Частина XXVI. Перший крок — ще не дорога

«Одужання починається не тоді, коли перестає боліти. Воно починається тоді, коли вчишся не поспішати.»

Ранок був світлим. Сонце вже піднялося над дахами, і його промені повільно заповнювали кімнату. Лія прокинулася різко, ніби їй щось наснилось. Вона заплющила очі майже відразу. Наче світло вдарило занадто сильно. Вона тихо застогнала. Кай, який сидів поруч, одразу нахилився до неї.

— Ліє?

Вона повільно підняла праву руку й торкнулася скроні.

— Голова. — Голос був тихим і хрипким. — Дуже болить…

Саме в цей момент до кімнати зайшов Рен. Він лише подивився на її обличчя — і все зрозумів. Це вже було надто легко.

— Зачекай.

Він швидко дістав ампулу. Набрав прозорий розчин у шприц. І підійшов до ліжка.

— Зараз стане трохи легше.

Лія лише кивнула. Голка ковзнула в катетер. Рен повільно ввів препарат.

— Не поспішай відкривати очі.

Вона слухняно залишилася лежати, нічого не казала, не робила. Минуло кілька хвилин. Дихання стало рівнішим. Напруга на її обличчі трохи зменшилася. Вона обережно розплющила очі.

— Краще…

Рен полегшено кивнув.

— Так і має бути.

Лія ще трохи полежала мовчки. Потім несподівано сказала:

— Я хочу сісти.

Кай одразу подивився на Рена. Саме в цей момент у двері зазирнув Дам. Він, як і останні дні, просто прийшов перевірити, як вона. Побачив, що всі вже не сплять, і тихо зайшов усередину.

— Як вона?

— Хоче сісти. — відповів Кай.

Дам одразу перевів погляд на Рена. Рен кілька секунд мовчав, зважаючи все. Потім кивнув. Сперечатися з нею означало програти війну. Одразу.

— Добре. Але дуже повільно.

Кай миттєво став серйозним.

— Зрозумів.

Він обережно просунув руку їй за спину. Іншою підтримав під ліктем правої руки.

— Якщо стане гірше, одразу кажи. — Вліз Рен, схрестив руки на грудях.

Лія кивнула. Вони почали дуже повільно підніматися. Спочатку лише трохи, потім ще, потім ще кілька сантиметрів. Коли вона майже сіла, її груди різко здійнялися. Подих збився. Вона жадібно вдихнула повітря. Очі на мить втратили фокус від запаморочення.

— Лія! — Голосно гукнув Рен.

Він кинувся вперед. Так поспішав, що зачепився ногою за власну стопу, та не втримав рівновагу. І майже всім корпусом приземлився просто на край ліжка. Матрац тихо скрипнув. Ліа мимоволі підтягнула ноги до себе. Кай, торкнувся колін дівчини, захищаючи. Та одразу здивовано кліпнув. Дам широко розплющив очі. У кімнаті на мить запанувала абсолютна тиша. Рен навіть не звернув уваги. Лише швидко підповз ближче, поклав пальці Лії на зап’ясток. Порахував пульс. Подивився в очі.

— Дихаємо. — Промовив Рен. — Спокійно, повільніше.

Лія лише кліпнула очима та кілька разів глибоко вдихнула. Вона навіть не змогла сказати, що через падіння Рене, запаморочення просто зникло. Через хвилину серцебиття заспокоїлося, а дихання стало рівним. Тільки тоді Рен видихнув.

— Все добре.

Кай тихо усміхнувся.

— Рене…

Той підняв голову. Його ноги стирчали, а тіло лежало майже на всьому ліжку. Здавалося, Рена це не бентежило. Він навіть не помітив, що Ліа відсунула свої ноги ближче до тіла. Що він дуже не чемно притулився плечем до її колін. Як його рука стискала її запʼястя.

— Ти щойно дуже красиво впав. — Промовив Кай.

Рен лише відмахнувся та різко підвівся на ноги. Поправив світлу футболку, вклав руде волосся та повів плечима. Ніби все було за планом.

— Не до тебе зараз. — Буркнув Рен.

Дам тихо пирхнув. Він не міг стримати слів. Це було надто смішно.

— Я вперше бачу, щоб лікар лікував пацієнта лежачи на її ліжку.

Рен нарешті зрозумів що трапилось і тихо засміявся.

— Буває. — Промовив Кай.

Напруга в кімнаті трохи відступила. Рен обережно сів на ліжко та уважно подивився на Лію.

— А тепер слухай мене уважно.

Вона кивнула. Кай не відпускав її. Після підйому вона майже одразу сперлася спиною на його груди. Він сидів позаду, обережно підтримуючи її рукою. Однією долонею притримував за плече. Іншою за передпліччя. Так, щоб вона випадково не втратила рівновагу. Лія навіть не намагалася відсторонитися. Сил не було. Та й поруч із ним було спокійніше.

Рен почав говорити повільно, чітко. Наче читав дуже важливу інструкцію.

— Найперше, у тебе сильний струс мозку. — Вона мовчки слухала. — Через це зараз голова болітиме майже постійно. Може паморочитися, може нудити. Перед очима може двоїтися. Іноді тобі здаватиметься, що кімната рухається.

Лія тихо кивнула та посміхалася.

— Уже рухається.

— Це нормально. Принаймні зараз. — Рен продовжив. — Друге. Два зламані ребра. Тому болітиме майже кожен вдих. Не тому, що стає гірше. А тому, що вони тільки починають зростатися. Третє це надрив зв’язок лівого плеча. — Він обережно показав на її руку. — Саме тому вона майже не слухається. Повне навантаження зараз категорично заборонене. Четверте - надрив зв’язок правої кисті. Якщо спробуєш щось міцно стиснути, буде дуже боляче.

Лія опустила очі на власні руки. Лише тепер помітила, як сильно вони перемотані. Рен продовжив далі.

— Усі забої, гематоми, порізи. Вони теж потребують часу. — Він на секунду замовк, потім сказав найважливіше. — Лія, не обманюй себе. — Вона підняла очі. — За день-два тобі здаватиметься, що вже все добре. Ти навіть повіриш, що можеш ходити. І саме це буде найнебезпечніше. — Вона уважно слухала, а він монотонно говорив далі. — Після такого струсу, мозок ще кілька днів не буде правильно сприймати положення тіла. — Він постукав пальцем собі по скроні. — Він буквально може не розуміти, де верх, а де низ. Якщо різко встанеш… Може початися сильне запаморочення. Можеш знепритомніти. Може піти кров із носа. А якщо впадеш.  — Він похитав головою. — Отримаєш повторний струс. І тоді все почнеться спочатку.

У кімнаті стало тихо. Рен уважно дивився на неї, сподіваючись що вона зрозуміла все. Хоча, по більшій мірі Рен казав це Каю.