Частина XXXVIII. Сім днів

«Перемагає не той, хто не боїться. Перемагає той, хто встигає підвестися раніше за власний страх.»
 

До бою залишалося сім днів. Будинок ніби став тихішим. Ніхто більше не говорив про те, що все може минутися саме собою. Сьогодні усі жили одним числом. Сім.

Шін переїхав до них. Не тому, що йому хотілося. Тому що іншого вибору вже не існувало. Біля будинку непомітно чергували люди, яким він довіряв. Вони не заходили на подвір’я, не показувалися зайвий раз, але Хаято знав, охорона вже працює.

Після сніданку всі зібралися у вітальні. На столі лежали блокнот, карта старого міста, кілька фотографій покинутих кварталів. Хаято мовчки дивився на всіх, вивчав та намагався придумати план.

— Ми не можемо підготуватися до зустрічі з Демоном. — Сказав він спокійно. — Але можемо підготуватися до людей, які будуть поруч із ним.

Шін кивнув, та став поруч з вчителем. Його спина була рівна, а погляд золотих очей пронизав дівчину.

— Ліа, розкажи все, що пам’ятаєш. — Голосно попросив Шін.

Вона мовчки вдихнула, зібрала сили і почала розповідь. Не квапливо, спокійно, пригадуючи всі подробиці.

— Люди Демона дисципліновані. Вони не кричать, не панікують. Якщо один атакує, інші не нападуть. Всі вони чекають наказу. У них є план дій, який вони виконують. Якщо план бити по одному, вони нізащо не порушать наказ.

Рен швидко записував, роблячи нотатки, щоб потім вивести їх в цілу картину.

— Їх багато?  — Спитав Рен, не підводячи очей.

— Так. Я бачила близько ста, а то і більше.

— Озброєння є? — Хаято вирівняв спину ще більше, ніж було.

— Залежить від плану. Зі мною, вони спочатку билися кулаками. Потім були з мечами. Дехто з ножами. Але всі однаково володіють зброєю. Вони вміють вбивати. Їх удари були не смертельні. Вони старанно обходили місця, де можна закінчити бій різко. А це свідчить про одне.

— Вони знають як вбивати і користуються цим. — Завершив Хаято.

Шін підняв очі, припинивши роздивлятися карту.

— АХан?

Лія ненадовго замовкла, підняла очі до стелі, аналізуючи його стиль бою.

— Він… — Вона ледь посміхнулася. — Він дуже швидкий.

Кай напружився. Він бачив її пальці що стискались. Тому він одразу торкнувся її долоні. Ліа видихнула, і швидко поглянула на хлопця, що стояв поруч.

— Але… — Лія подивилася на власні долоні, які міцно тримали руку Кая.  — Я була швидша. — У кімнаті стало тихо. — Саме тому він постійно змушував мене помилятися. Не перегнати мене, а змусити самій втратити темп. Багато днів вони виводили моє тіло з ладу. Якби не втома за ті дні, я би здолала його.

Шін уважно слухав і кивнув головою, ніби погодився.

— Який у нього стиль?

— Мінімум зайвих рухів. Він майже не витрачає сили. Усі удари точні. Він не злиться під час бою, контролює емоції. Він також вміє вбивати, це видно. Але я майже не билась з ним. Він лише добивав. Але мінус в нього є. Він хоч і спостерігає, аналізує. Але його рухи не квапливі. Він багато думає перед ударом. Завмирає на кілька секунд. Також, перед ударом він завжди трохи згинає коліно, з того боку, де буде наносити удар. Ноги не сильні, руки майже як скеля. Плечі широкі, тому удари сильніші. За рахунок зросту, він не виділяється повороткістю. Дихав спокійно, а очі були майже мертвими.

Хаято задумливо кивнув. Такий опис був детальним, і міг допомогти їм.

— Це небезпечний суперник.

— Дуже.

Рен продовжував записувати, навіть не піднімаючи очі.

— Він любить контратаки? — Цього разу питання задав Кай.

— Так. Кожен мій удар він відбивав і завдав удар у відповідь.

— Добре. — Рен зробив запис. — Чи є у нього слабкість?

Лія відповіла майже одразу.

— Гордість. — Усі підняли голови. — Він людина честі. Якщо викликав мене, чекатиме саме мене. Він не бʼє коли людина лежить. Не бʼє зі спини. Також швидкість. Він не квапливий. Але здатен прискоритися, коли це потрібно. Хоча і не надто швидко. Кай буде швидшим.

Кай стиснув кулаки. Ніхто нічого не сказав. Всі починали розуміти більше, ніж до цього часу.  Розмова тривала ще майже годину. Обговорювали розташування будівель, можливі шляхи відступу. Де можуть сховатися люди Демона. Де найкраще розмістити Рена з луком. Потім вирішити Рена залишити ближче до Лії. Де буде Кай, навіть не обговорювали. Обговорювали де стоятимуть Хаято і Шін. Які сигнали використовувати. Які варіанти не спрацюють. Один за одним вони відкидали погані рішення. Поки не залишилося лише те, що бодай мало шанс.

Після обіду будинок затих. Рен пішов до свого столу переглядати записи лікування. Кай допомагав Шіну переносити спорядження. Хаято вийшов надвір поговорити з людьми охорони. А Лія залишилася одна у вітальні. У катетер повільно надходили ліки. Вона мовчки дивилася у вікно. Через кілька хвилин поруч зʼявився Дам. Не дивився на неї, довго мовчав.

— Можна?

Лія лише кивнула. Ще хвилина тиші.

— Я… — Він нервово потер долоні. — Я поганий брат?

Лія різко повернула голову. Дам лише сів біля дивану, на підлогу. Майже поруч з ногами Лії.

— Не кажи так.

— Чому? — Він гірко посміхнувся. — Це ж правда. — Його голос став тихішим. — Коли тебе не було, я нічого не міг зробити. — Вона мовчала. — Коли ти лежала без свідомості… — Дам ковтнув. — Я навіть боявся зайти до кімнати.

— Даме…

— А зараз… — Він опустив голову, продовжуючи, навіть не зупиняючись.  — Зараз ти знову збираєшся нас захищати. — Він стиснув кулаки. — Не я тебе, а ти мене. І мені від цього соромно.

Лія простягнула руку до нього, легко торкнулася його плеча і промовила:

— Ти мій брат.

— Саме тому! — Він різко підняв голову, повертаючи обличчя до неї. — Це я мав стояти попереду! Не ти! Не ти, Ліа!

Вона дивилася на нього дуже спокійно.

— Якщо я цього не зроблю… — Вона тихо видихнула. — То вони підуть на всіх вас.

Дам нічого не відповів. Лише опустив погляд на кисть, де стояв катетер.