — Ми майже гарантовано отримаємо повторний струс. Важчий. Якщо пощастить, тільки це. Якщо ні… — Він замовк так і не договорив, але одразу видихнув і продовжив. — Може утворитися внутрішньочерепна гематома. — Хаято мовчав, а Рен почав далі.  — Ліве плече це взагалі жах. — Рен відклав один зі знімків і ткнув в інший.  — Зв’язки тільки почали тримати навантаження. Один сильний удар, одне невдале блокування, і вони можуть розірватися повністю. — Він зсунув знімок. — Права кисть. Вона правша, тому інстинктивно вкладатиме всю силу саме в праву руку. Якщо перевантажить її…  — Він повільно похитав головою. — Ми можемо втратити функцію кисті на дуже довгий час. Ребра, вони навіть не встигли нормально зростися. Один удар і вони зламаються знову. — Він підняв очі на Хаято.  — І добре, якщо тільки зламаються. — Його голос звучав майже пошепки. — Якщо уламок піде всередину, то може пошкодити легеню.

У кімнаті запала тиша. Рен сидів, втупившись у стіл. Хаято торнувся його плеча.

— Я не лікар, не бог. Я лише люблю медицину, навіть не вчився цьому. Я все життя хотів рятувати людей. І дійсно не знаю, яке диво сталося, що я зміг її втримати тут. А зараз… — Він гірко посміхнувся. — Зараз, я власними руками готую людину до бою, в якому знаю кожну точку, куди їй не можна отримати удар. — Він заплющив очі. — І жодної з них я не зможу закрити.