Частина XXXVII. Ціна десяти днів

«Іноді перемога починається не з першого удару. А з рішення заплатити за неї ціну, яку ще ніхто не знає.»
 

Ранок починався не з тренувань. Тепер усе підпорядковувалося іншому розкладу, тому самому, як кілька тижнів тому. Розкладу Лії.  Рен розклав на столі блокнот, кілька упаковок ліків, стерильні серветки й невеликий шприц. Ліа мовчки сіла на стілець. Вона не виглядала стомленою чи засмученою. Навпаки, вона була якась активна.

— Сьогодні починаємо. — Тихо сказав він. — Забудь про бійки. Забудь про меч. Найважливіше зараз, змусити організм знову працювати правильно.

Він уважно оглянув її зіниці. Перевірив координацію. Попросив простежити поглядом за його пальцем. Ліа виконувала все що він просив. Нічого не казала, не просила, навіть не сперечалась. Вона розуміла, це не той момент, коли вона могла скиглити чи щось просити. Досить було того, що вона вимагала поставити її на ноги, після всього що трапилося. Тим паче, в такий короткий час.

— Стан і реакція стали кращими. 

Він неочікувано схопив Лію за ліву руку, та обережно встановив катетер на кисті. Вона лише скривилася, але нічого не сказала.

— Це буде стояти до дня бою. — Пояснив Рен. — Так мені не доведеться щоразу колоти тебе заново.

Вона лише кивнула. Рен налагодив крапельницю і уважно подивився все, ніби оцінюючи. Краплі повільно почали спадати вниз. Рен уважно стежив за її обличчям, за кольором шкіри, диханням та найменшими змінами. Але нічого не відбулося, Ліа виглядала нормально. Навіть синці зникли з обличчя. Залишились два невеликі шрами.

Наступні години перетворилися на дивний ритуал для Лії. Ліки, невеликі вправи, відпочинок, знову вправи. Рен не дозволяв Лії перевантажуватися. Він не змушував її бігати, не давав меча. Не дозволяв навіть різких рухів. Прості рухи, нічого особливого.

— Тіло пам’ятає. — Говорив він спокійно. — Не треба змушувати його згадувати силою. Треба нагадати правильно.

Він просив її стискати пальці, піднімати кисть, утримувати рівновагу, стоячи лише кілька секунд на одній нозі. Потім перепочинок. І знову по кругу.

Кай завжди мовчки сидів поруч. Іноді підтримував її за лікоть. Іноді просто був поряд. Але ніколи не відходив. Дам із Хаято тим часом тренувалися надворі. Метал дерев’яних мечів лунав майже безперервно.

До вечора Лія виглядала інакше. Очі блищали, у рухах з’явилася дивна легкість. Навіть усмішка стала більш живою. Але Рен зовсім не радів. Він уважно дивився на неї. Занадто уважно. Бо бачив більше, ніж інші. Організм лікувався, але надто швидко. Неймовірна кількість вітамінів та ліків одного разу дасться в знаки. Неможливо прискорювати певний ритм відновлення. Він біг допомогти, але зараз просто змушував її організм працювати.

— Щось не подобається? — Тихо спитала вона.

Рен не відразу відповів, лише важко видихнув, перш ніж щось сказати.

— Це не справжні сили. — Вона мовчала. — Організм зараз працює швидше, ніж повинен. Він намагається надолужити втрачений час. Але це не означає, що він одужав. Він повинен відновитися сам, а не таким способом.

Ліа лише кивнула. Вона й сама це відчувала. Тіло ніби прокинулося. Але всередині залишалася дивна порожнеча. Біль зʼявлявся десь далеко, на фоні.   Вночі заснути майже не виходило. Думки бігли одна за одною, але не фокусувалися надовго. Серце билося занадто швидко, а іноді навіть пальці тремтіли. Все це вона намагалася ховати. Але інколи, уважне око Рена бачило.

З усім можна було впоратися. А ось відсутність сна була проблемою.  Лише після того, як Рен дав їй призначені ліки для сну, очі почали повільно заплющуватися. І вона нарешті змогла заснути.

Наступного вечора Кай і Дам знову були на подвір’ї. Рен саме збирав використані системи та складав в великий сміттєвий пакет, як почув її голос.

— Рен. — Голос Лії був тихий, нічого не видавало втоми ти болю.

Він озирнувся. Ліа стояла біля входу вітальні. Здорова на вигляд, спокійна. Її рухи і кроки були рівними, більше не було помітно хитання чи запаморочення. Обличчя стало рівного кольору, а синці під очима зникли.

— Можемо поговорити? — Спокійно запитала Ліа.

Він все одразу зрозумів. Це не про лікування. Рен боявся цієї розмови, але все ж таки чекав. Він навіть приготував відповідь. Щоб одразу відрізати всі її прохання. Але впевненість кудись поділась, як він побачив її. Коли вони мовчки перейшли до кухні, Ліа зачинила двері і кілька секунд дивилася у вікно.

— Підготуй усе на день бою. — Тихо попросила Ліа, не повернувшись до нього обличчям.

Рен завмер, так і не сів на стілець. Завис в повітрі, немов невагомий. Він ще намагався виглядати дурником, що ні про що не здогадується. Тому сів трохи швидше ніж повинен був.

— Що саме підготувати?

— Якщо буде потрібно, усе, що дозволить мені протриматися довше.

Тиша. Рен повільно поклав долоню на стіл. Почалось.

— Ні. — Різко відповів він.

— Рене… — Голос Лії був тихий, навіть ніжний.

— Ні.

— Вислухай мене.

Він різко похитав головою, і вперся другою рукою в стіл. Його тіло піднялося швидко, ніби він був готовий накинутися на неї.

— Я знаю, про що ти просиш. І мені це не подобається.

Ліа зробила крок ближче, залишивши вікно позаду.

— Але ж це можливо.

Рен довго мовчав. Вона уважно дивилась на нього, і Рен здався.

— Теоретично, існують способи тимчасово приглушити біль і змусити організм працювати на межі можливостей. — Вона не відвела погляду. — Але за це доведеться платити.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш. — Рен уперше за весь день підвищив голос. — Організм може витримати бій. Але навряд витримає вже після нього. Усе, що ми зараз відновлюємо, можна втратити за кілька хвилин. Ти можеш знову опинитися в тому стані, з якого ми тебе витягували. Або навіть гірше.

— А що тоді скажеш робити? — Ліа зробила крок ближче, та поклала долоні на стіл. — Ти не в захваті від мого прохання. Дай інший варіант.