Частина XXXIII. Там, де закінчується страх

«Кохання — це не тоді, коли ти перестаєш боятися. Це тоді, коли страх більше не змушує тебе відпустити.»

Кай мовчки подав Лії м’який рушник для волосся. Вона автоматично взяла його в руки, ще не розуміючи навіщо. Наступної миті хлопець уже легко підхопив її на руки. Ліа лише здивовано усміхнулася.

— Кай…

— Що? — Не думаючи відповів Кай.

— Я вже можу сама піти.

Він навіть не подивився на неї, бо відповів зʼявилась раніше, ніж мозок зміг зрозуміти.

— Знаю.

— Тоді чому ти мене знову несеш?

Кай лише ледь усміхнувся, думаючи про щось своє.

— Бо мені це подобається.

Вона тихо засміялася, в голос, радісно та щиро.

— Це ж не відповідь.

— Чому? Відповідь. — Він перевів на неї теплий погляд. — Я буду носити тебе тоді, коли це потрібно… — Зробив ще кілька кроків коридором. — І тоді, коли не потрібно теж. Бо мені приємно це робити.

Ліа лише похитала головою.

— Ти невиправний.

— Так.

— І навіть не сперечаєшся?

— А навіщо? — Він трохи сильніше притиснув її до себе. — Мені подобається тримати тебе поруч. Ось і все.

У кімнаті Кай обережно посадив її на край ліжка. Ліа все ще стискала рушник, якось зачаровано дивившись на нього. Він лише усміхнувся.

— Дай.

Вона мовчки простягнула його. Кай став перед нею й почав повільно промокати довгі пасма. Рухи були неспішними, обережними. Він не поспішав. Наче знав, що зараз поспіх не потрібен нікому. Особливо їй.

Ліа сиділа тихо. Не відводячи від нього очей. Вона дивилася на його руки, на яких чітко видно вени. На те, як дбайливо він розправляє кожне пасмо. Як струшує рушник. Як уважно стежить, щоб не потягнути волосся занадто сильно.

Кай відчув погляд та перевів на неї очі. Вони зустрілися поглядом. Ніхто нічого не сказав. Він лише став витирати волосся ще повільніше. Ніби смакуючи цим моментом. Ліа повільно опустила голову. Наче збиралася щось сказати. Перебирала пальцями край футболки. Та за мить знову підняла погляд. Цього разу прямо на нього. На його зосереджене обличчя. Кай більше не вагався. Він нахилився різко, неочікувано. Рушник впав кудись донизу. Долоня м’яко торкнулася її шиї, інша підтримала потилицю. Він поцілував її. Впевнено. Тепло. Гаряче.  Без поспіху, але з усіма почуттями, які стримував останні дні.

Ліа одразу відповіла. Її пальці несміливо торкнулися його плечей. Потім міцніше обійняли. Вона трохи випросталася назустріч йому. Кай, не розриваючи поцілунку, обережно допоміг їй лягти на ліжко, весь час стежачи, щоб не зачепити ребра чи плече. Одне коліно вперлося в матрац поруч. Вільна рука зафіксувалася біля її голови. Поцілунок став затяжним, глибшим..

Її долоні ковзнули по його спині, притягуючи його ближче. Він на мить провів рукою вздовж її стегна, обережно зупинившись на боці, вище краю футболки. І завмер. Наче щось у ньому саме нагадало: Ще рано.

Кай повільно відсторонився. Його долоня замість цього ніжно торкнулася її щоки. Він усміхнувся і тихо промовив:

— Я кохаю тебе.

Ліа дивилася на нього широко відкритими очима. Її обличчя було спокійним, а щоки червоні. Вона трохи важко дихала.

— Я знаю…

Він легко провів великим пальцем по її щоці.

— І саме тому… — Його голос став тихішим. — Я не можу дозволити собі забути, що ти ще одужуєш.

Ліа відчула, як щоки спалахнули ще сильніше.  Вона усміхнулася, трохи сором’язливо.

— Я розумію.

Кай коротко поцілував її ще раз. Цього разу зовсім легко. Ледь торкнувшись її губ. Потім ніжно поцілував у ніс, чоло і під кінець торкнувся губами підборіддя.

— Настане день, коли мені буде дуже важко стриматися. — Він усміхнувся, в його очах було багато ніжності. — Але зараз… — Він поправив її волосся.  —  Тобі потрібен відпочинок. І мені важливо, щоб ти одужала. Не тому, що я не хочу тебе. Повір, дуже хочу. Але я розумію, що завдам тобі шкоди.

Ліа дивилася на нього ще кілька секунд і впевнено промовила:

— Дякую.

— За що? — Кай здивовано подивився на неї.

— За те, що завжди думаєш про мене.

Кай схилився над нею й ніжно торкнувся губ. Ліа торкнулась його щоки, уважно вдивляючись в обличчя навпроти.

— Це вже давно стало звичкою.

Саме цієї миті з першого поверху пролунав знайомий голос:

— Кааай! Ліііа! Чай уже готовий! — Потім ще голосніше: — Якщо не спуститеся, усе вип’ю сам!

Кай тихо засміявся. А Ліа підхопила його сміх.

— Це Дам. — Промовила Ліа.

— Я здогадалася.

Він піднявся, допоміг сісти Лії. Узяв гребінець і став перед нею. Повільно розчесав ще трохи вологе волосся, розплутуючи кожне пасмо з такою уважністю, ніби працював із найціннішою річчю у світі. Хвилин за пʼять, він видихнув і трохи відійшов.

— Готово.

Ліа провела рукою по волоссю. Воно було вологе та розчесане.

— Гарно? — Не думаючи запитала Ліа.

— Дуже.

Вона підняла брову.

— Звісно гарно. Ти ж сам розчісував.

— Саме тому я й упевнений.

Вона засміялася. Кай знову підхопив її на руки. Ліа знов засміялася. Адже це стало таким очікуваним і важливим для неї. Саме поруч з ним, вона відчувала тепло та домашній спокій.

— Я ж казала… — Почала Ліа, але Кай так швидко перебив її.

— Пам’ятаю.

— Я можу пройти сама.

— А я можу понести. Та і Рен просив не напружуватися.

Вона лише закотила очі, хоча усмішка все одно видала її. Вони повільно спустилися сходами. На кухні вже стояли чашки з гарячим чаєм. Дам, побачивши їх, театрально зітхнув.

— Ну нарешті. Я вже думав, ви там заснули.

— Намагалися. Але ти надто голосний. — Усміхнувся Кай.

Кай тримав Лію на руках посеред кухні, поки вона весело махала ногами, знову переживаючи чисту, дитячу радість. Він не квапився відпускати її. Спокійно спостерігав за дівчиною. Зараз вона виглядала немов дитина. Щаслива, усміхнена і радісна. Хаято лише похитав головою, приховуючи ледь помітну посмішку. Рен, який сидів із чашкою чаю, уважно глянув на Лію.