Частина XXVIII. Крок, який виявився важчим за будь-який бій

«Іноді найбільша мужність — не підвестися. А погодитися підвестися лише тоді, коли твоє тіло справді готове.»

Ранок у новому будинку починався однаково. Тихо. Безпечніше, ніж у старому домі. Але ніхто вже не відчував себе у безпеці. Майстер Хаято стояв посеред двору. Перед ним — Рен і Дам.

— Ще раз. — Повторив Хаято.

Дам важко видихнув і кинувся вперед. Рен ухилився, та відповів короткою серією ударів.

— Швидше. — Спокійно сказав Хаято. — Якщо ви будете думати під час бою то програєте.

Дам підвівся після жорсткого падіння, роздратовано змахнув руками.

— Знову? — Запитав Дам, дивлячись на вчителя.

Хаято мовчки кивнув. Він тренував їх без перепочинку. Кожен день, кожну годину. Він більше не міг дозволити собі розкіш думати, що часу багато. Демон уже зробив свій перший крок. Другий міг статися будь-якої миті. І цього разу Ліа вже не стане між ними та небезпекою. Вона просто не зможе.

На другому поверсі було тихо. Кай сидів біля ліжка. Ліа дрімала. Сон уже не був таким важким, як кілька днів тому. Вона дедалі частіше прокидалася, могла розмовляти, іноді навіть усміхалася.

У двері тихо постукали.

— Можна?

— Заходь. — Відповів Кай, — Я думав Мастер ганяє тебе з Дамом.  

— Лише Дама. Завдяки Лії, я маю змогу трохи перепочити.

Рен пройшов в кімнату із невеликим блокнотом. Спочатку перевірив пульс, температуру, потім уважно подивився на сестру. Вона була сонною, втомленою. Але її вигляд був значно кращий, ніж вчора.

— Сьогодні краще. — Промовив Рен, але одразу звів сердито брови. — Ти купалась?

Ліа відвела погляд, Кай опустив голову. Рен важко видихнув, все стало зрозуміло. На мить, він хотів посперечатися, покричати на них, за такий бездумний крок. Але він знав Лію, яка була вперта, знав Кая, що зробить будь що заради дівчини. Тому, Ліа вирішила перевести тему. Вона усміхнулася і промовила:

— Нарешті хоч одна хороша новина, так?

Рен теж ледь усміхнувся і подивився на сестру.

— Не поспішай радіти.

Вона відразу насупилася.

— Що тепер?

— Тепер найнеприємніший етап для тебе. — Кай перевів погляд на брата що сперся плечем об стіну, що була поруч з ним.  — Організм починає відновлюватися, це чудово. Але, через це тобі здаватиметься, що ти майже здорова.

Ліа тихо фиркнула.

— Я й справді вже краще почуваюся.

— Саме це я й боявся почути. — Вона здивовано подивилася на нього. — Ліа, сильний струс мозку нікуди не зник. —  Він говорив дуже спокійно. — Якщо різко підвестися, швидко повернути голову або втратити рівновагу, можна знову втратити свідомість. А в найгіршому випадку, отримати повторний струс. — У кімнаті стало тихо. — Тому…— Він продовжив та перевів погляд на Кая. — Вона вже може підійматися.

— Але, ти щойно сказав. — Здивовано промовив Кай.

— Сенс з моїх слів? — Рен звів руку, показуючи роздратованість. — Ви обоє мене не чуєте. Я попереджаю про наслідки. Тому, підійматись лише дуже повільно. Кожен рух, кожен крок, постійно підтримуй її. Не відходь нікуди. Бо вона все одна встане, а ти дозволиш. Тому, просто будь поруч. 

— Я би послухав тебе. — Якось ображено сказав Кай.

— Кай. — Тихо почав Рен. — Я знаю вас дванадцять років. Вона не буде лежати, а ти будеш виконувати її бажання. Це було завжди. Тому, я навіть не припускаю думки, що ви двоє, послухайте мене цей раз.

Кай задумався. Йому було девʼятнадцять, Хаято забрав його до себе, коли тому було сім, а Рену шість. Тому, все сходилось. Дійсно, вони були сімʼєю вже дванадцять років. Кай посміхнувся і кивнув.

— Я тебе зрозумів.

***

Минуло ще кілька годин. Ліа дивилася у вікно, вона вже майже сиділа. Спочатку було важко, спина боліла, світ кружляв. Але потім все стало більш менш. Іноді, вона ще помічала як всесвіт кружляє, але поступово, мозок звикав до нового положення. Тому вона зібрала сили і тихо сказала:

— Я хочу пройтися.

Кай одразу повернувся до неї, відвівши погляд від нудної книги. Він і боявся і чекав цього моменту. Слова Рена сильно засіли в голові. Він також помічав, що Ліа не слухає нікого. І знав, що він зробить все, що попросить вона. Лише поглядом, а вже буде готовий зробити. Навіть не зважаючи, що це йому може не подобатись.

— Зараз? — Перепитав Кай, сподіваючись, що вона хоче зробити це пізніше.

— Так.

— Може, завтра?

Вона похитала головою та впевнено відповіла.

— Ні. Мені потрібно. — Вона не дивилася на нього, лише на свої руки.  — Я більше не можу лежати.

Кай мовчав кілька секунд, закрив книгу та відклав її на тумбу. Потім підійшов ближче.

— Добре. Але я буду постійно поруч.

— Я сама можу. — Впевнено заявила Ліа.

Він лише важко зітхнув і промовив:

— Це ми побачимо.

Дуже обережно він допоміг їй повністю сісти. Ліа заплющила очі, бо світ одразу хитнувся. Вона терпляче перечекала кілька секунд. Потім опустила ноги на підлогу. Холодний паркет викликав хвилю мурах по ногам. Після стількох днів у ліжку навіть це відчувалося незвично. Прості речі, які вона робила кожен день, зараз були чимось неймовірно складним.

Кай тримав її за лікоть, а ліва рука притримувала за талію. Обережно, памʼятаючи всі рани.

— Я сама. — Знов повторила Ліа.

— Добре.

Але руку він не прибрав. Ліа бачила це, відчувала. Але нічого не сказала. Бо це не мало сенсу. Він занадто впертий. Кай хоч і чув її, але інколи не слухав. Ліа повільно випросталася. Ноги одразу затремтіли, коліна віддались тупим болем. Вона завмерла, відчуваючи як дихання пришвидшується.

Кай уважно дивився на неї, слідкував. Навіть затримував дихання так, як вона. Він відчув легке тремтіння тіла, яке мимоволі збивало його бажання допомогти Лії зробити перші кроки. Хотілося підхопити її на руки та вкласти назад у ліжко. Але він знав чим це завершиться. Вона встане сама. І єдиний спосіб змусити Лію лежати, це просто тримати її силою. Він це зможе зробити. На декілька секунд. Потім, тіло під ним зробить свою справу, навіть нічого не сказавши.