Частина XXXVI. Десять днів

«Найважче чекати не тоді, коли не знаєш, що буде. Найважче — коли знаєш точну дату.»

У вітальні ще довго стояла напруга. Навкруги була така тиша, що становилось моторошно. Рен повільно опустився на диван. Так важко, ніби за останні кілька хвилин постарів на кілька років. Він сперся ліктями на коліна й провів долонями по обличчю.

— Це безумство. — Зовсім тихо промовив Рен.

— Це самогубство. — Різко відповів Кай.

Він досі стояв. Не міг сісти, не міг заспокоїтися. В його душі був ураган. Злість, нерви. Все що могло зʼявитись в душі. Все було.

— Я не розумію, як ти взагалі погодився. — Більш злісно промовив Кай.

— Думаєш, я погодився? — Рен різко підняв голову. — Думаєш, мені подобається ця ідея? — Рен встав на ноги. — Ні! Мені не подобається.

— Тоді чому ти погодився? — Кай зірвався на крик.

— Бо вона все одно піде! — Рен кивнув рукою на Лію, а кімната здригнулася від його голосу. — І я краще зроблю все, щоб вона мала хоч якийсь шанс, ніж буду дивитися, як вона виходить туди взагалі без сил!

Кай мовчав. Його кулаки були стиснуті так сильно, що збіліли пальці.

— Я не відпущу її.

— А якщо вона все одно піде? — Вліз Дам, змушуючи всіх хлопців подивитись на нього. — Ніби ви не знаєте її.

Кай не відповів. Бо знав. Після сьогоднішнього листа він теж зрозумів. Ліа вже прийняла рішення. І знову нікого не питала.  Кай лише тихо рикнув і відвернувся в іншу сторону.

— Це до біса погана ідея! — Рен промовив це так, ніби від цього залежить життя всіх.

Ліа лише зробила крок назад, уважно дивлячись на хлопців. Вони стояли поруч, і кожен голос, кожен погляд був просочений злістю. Вона розуміла це, бачила їх стиснуті руки, чула дикий подих. Кожен готовий вибухнути.

— Ти взагалі погодився! — Промовив Кай, звернувшись до Рена.

— А що мені робити ще, Кай? — Рен розвів руки в боки.

 — Відмовити! — Вліз Дам та змахнув рукою, ніби відгадав набридливі  думки.

— Шін, що ти хотів повідомити? — Промовив Хаято, повертаючись до друга обличчям.

Шін сіпнувся, його золоті очі подивилися на Хаято надто здивовано. Потім, до мозку дійшло, що той робить безглузді спроби закрити сварку. Шін вирівняв спину, поправив каштанове волосся, ніби воно було погано вкладене.

— Та власне саме це я й хотів повідомити. — Шін втягнув голову в плечі, трохи присідаючи, бо не зміг допомогти Хаято зупинити сварку. — Мої люди повідомили, що Демон хоче завершити все.

— Дякую, допоміг. — Тихо протягнув Хаято, та прикрив очі на секунду.

Шін перевів погляд на Лію. Вона стояла окремо від хлопців і нічим не видавала хвилювання.

— Що саме ти написала? — Спитав Шін

— Поставила свої умови. — Вона на мить замовкла. — Замість сімох днів, погодилася на десять. На старому місці.

У кімнаті знову запала тиша. Дам важко видихнув, а Рен різко повернувся обличчям до сестри.

— Ти всеодно не підеш нікуди! — Кай промовив це різко, вкладаючи у голос всю впевненість.

— Ні! — Вперше за цей день Ліа відповіла голосно. — Я піду. І ніхто з вас не буде вирішувати за мене! — Зробивши два кроки назад, вона втягнула повітря в легені. — Я пройшла все це, аби ви були в безпеці. Подобається вам це чи ні, але вибору вже немає. Він прийде по мене. А якщо ви будете лізти, то вас вбʼють! І мені всеодно на ваші емоції та бажання. Вибору тут немає. Або я піду сама, або ми всі загинемо.

Ліа ще хвилину дивилась на братів, розглядаючи на їх обличчях шок. Вони не очікували таких слів. Не думали, що Ліа може пояснити все настільки чітко, прозоро. Кай прикрив очі, стискаючи пальцями своє волосся. Рен прикрив очі, намагаючись вгамувати шалений стукіт серця. А Дам лише стис сильніше зуби.

Хаято з болем дивився на своїх дітей. Вони сварились, зриваючись. Їх емоції затьмарюють думки. Це було погано для воїна. Але цілком нормально для сім’ї. Шін уважно слідкував за кожним. Якщо хлопці були знервовані, і це було яскраво видно по їх тілу, то Ліа стояла рівно, дихала спокійно. Жоден мʼяз не видав напруження. Ніби вона дійсно вже все вирішила.

— Він зрозуміє твоє повідомлення? — Тихо спитав Шін.

— Так. — Ліа відповіла чітко, повернувшись обличчям до Шіна.

Вона хвилину дивилася в його очі, потім поглянула на братів і вкінці перевела погляд на вчителя. Той стояв мовчки, по його обличчю не пробігла жодна емоція. Він лише дивився на неї, а в зелених очах ледь помітно виднівся жах. Ліа лише вклонилась старшим і вийшла з вітальні.

***

День тягнувся дуже повільно. Ніхто не міг зайнятися звичними справами. Рен кілька разів брався за свої записи. І щоразу ловив себе на тому, що дивиться у вікно. Кай проходив повз нього десятки разів. Кожного разу зупинявся. І дивився на брата. Але так нічого не зміг сказати. Дам мовчки визирав із кухні та одразу ховався назад. Хаято кілька разів виходив на ґанок. Навіть Шін, який завжди здавався незворушним, кілька разів підходив до панорамного вікна.

Посеред подвір’я, нерухомо, стояв меч. Чорна стрічка з листом усе ще майоріла на руків’ї. Час ніби завмер. Минала година за годиною. Ніхто не приходив. Ніхто не торкався меча.

Лише надвечір Кай, який випадково подивився у вікно, раптом завмер.

— Лія?

Вона одразу підняла голову, відірвавшись від книги.

— Що?

Він мовчки показав рукою. Усі одночасно перевели погляд на подвір’я. Меч залишався на місці. Але, чорної стрічки вже не було. Листа теж. Нікого поруч. Жодних слідів. Наче його просто забрав вітер.

Шін тихо видихнув.

— Він отримав відповідь.

Ліа мовчки підвелася. Кай зробив крок, але Ліа зупинила його, перехопив долоню. Вона лише слабо посміхалася.

— Я сама.

— Лія. — Кай жалібно протягнув її імʼя. 

— Просто заберу меч. Все добре.

Вона повільно відпустила його долоню і вийшла надвір. Вечірнє повітря вже стало прохолодним. Ліа підійшла до клинка. Кілька секунд дивилася на нього, немов щось вирішувала. Або давала собі можливість зробити останні подих повітря, в стані пораненої. Ліа була впевнена, другий варіант вірний. Це останні моменти лікування. Останні секунди у ролі жертви. І коли вона торкнеться меча все зміниться. Почнеться відлік часу. І по завершенню, або вона буде щаслива, або мертва.