Частина XXXV. Меч біля порога

«Іноді ворог не стукає у двері. Він залишає відповідь просто на твоєму порозі.»

Ранок видався напрочуд тихим. У будинку пахло свіжозавареним чаєм і теплим хлібом. Сонце тільки-но торкнулося верхівок дерев, і його світло повільно проникало крізь великі вікна вітальні. Ліа стояла біля кухонної шафи. Рухалася вже впевненіше. Повільно, обережно, але сама. Вона дістала чашки, поставила їх на тацю й понесла до столу. Кай ішов буквально за крок позаду. Настільки близько, що, якби вона бодай трохи похитнулася, він би вже встиг її підхопити.

— Каю…— Ліа навіть не обернулася. — Я не впаду.

— Я знаю.

— Тоді чому ти йдеш за мною?

— Бо мені так спокійніше.

Вона тихо усміхнулася. Як завжди, нічого не зміниться.

— Ти неможливий.

— Можливо. Але ти любиш мене.

— Люблю всім серцем.

Ліа поставила останню чашку на стіл. Кай лише після цього дозволив собі видихнути. Рен, який саме заходив до кухні, помітив цей рух і ледь посміхнувся.

— Він скоро почне страхувати тебе, поки ти кліпатимеш очима. — заявив Рен, сідаючи на стілець.

— Я почув. Обовʼязково почну завтра. — Спокійно відповів Кай.

— Саме тому я це й сказав, щоб ти почув.

Дам розсміявся. Старші завжди могли розвеселити його. При чому, не намагаючись. За це Лам і любив їх. Вони були добрими, простими. Але їх спілкування, це було дещо неймовірне.

— Я взагалі думаю, що Кай скоро почне носити Лію навіть тоді, коли вона просто стоятиме. — Вліз Дам, промовив це спокійним голосом.

— Почну. — Відповідь була настільки серйозною, що на кухні запала коротка тиша.

Потім усі засміялися. Навіть Ліа. Це було так неочікувано і в ту ж мить зовсім логічно. Саме цієї миті задзвонив телефон. Хаято подивився на екран, та швидко прийняв виклик, прикладаючи телефон до вуха.

— Шін? Слухаю тебе.

Кілька секунд майстер мовчав. Потім лише коротко кивнув.

— Зрозумів. До зустрічі.

Телефон опустився на стіл, а навколо всі замовкли, очікуючи якоїсь інформації.

— Що там? — Запитав Кай, не в силах чекати.

— Він буде через пів години. Шін більше нічого не пояснив. Лише сказав, що це важливо.

— Щось трапилось. — Ледь чутно промовив Рен, та опустив очі.

Розмова сама собою стихла. Сніданок проходив в тиші. Ніхто нічого не казав. Кожен думав, уявляв та мислив. Посуд вже прибрали, але ніхто не рушив по справам. Минуло трохи часу і один за одним всі, все ж таки рушили по справах. Рен пішов на другий поверх. Дам залишився в кухні, він знайшов печиво і зараз намагався непомітно зʼїсти ще трохи. Вчитель вийшов з кухні, рушив вліво до своєї кімнати. В один момент, Ліа повільно підвелася зі стільця. Кай що сидів поруч, смикнувся, але Ліа перевела на нього погляд і спокійно промовила:

— Я зараз. Лише візьму книгу. Більше мені ж нічого робити.

Ніхто не заперечував. Вона пройшла через вітальню. Повз великі панорамні вікна, що виходили на ґанок і вузьку дорогу між деревами. І раптом… Її крок завмер. Вона побачила це краєм ока. Посеред двору, просто перед будинком, щось чорніло. Ліа відчула як серце охололо. Вона повільно повернулася до вікна повністю і уважно придивилась.

Меч. Встромлений у землю.

Повітря різко зникло з легень. Перед очима спалахнуло старе місто. Шум дощу заповнив всю голову, слідом прийшов шурхіт каміння. Відчуття рові на долонях. Хан.

“Піднімайся.” — його голос знов прозвучав в голові, змушуючи здригнутися.

Серце боляче вдарилося об ребра. Світ на мить похитнувся. Ліа мимоволі стиснула праву долоню. Надрив зв’язок одразу нагадав про себе вже тупим болем. Вона стиснула сильніше. Біль прорізав страх, повернув її сюди, у цей будинок, у цей ранок, у цей страшний момент.  Ліа повільно видихнула. Не сказала ні слова. Лише рушила до дверей.

— Лія? Ти довго.

Кай одразу підвів голову, перевіряючи дівчину. Вона нічого не відповіла, ніби взагалі не чула. Він бачив що вона проходить повз кухні, голова рівно, впевнені кроки. Але виглядала вона надто напруженою.

Лія відчинила двері та вийшла на ґанок. Босими ногами ступила на холодну траву. Не секунди не зволікаючи, рушила вперед.

— Лія! — Тепер голос Кая прозвучав голосніше.

Вона все одно не озирнулася. Просто йшла вперед. Кай уже підвівся і вибіг слідом. За ним Дам. Рен почув шум й швидко спустився з другого поверху. Хаято квапливо вибіг із своєї кімнати. Зустрівся в коридорі з Реном майже одночасно. Вони завмерли один проти одного і перевели погляд на відчинені двері.

За кілька секунд усі вже стояли на подвір’ї і мовчали. Меч був справжній. І Ліа була впевнена, це той самий меч. Вона впізнала його одразу. Та сама форма гарди. Та сама темна рукоять. Саме цей меч Хан кинув їй перед початком бою. Навколо руків’я була акуратно зав’язана чорна стрічка. Під нею складений аркуш паперу. Ніхто не рухався. Кай завмер майже біля Лії. Та напружено дивився на меч. Рен зупинився на траві біля сходів. Він уважно переводив погляд то на Лію, то на землю навколо, ніби перевіряючи, чи немає пастки. Дам мовчки стояв позаду. Хаято лише стискав щелепи, навіть не вийшовши на ґанок.

Ліа зробила останній крок. Простягнула руку. Її пальці впевнено обхопили руків’я. Одним плавним рухом вона витягла меч із землі. Сталь тихо заспівала. Звук був майже непомітний. Але від нього по спині пробіг холод. Ліа звично прокрутила меч у долоні. Рух вийшов майже таким самим, як до всього, що сталося. Лише наприкінці вона ледь помітно скривилася. Права кисть відгукнулася тупим болем. Вона навіть не подивилася на руку. Її погляд уже зупинився на чорній стрічці. І на невеликому листі, прив’язаному до неї. Там було повідомлення. І воно адресовано лише їй.

Ліа мовчки дивилася на меч. Пальці самі сильніше стиснули руків’я. Холодна сталь більше не здавалася чужою. Якщо ще вчора вона хотіла торкатися меча, але боялась. То зараз цей страх зник. Зʼявилось інше відчуття. Відчуття сили, гніву. У голові була лише одна думка.