Частина XXXI. Тиша, яка лікує

«Іноді найбільша перемога — це день, у який нічого не сталося.»

Будинок прокидався повільно, не так, як до побиття Лії. Не від різких команд Майстра Хаято. Не від стуку дерев’яних мечів. Не від криків Дама, який знову програв Рену. А від запаху свіжої кави. І тихого сонячного світла, що просочувалося крізь напіввідчинені штори.

Ліа прокинулася першою. Точніше… Прокинулася вона давно. Просто вже кілька хвилин лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Голова майже не боліла. Лише легка важкість нагадувала про пережите. Вона обережно повернула голову. Поруч, сидячи просто на підлозі, спершися спиною на ліжко, спав Кай. Його голова лежала на краю матраца. Рука, як і завжди, була поруч із нею. Навіть уві сні він тримав її долоню. Ліа мимоволі усміхнулася.

— Дурнику… — Ледь чутно прошепотіла вона.

І обережно провела пальцями лівої руки по його волоссю. Кай одразу відкрив очі. Наче й не спав зовсім.

— Болить?

Перше питання. Завжди одне й те саме. Ліа тихо похитала головою.

— Ні.

Він уважно дивився ще кілька секунд. Перевіряв. Чи не бреше. Лише після цього видихнув.

— Добре.

Кай підвівся на ноги, трохи нахилив голову в різні боки, розминаючи шию. Ліа протягнула руки до нього. Немов дитина.

— Іди до мене. — Ніжно і впевнено промовила Ліа.

Кай на хвилину завмер. Він стояв такий здивований, що Ліа подумала, що вже перейшла межу. Але все ж таки спробувала ще раз. Трохи посунулася вліво, пальцями покликала його до себе. Кай посміхнувся і одразу ліг поруч. Ліа почекала коли він ляже на бік, та просуне руку під її голову. Вона обійняла його, і міцніше притулилася. Коли він обіймав її, Ліа нарешті заплющила очі. Кай вклав голову і ніжно поцілував її в волосся. Так вони і лежали кілька годин. Поруч, мовчки, лише обіймаючи один одного.

За сніданком було незвично спокійно. Кай, як завжди, приніс Лію вниз на руках. Вона вже могла пройти кілька метрів сама. Але сходи залишалися забороненими. Рен навіть не обговорював цього.

— Не геройствуй. — Тільки й сказав він.

Ліа навіть не сперечалася, лише намагалася не бентежитися через таку надмірну увагу. Всі допомагали, постійно щось сунули ближче.  Коли Дам мовчки поставив перед нею тарілку, вона здивовано підняла очі.

— Сьогодні без бульйону? — Вона підняла брову. — Уже довіряєш?

— Ні. — Відповів Рен.

— Тоді що?

— Просто ти вже дістала скаржитися на його смак. — Вліз Дам.

Кай тихо засміявся, а Ліа показала Даму язика. Той удавано образився.

— Бачили? — Дам подивився на всіх.

— Вже одужує. — Спокійно промовив Рен.

Хаято, який саме заходив на кухню, вперше за довгий час посміхнувся. Справжньою посмішкою. Його сім’я повернулась. Це було чудово.

Після сніданку Рен знову оглянув Лію. Ліхтарик, пульс, зіниці, плече, ребра. Все одне і те саме, кожен день. І не раз.

— Боляче? — Запитав Рен.

— Менше.

— Запаморочення?

— Якщо різко повертаю голову. — Ліа відповіла раніше, ніж Рен завершував питання.

— Добре. — Він зробив кілька записів. — Ще два-три дні. Потім дозволю більше ходити.

Ліа скривилася одразу, виказуючи невдоволення.

— Це ціла вічність. — Тихо пробурчала Ліа.

— Для тебе?

— Так.

— А для мене це чудова новина. — Відповів Рен і посміхнувся.

Вона фиркнула і відвернула голову.

— Ти жахливий лікар. — Тихо промовила Ліа.

— Зате живий. І ти теж.

Опівдні Кай допоміг їй вийти на подвір’я. Вона зробила лише кілька кроків. Повільно та бережно. Сонце було теплим. Вітер ледве ворушив листя. Ґанок був широкий. Декілька сходинок і починалась зелена трава. Свіжа, яскрава. Дім здавався зійшов з картинки. Тут було тихо і спокійно. Поруч були дерева, жодних будинків чи шуму. Лише тиша і природа. Ліа заплющила очі від задоволення.

— Я скучила за цим… — Пошепки промовила вона.

— За чим? — Кай перевів погляд на дівчину.

— За тим, що нічого не болить навколо.

Кай не зрозумів, лише звів брови. Ліа часто казала щось таке, що Кай не міг збагнути. Немов вона думала інакше. Але, згодом, Кай все ж таки зміг трохи зрозуміти. Це був той момент, коли Ліа відчула спокій там, де завжди було спокійно. Не поруч з ним, а просто стоячи на подвірʼї. Кай відчув біль в серці. Їй було так важко, що він навіть не уявляв. Як це, жити страхом? Вона напевно весь час боїться. Боїться дихати, виходити з дому. Здається, боїться всього, що за межами кімнати. Кай лише зробив крок назад, став позаду Лії. Його груди торкнулися  її спини, а права рука знайшла її долоню й переплів їхні пальці. Вона усміхнулася, відчуваючи серцебиття Кая.

— Там, у старому місті… — Тихо почала Ліа. — Повітря теж було іншим. Наче навіть воно чекало, коли ти впадеш.

Кай мовчки стиснув її долоню. Його ліва рука піднялась і зупинилася на талії, ніжно притискаючи ближче до себе.

— Тут не впадеш. — Впевнено заявив Кай.

— Чому? — Ліа здивовано повернула голову та трохи підняла погляд на нього, але одразу замружилася від різкого руку.

Він схопив її за талію сильніше, страхуючи і усміхнувся так ніжно.

— Бо я поруч з тобою.

***

Увечері вона вже сиділа на ґанку. Кай сидів нижче, на сходинці. Його лікоть лежав на її коліні. Вони мовчали. І ця тиша більше не була важкою. Вона була правильною.

— Каю… — Тихо покликала Ліа.

— М? — Відгукнувся той, навіть не повертаючи голову.

— Мені страшно.

Він не перебив, почекав трохи і потім запитав:

— Чому?

— Що все це… — Вона подивилася кудись у вечірнє небо. — Закінчиться.

Він повернувся до неї.

— Закінчиться. — Вона здригнулася і подивилася на нього. — Але… — Він усміхнувся. — Закінчиться не те, про що ти думаєш. Закінчиться час, коли тобі боляче. Закінчиться час, коли я постійно ношу тебе на руках. Закінчаться ці перев’язки, ці ліки та безсонні ночі.