Частина XXV. Ті, заради кого повертаються

«Найважче просити пробачення не в тих, кого образив. Найважче — у тих, хто вже пробачив тебе, але досі боявся втратити.»

Ранок настав тихо. Перші промені сонця лише торкнулися штор, коли Ліа повільно відкрила очі. Цього разу вона не знепритомніла одразу. Дихання залишалося важким. Боліло все тіло. Кожен вдих відгукувався в ребрах тупим болем, ліве плече ще не слухалося, голова була важкою, ніби наповненою свинцем. Та свідомість більше не вислизала. Вона залишалася поруч.

Біля ліжка, як і раніше, сидів Кай. Він спав сидячи. Голова була сперта на край матраца, одна рука досі тримала її долоню. Ліа довго дивилася на нього. Під очима, темні кола стали більшими. Щетина - помітнішою. Волосся було скуйовджене. Він навіть спав насторожено. Наче достатньо було одного її руху, щоб прокинутися. Так і сталося. Ліа ледве поворухнула пальцями. Кай миттєво відкрив очі. Кілька секунд просто дивився на неї. Потім тихо усміхнувся.

— Доброго ранку.

Ліа ледве кивнула.

— Я, довго спала? — Її голос був тихий, зломлений.

Кай мовчки поправив ковдру на лівій нозі.

— Так.

У двері тихо постукали і в той самий час відкрились. Наче стукіт був лише для правил. До кімнати зайшов Рен. Він одразу підійшов до ліжка. Перевірив зіниці, послухав дихання, обережно торкнувся чола. Температура майже спала. Він помітно видихнув.

— Добре. — Вперше за багато днів він сказав це впевнено. — Стан усе ще важкий, але стабільний.

Ліа тихо всміхнулася. Рен також виглядав жахливо. Руде волосся більше не мало блиску, зелені очі були втомлені. Синці під очима так чітко вказували на відсутність нормального сну.

— Це гарна новина? — Запитала Ліа.

— Найкраща за останні дні. — Відповів Рен і ледь помітно посміхнувся,

Він швидко оглянув крапельницю. Записав щось у блокнот. І тільки тепер Кай уважно подивився на брата.  Рен ледве тримався на ногах. Очі почервоніли, обличчя було блідим. Він уже навіть не приховував втому.

— Рене. — Кай звернувся до брата, той кволо підняв голову. — Іди відпочинь.

— Потім.

— Ні. — Відрізав Кай. Рен хотів заперечити, але брат похитав головою. — Ти зараз упадеш швидше, ніж вона.

Рен ледь усміхнувся. З медичної точки зору, це було неможливо.

— Не перебільшуй. — Прошепотів Рен.

— Не перебільшую, це правда. — Запала тиша. Потім Кай тихо додав. — Я прослідкую.

— Якщо…

— Якщо щось зміниться, я одразу покличу. — Перебив Кай.

Рен ще кілька секунд вагався. Потім кивнув.

— Добре. — Погодився Рен, та обережно поклав нові ліки на тумбу. — Якщо прокинеться сильний біль - ось це. — Він показав ампулу. — Якщо температура…

Кай лише кивнув, перебивши рудоволосого:

— Я покличу.

Рен ще раз подивився на Лію. Ледь усміхнувся їй.

— Не тікай більше нікуди.

Ліа ледве помітно всміхнулася. Їй було шкода кожного. Якщо Кай лише сидів поруч, не відходячи. То Рен постійно був на ногах. І Ліа була впевнена, завдяки йому вона же дихає.

— Постараюся. — Тихо промовила Ліа.

Рен вийшов. Двері тихо зачинилися за ним. У кімнаті залишилися лише вони двоє. Довго мовчали. Кай сидів поруч, звично не відпускаючи її руки. Його думки приходили в норму. Більше не було хаосу. Тепер були переживання. Як вона витримає, як підніметься, як зробить перший крок. Ліа першою порушила тишу.

— Ти, зовсім не спав?

Він не відповів одразу. Лише ледь знизав плечима. Бо казати щось на це не хотілося. Вона завжди переймалася за його здоров’я більше, ніж за своє.

— Трохи спав.

Вона уважно дивилася на нього. Сірі очі оглядали обличчя.

— Брешеш.

Кай тихо видихнув. Вона завжди могла розпізнати брехню.

— Можливо.

Ліа прикрила очі, сильніше стиснула його долоню і прошепотіла:

— Пробач…

— Не треба.

— Треба. — Вона говорила повільно, кожне слово вимагало сил, вимагало боротися з болем.  — Я змусила вас… — Слабо продовжила Ліа і заплющила очі від болю. — Усіх…

Кай обережно стиснув її пальці.

— Не думай про це.

— Але… — Почала Ліа, знову подивившись на Кая.

Він похитав головою і одразу перебив:

— Ні. — Запала тиша, а потім, майже одразу, Кай несподівано запитав. — Навіщо?

Ліа здивовано подивилася на нього.

— Що?

— Навіщо ти пішла? — Він говорив дуже тихо. Без злості. Саме тому ці слова боліли більше. — Навіщо дозволила зробити з собою це?

Ліа довго мовчала, обдумуючи це запитання. Вона не знала як вірно відповісти. Потім ледь усміхнулася.

— Заради тебе.

Кай застиг. Його серце зробило один, гучний стук. Дихання завмерло, а руки стали чужими.

— І Рена. — Тихо продовжила вона. — І Дама. І Майстра. — Вона важко вдихнула. — Вони дивилися тільки на мене. Не на вас. — Її голос став майже нечутним. — Я думала… — Вона  важко ковтнула повітря. — Якщо вони дивитимуться тільки на мене… То у вас буде час. Ти не підеш замість мене. Нн будеш битися сам.

Кай заплющив очі. Він більше не міг дивитися їй у вічі. Не міг нічого відповісти, довести и зробити зауваження.  Це просто вона, така сама, як і була раніше. Вперта, що захищає всіх. Захищає його.

— Дурненька. — Тихо мовив Кай.

Ліа ледве всміхнулася.

— Можливо.

— Ні. — Його голос затремтів. — Не можливо. Точно.

Вона мовчала. Кай тихо провів пальцем по її долоні, подумав секунд і почав розмовляти:

— Ти знаєш. — Він довго не міг договорити, наче  збирав думки.  — Я так сильно боявся. — Ліа уважно дивилася на нього. — По-справжньому. — Він усміхнувся, дуже сумно. — Коли я тебе побачив…

Перед очима одразу з’явилася та картина. Скло, кров. Її нерухоме тіло, заплющені очі. Важке дихання та холодні руки. Кай ніби опинився там знову. Він відчув на своїх руках гарячу кров. Відчував той гіркий аромат в повітрі. Суміш вологи, дощу, дерев і крові.  Кай ковтнув повітря і продовжив: