Частина XXXII. Тіні, що йдуть слідом

«Деякі рани перестають кровоточити за кілька днів. Інші починають боліти лише тоді, коли тіло вже майже одужало.»

День видався напрочуд тихим. На подвір’ї Майстер Хаято вже майже годину ганяв Дама по тренувальному майданчику. Той поспіхом бігав, подекуди затинаючись об ноги.

— Вище лікоть! — Промовив Хаято.

— Так! — Голосно прокричав Дам.

— Не силу! Техніку!

Дерев’яні мечі знову й знову зустрічалися один з одним. У будинку було набагато спокійніше. Рен сидів за столом, переглядаючи записи про лікування Лії. Кай саме складав чисті бинти у шухляду. А Ліа повільно пройшла кухнею. Вона вже могла ходити сама. Вірніше, їй нарешті дозволили це робити. Повільно, обережно та не довго. І то при свідках. Три хвилини це було мало для неї. Але сперечатися з Реном не було сил. В цьому питанні, Кай та Рен ставали на один бік. І якщо з Реном погиркатися було цікаво, то з Каєм – ні. Він не слухав, а одразу підхоплював її на руки. Тому вона ходила мовчки, подекуди кидаючи злий погляд на хлопців. Єдине що змушувало радіти, це те, що вона ходить без сторонньої допомоги. Це вартує потерпіти бурчання Рена. І саме це змушувало її ледь помітно усміхатися. В неї виходить. Цього поки достатньо.

— Дивись, Кай. — Тихо сказала вона, не озираючись. — Уже майже не хитає.

Кай усміхнувся, швидко подивився на Лію і продовжив свою роботу. 

— Я все одно поруч. — Сказав Кай. — І слідкую за тобою.

— Я знаю.

Вона зробила ще кілька кроків. Зупинилася біля вікна, спиною до хлопців. Вони не дозволяли йти далеко. В зоні видимості. Ліа раділа що кухня виходила на задній двір. Бодай подивитися можна, а не тільки пройтись. За склом Дам знову кинувся вперед. Хаято легко відбив удар. Дерев’яний меч вислизнув із рук Дама, відлетів убік. І з гучним металевим дзвоном вдарився об стару сталеву бочку біля паркану.

Дзвін. Короткий. Різкий. Металевий. Катана ковзає по асфальту.

“…Досить кулаків…”

“…Покажи мені…”

Ліа завмерла, затримала подих. Мурахи побігли шкірою, що вона здригнулася. Пальці повільно стиснулися. Подих урвався сам собою, а дзвін заповнив голову. Світ навколо перестав існувати. Не було більше кухні, не було вулиці, Дама який швидко біг до загубленого меча. Лише дощ, кров, асфальт. І той самий звук… Звук як її меч впав.

— Ліа?

Кай першим помітив, що вона більше не рухається. Ліа стояла абсолютно нерухомо. Плечі почали ледь помітно тремтіти. Кай захвилювався, затримав подих.

— Ліа! — Знову покликав її Кай.

Вона не відповіла. Рен уже підняв голову, відчуваючи щось погане. І саме в цю секунду її ноги сіпнулися. Ліа робить крок назад, тіло хитає. Вона виставляє руки в боки, щоб трохи втримати рівновагу. Ще один крок і тіло безсило почало завалюватися назад.

Кай кинувся вперед першим.  Рен — майже одночасно з ним. Стілець позаду нього впав з характерним шумом. Кай устиг підхопити її під спину. Рен швидко просунув руку під голову, не дозволивши їй вдаритися об підлогу. Кай впав на коліна з характерним звуком. А Рен взагалі лежав. Ліа була непритомна. Обличчя зблідло, а дихання стало ледь помітним.

 — Знову… — Тихо видихнув Кай.

Рен досі лежав, але уже перевіряв пульс вільною рукою. Кай перехопив шию Лію, притивнувши її тіло до себе

— Серце б’ється… Добре. — Прошепотів Рен.

Він робив те саме, що і завжди. Повіки, реакція, дихання.

— Що сталося? — Запитав Кай. — Все ж було нормально.  — Кай важко ковтнув повітря і зрозумів. — Це може бути через те, що останні два дні вона погано засинає? Цю ніч майже не спала.

Рен підняв очі на брата. Він аж змінився в обличчі. Руки завмерли, так і не торкнувшись підлоги, щоб підвестися.

— Що? — Тихо перепитав Рен.

— Щоночі вона прокидається. Їй сняться кошмари. Іноді по кілька разів за ніч. Каже, що нічого не пам’ятає… Але я бачу. Вона боїться засинати.

Рен мовчав. Потім швидко встав на ноги і пішов на кухню, відчиняючи шафу з ліками.

— Це вже не тільки струс.  — Рен говорив не відриваючи погляду від ліків.

Декілька хвилин він порпався в шафі, шукаючи те, що потрібно. Діставши ампулу, Рен одразу набрав препарат у шприц.

— А що це тоді? — Спитав Кай, обережно проводячи долонею по волоссю дівчини.

— Організм почав реагувати на спогади. — Відповів Рен.

Кай лише сильніше притиснув Лію до себе. Він думав про це. Ще тоді, коли вона вперше зустрілася з панічною атакою. Тоді, Кай був наляканий. Але пізніше, зрозумів, що вона опинилася там. Він був впевнений, вона не боялася, їй не було лячно. Це ж Ліа. Це просто не можливо. Просто тоді був адреналін, була ціль битися. А зараз, коли мозок відчув, що все завершилось, він підкидав спогади, змушуючи проживати той день ще раз.

Рен повернувся до Лії і сів на підлогу. Швидко окинув поглядом Кая і опустив плечі. Так, немов весь світ став надто важким.

— Їй боляче навіть тоді, коли вона вже вдома… — Тихо прошепотів Рен.

— Так. Вона повертається в той день, так? — Спитав Кай, не піднявши погляду на брата.

— Так.

Рен обережно ввів заспокійливе внутрішньовенно. Минуло кілька хвилин. Дихання стало рівнішим. Напруження в руках Кая почало відступати. Ліа тихо зітхнула, але очей так і не відкрила. Лише трохи повернула голову, уткнувшись чолом в його груди.

— Її потрібно берегти ще сильніше, ніж я думав. — Тихо сказав Рен. — Фізичні рани майже загоїлися. А от ці, тільки починають проявлятися. — Рен повністю сів на підлогу, та обережно торкнувся довгого волосся дівчини. — Я впевнений, тоді вона не відчувала страху. Просто коли опинилася в спокої, мозок почав повертати спогади. Напевно, вона діяла не думаючи про наслідки. Лише билась і намагалася вижити. Можливо постійно вставала і рухалася.

Кай мовчки кивнув, розуміючи, що здогадався про все. Його пальці весь цей час гладили її волосся. Ніби так, він міг допомогти їй. Він був впевнений, що може допомогти. Вона ж дихала легше, коли той був поруч.