Частина XXXIV. Дзвін, який не стихає

«Найважчі рани — ті, що змушують здригатися від звуку, а не від болю.»

Ранок видався напрочуд тихим. У кімнаті пахло свіжим повітрям, вікно було прочинене, і легкий вітер ворушив фіранку. Рен уважно світив маленьким ліхтариком Лії в очі.

— Подивись на мене. — Вивченою фразою попросив Рен.

Вона слухняно підняла погляд на нього.

— Як голова?

— Трохи болить.

— Паморочиться?

— Якщо різко повернутися. Буває просто так.

Рен кивнув, ніби погодився зі словами дівчини.

— Добре. Це очікувано.

Кай сидів поруч, уважно слухаючи кожне слово. Рен подивився на нього і почав пояснювати, передбачаючи його питання. Він розжовував кожну думку, підіймаючи руки на кожному слові.

— Це наслідки сильного струсу. Мозок ще не відновився повністю. Це ніби залишки. Будуть слабкість, запаморочення, іноді дзвін у вухах. Це цілком нормально. Ще може здаватися, що підлога чи стіни рухаються. Не лякайся цього. Втрати свідомості не повинно бути. Її тіло вже пристосовується, але ці симптоми ще можуть бути.

— Це ж мені погано. — Здивовано промовила Ліа, переводячи погляд на Рена. — Чому ти йому кажеш? 

— Ти все знаєш. А він переймається і постійно задає мені питання. — Спокійно пояснив Рен, роздивляючись дівчину. — Хочеш щоб я тобі щось сказав?

— Ні. — Ліа образливо відвернулась.

Рен лише посміхнувся і підвівся на ноги. Стрімко зробив декілька кроків і присів перед дівчиною. Його погляд уважно пройшовся по лівій нозі, а пальці рушили повз рану. На стегні залишився свіжий, акуратний слід. Тонка рожева нитка, яка злегка виділялась на блідій шкірі. Краї рани вже міцно зціпилися, а саморозчинні нитки безслідно зникли, залишивши шкіру гладкою, без жодного сліду стібків. Рана на скроні виглядала вже загоєнню, лише рівний, рожевий слід.

— Це все затягнулося. Лишилися лише ознаки струсу та надриву зв'язок. Доречі, як плече і рука?

— Я вже звикла. — Чесно зізналася Ліа.

— Рухається нормально?

— Так, але постійно ниючий біль. Коли не рухаю рукою, він зникає.

— Це цілком нормально. — Рен підсів ближче, та без сорому підняв рукав футболки. — Сильний набряк вже зійшов, але припухлість зберігається. — Рен уважно подивився шкіру, пальцями пробігшись по неї, на що Кай лише стиснув кулаки. — Не пробуй підіймати ліву руку вище того, що можеш зараз.

Кай уважно слідкував за руками брата. Той без сорому мацав його дівчину. І здавалося, нічого страшного, Рен лікував і Кай повинен був бути вдячним йому. Але ж руки не треба застосовувати. Ліа помітила як Кай сидів. Спина була рівна, погляд уважно слідкував за рухами Рена. Ліа лише простягнула праву руку, переплітаючи свої пальці з його долонею. Даючи зрозуміти, що вона поруч і все добре. Тільки після цього, Кай трохи розслабився і міцно стиснув її руку у відповідь.

— Але лежати постійно теж не можна. — Після тиші, продовжив Рен. — Потрібно ходити, щоб мозок звикав. Це може бути зараз трохи складно. Буде більше хитати, більше запаморочення. Але це потрібно. Сьогодні можеш трохи посидіти надворі. Свіже повітря зараз корисніше за чотири стіни.

Кай стрімко підвівся, так і не відпустивши руку дівчини.

— Я віднесу.

Рен лише підвівся на ноги, поправив рукав футболки і посміхнувся. Він помітив яким був брат хвилину тому. Рен вже вирішив поговорити з ним, але трохи пізніше.

— Я навіть не сумнівався. — З посмішкою промовив Рен, зробивши крок назад.

Кай відпустив долоню дівчини, а та лише підняла трохи руки. Він легко підняв Лію, радіючи близькості. Вона вже давно перестала сперечатися. Лише обережно поклала голову йому на плече.

Надворі було тепло. Сонце пробивалося крізь листя дерев. Кай посадив її на широку дерев’яну сходинку ґанку.

— Зручно?

— Дуже.

Він не поспішав відходити. Стояв поруч. Лія дивилася на подвір’я. За кілька хвилин вийшли Хаято, Рен і Дам. Дам уже крутив у руках тренувальний меч.

— Ну що, старий?

— Старий? — Спокійно перепитав Хаято.

— Ой… Вибачте.

— Починай вже.

За мить на подвір’ї залунав знайомий ритм тренування. Дерев’яні мечі швидко розтинали повітря. Кай не зводив очей із хлопців. А Ліа не зводила очей з Кая. Він здавався засмученим. Вона надто довго знала його, щоб одразу зрозуміти його думки. Він сумував за тренуваннями, сумував за зброєю яку постійно використовував. Мимоволі, серце Лії стислося. Вона сама хотіла взяти меч в руки, але страх відштовхнув це бажання якомога далі. Після того дня, бажання битися зникло з першим вдихом повітря, коли вона вперше розплющила очі. Але Кай ще жив цим.

— Іди. — Різко і неочікувано промовила Ліа.

Він навіть не повернувся, одразу відповів. Його долоні стиснулися в кулаки з такою силою, що побіліли суглоби. Плечі опустились, а погляд повернувся до дівчини.

— Ні. — Відрізав хлопець.

— Кай.

— Ні.

Вона усміхнулася. Він знову впирався, вибираючи її.

— Я ж сиджу. — Почулося мовчання, і Ліа продовжила.  — Нікуди не піду.

— Але ти хочеш.

— Не хочу. — Вона тихо засміялася.

— Брешеш. — Він уважно вдивлявся в її сірі очі. — Я бачу.

Кай опустив очі коли Лія лагідно торкнулася його руки.

— Будь ласка. Ти ж хочеш, я бачу. Іди.

— Ліа…

— Я не встану. — Пообіцяла вона, а він мовчав. — Якщо стане погано, покличу тебе.

— Одразу?

— Одразу. — Вона трохи нахилила голову. — Обіцяю.

Кай важко видихнув. Йому сильно хотілося знову опинитися на тренуванні, відчути під ногами татамі.

— Лише п’ять хвилин.

— Добре.

— І я весь час дивитимусь на тебе.

— Я знаю.

Він ще раз уважно оглянув її. І лише тоді повільно пішов до тренувального майданчика. Спочатку все було добре. Лія сиділа, вдихаючи свіже повітря. Спостерігала, як Кай легко рухається між ударами. Як Дам сердиться через власні помилки. Як Хаято майже не рухається даремно. Вона навіть усміхнулася. І саме в цю мить…