Частина XXX. Там, де закінчується страх

«Іноді людину повертають до життя не ліки. Іноді її повертають руки, які не відпускають.»

Вечір повільно огорнув будинок. За вікном уже давно стемніло. Лише вітер ледь колихав гілки дерев, а світло нічника залишало на стінах м’які золотаві тіні. У кімнаті було тихо.

Рен категорично заборонив Лії підніматися. Навіть сідати без допомоги. Тому вона лежала, накрита легкою ковдрою. Голова спочивала на колінах Кая. Він сидів біля узголів’я ліжка, спершись спиною на стіну. Однією рукою повільно перебираючи її темне волосся. Іншою обережно тримав її долоню. Вони вже давно не говорили. Мовчання між ними більше не було незручним. Воно стало теплим, домашнім. Лія дивилася кудись у стелю. Потім тихо усміхнулася.

— Знову…

Кай опустив погляд, не розуміючи.

— Що?

— Ти знову сидиш зі мною. 

Він нічого не відповів. Лія трохи повернула голову і продовжила:

— Кай… — Вона ледь усміхнулася. — Ти вже стільки днів мене носиш, годуєш, допомагаєш.  Не спиш… — Вона ненадовго замовкла. — Я не знаю, як тобі…

Він не дозволив договорити. Пальці торкнулися її чола. Повільно прибрали пасмо волосся.

— Маленька… — Його голос був дуже спокійним. — Послухай мене уважно. — Вона мовчки кивнула. — Якби зараз усе повторилося… Якби мені знову довелося прожити кожен із цих днів… Я б зробив усе так само. Без жодної зміни. — Лія дивилася на нього уважно. — Бо ти для мене не обов’язок, не тягар. Не людина, про яку “треба” піклуватися. — Він усміхнувся. Ледь помітно. — Ти мій дім. Там, де ти, там і моє місце теж. І ти можеш безліч разів вибачитися, казати що тобі шкода чи жаліти мене. Це нічого не змінить. Я постійно буду повторювати тобі свої слова. Стільки, скільки буде потрібно.

Лія заплющила очі. Відчула, як у грудях знову защеміло. Але цього разу, не від болю.

— Я кохаю тебе… — Ледь чутно прошепотіла вона.

Кай нахилився. Доторкнувся губами до її чола.

— Я знаю. І я кохаю тебе сильніше, ніж учора.

***

Ніч прийшла непомітно. Лія заснула. Спочатку сон був тихим, спокійним. Кай не переставав гладити її волосся. Поступово його рука теж завмерла. Він заплющив очі лише на кілька хвилин. Раптом, Лія різко здригнулася. Її пальці судомно стиснули ковдру. Подих урвався.

— Ні… — Ледь чутно прошепотіла вона.

Ще через секунду її груди почали здійматися все швидше. Вона різко відкрила очі та з шумом зробила вдих. Темрява кімнати миттєво змішалася зі спогадами. Стара частина міста. Дощ, кров. Голос Хана:

“Піднімайся.”

“Ще раз.”

“Здайся.”

Вона різко сіла. Повітря. Його не вистачало. Зовсім. Груди ніби стиснули залізними обручами. Серце билося так сильно, що віддавало болем у шию. Вона схопилася за футболку на грудях. Намагалася вдихнути. Не виходило. Ще. Ще раз. Повітря ніби перестало існувати.

— Лія!

Кай прокинувся миттєво. Вона його навіть не бачила. Лише відчувала страх. Нестерпний, всеохопний. Вона почала різко відповзати назад. Від Кая. Швидко, занадто швидко. Тіло відразу відгукнулося болем. Ребра пронизало так, що вона хрипко скрикнула. Та продовжила відсуватися. Наче від когось тікала. Кай одразу простягнув руку. Міцно схопив її зап’ястя.

— Маленька!

Вона смикнулася. Ще раз. Дихання стало уривчастим. Кожен вдих нагадував боротьбу. Перед очима все тремтіло.

— Я… Не можу… Вдихнути…

Вона вирвала праву руку і притискала долоню до грудей, стискаючи футболку. Очі були широко розплющені. У них застиг справжній жах. Кай розгубився. Він не знав як діяти, що борити.

— Лія… Подивись на мене…

Вона не чула. Не могла. Весь світ звузився до власного серця, яке, здавалося, зараз розірве грудну клітку. Кай підвівся на коліна просто на ліжку, підповз ближче. Опинившись зовсім поруч, обережно взяв її обличчя в долоні. Вона здригнулася. Погляд нарешті зустрівся з його. У ньому не було страху. Лише вона.

— Я тут… — Тихо прошепотів він. — Ти вдома.

Вона заперечно похитала головою. Дивилася на нього, очима повними сліз

— Я… Не можу…

Кай більше нічого не сказав. Лише дуже обережно притягнув її ближче, підіймаючи голову. І поцілував. Не різко. Не поспіхом. Глибоко, спокійно, чуттєво. Наче хотів забрати весь її страх собі. Він так і стояв на колінах, вона продовжувала сидіти. Лише піднята голова віддавала болем у шиї.

Спочатку Лія так і завмерла, сидячи на ліжку. Відчуваючи лише тепло його рук. Його долоні на своїх щоках. Його серцебиття зовсім поруч. За кілька секунд її пальці несміливо стиснули тканину його футболки на спині. Вона відповіла. Слабо. Ледь відчутно. Наче згадувала, як це — бути живою.

Кай не відпускав її. Лише ще міцніше обійняв її одною рукою. Повільно, без поспіху. Даючи їй відчути, що вона більше не сама. Її дихання поступово почало вирівнюватися. Серце все ще билося швидко. Але вже не так болісно.

Лія повільно відсторонилася. Опустила голову та лобом притулилася до його грудей. І раптом заплакала. Беззвучно, гірко. Наче всі сльози, які вона стримувала під час тих днів, нарешті знайшли вихід. Кай нічого не говорив. Лише міцно обіймав її, опустившись з колін. Його долоня повільно ковзала по її спині. Обережно. Щоб не зачепити синці.

— Все… — Тихо прошепотів він. — Вони більше не торкнуться тебе. Я не дозволю.

Лія ще сильніше притиснулася до нього. Тремтячі руки обіймали його спину так, що Кай відчув біль. Тому він міцніше обіймав її у відповідь, трохи просунувся вперед. Він ледь помітно хитався, заспокоюючи Лію.

— Мені було так страшно… — Ледь чутно зізналася вона.

Кай заплющив очі. Його обійми стали ще міцнішими. Він цілував її волосся постійно, не даючи собі перерви.

— Я знаю. Тепер тобі не доведеться боятися самій. Бо тепер кожен твій страх це і мій страх. А кожен твій крок… Ми зробимо разом.

І цього разу Лія повірила йому без жодного сумніву.

***

Ранок у будинку почався незвично спокійно. За вікнами повільно світало. На кухні пахло свіжозвареною кавою. Рен стояв біля стільниці, сонно помішуючи напій. Темні кола під очима нікуди не зникли, але вперше за багато днів він виглядав трохи спокійнішим.