Частина XXV. Ті, заради кого повертаються

«Найважче просити пробачення не в тих, кого образив. Найважче — у тих, хто вже пробачив тебе, але досі боявся втратити.»

Ранок настав тихо.

Перші промені сонця лише торкнулися штор, коли Ліа повільно відкрила очі.Цього разу вона не знепритомніла одразу.

Дихання залишалося важким. Боліло все тіло. Кожен вдих відгукувався в ребрах тупим болем, ліве плече ще майже не слухалося, голова була важкою, ніби наповненою свинцем. Та свідомість більше не вислизала. Вона залишалася поруч.

Біля ліжка, як і раніше, сидів Кай. Він спав сидячи. Голова була сперта на край матраца, одна рука досі тримала її долоню.

Ліа довго дивилася на нього. Під очима залягли темні кола. Щетина стала помітнішою. Волосся було скуйовджене. Він навіть спав насторожено. Наче достатньо було одного її руху, щоб прокинутися. Так і сталося. Ліа ледве поворухнула пальцями. Кай миттєво відкрив очі.

Кілька секунд просто дивився на неї. Потім тихо усміхнувся.

— Доброго ранку…

Ліа ледве кивнула.

— Я… довго спала?

Кай мовчки поправив ковдру.

— Так.

У двері тихо постукали і в той самий час відкрились. Наче стукіт був лише для правил. До кімнати зайшов Рен. Він одразу підійшов до ліжка. Перевірив зіниці, послухав дихання, обережно торкнувся чола. Температура майже спала.

Він помітно видихнув.

— Добре, — Вперше за багато днів він сказав це впевнено. — Стан усе ще важкий… але стабільний.

Ліа тихо всміхнулася.

— Це гарна новина?

— Найкраща за останні дні.

Він швидко оглянув крапельницю. Записав щось у блокнот. І тільки тепер Кай уважно подивився на брата.

Рен ледве тримався на ногах. Очі почервоніли, обличчя було блідим.  Він уже навіть не приховував втому.

— Рене.

Той підняв голову.

— Іди відпочинь.

— Потім.

— Ні.

Рен хотів заперечити. Кай похитав головою.

— Ти зараз упадеш швидше, ніж вона.

Рен ледь усміхнувся.

— Не перебільшуй.

— Не перебільшую, це правда.

Запала тиша.

Потім Кай тихо додав:

— Я посиджу.

— Якщо…

— Якщо щось зміниться — одразу покличу, — Перебив Кай.

Рен ще кілька секунд вагався. Потім кивнув.

— Добре, — Погодився Рен, та обережно поклав нові ліки на тумбу. — Якщо прокинеться сильний біль — ось це, — Він показав ампулу. — Якщо температура…

Кай мовчки кивнув, перебивши рудоволосого:

— Покличу.

Рен ще раз подивився на Лію. Ледь усміхнувся їй.

— Не тікай більше нікуди без мене.

Ліа ледве помітно всміхнулася.

— Постараюся…

Рен вийшов. Двері тихо зачинилися за ним.  У кімнаті залишилися лише вони двоє. Довго мовчали. Кай сидів поруч, звично не відпускаючи її руки.

Ліа першою порушила тишу.

— Ти… зовсім не спав?

Він не відповів одразу.

Лише ледь знизав плечима.

— Трохи спав.

Вона уважно дивилася на нього.

— Брешеш.

Кай тихо видихнув.

— Можливо.

Ліа прикрила очі.

— Пробач…

— Не треба.

— Треба, — Вона говорила повільно.

Кожне слово вимагало сил. Вимагало боротися з болем.

— Я змусила вас…, — Слабо продовжила Ліа, вона заплющила очі від болю. — Усіх…

Кай обережно стиснув її пальці.

— Не думай про це.

— Але…

Він похитав головою і одразу перебив:

— Ні.

Запала тиша. Потім Кай несподівано запитав:

— Навіщо?

Ліа здивовано подивилася на нього.

— Що?

— Навіщо ти пішла?

Він говорив дуже тихо. Без злості. Саме тому ці слова боліли більше.

— Навіщо дозволила зробити з собою… це?

Ліа довго мовчала. Потім ледь усміхнулася.

— Заради тебе.

Кай застиг.

— І Рена, — Тихо продовжила вона. — І Дама. І Майстра, — Вона важко вдихнула. — Вони дивилися тільки на мене. Не на вас, — Її голос став майже нечутним. — Я думала…, — Вона  важко ковтнула повітря. — Якщо вони дивитимуться тільки на мене… То у вас буде час.

Кай заплющив очі. Він більше не міг дивитися їй у вічі. Не міг нічого відповісти, довести и зробити зауваження.  Це просто вона, така сама, як і була раніше. Вперта, та, що захищає всіх.

— Дурненька…, — Тихо мовив Кай.

Ліа ледве всміхнулася.

— Можливо.

— Ні, — Його голос затремтів. — Не можливо. Точно.

Вона мовчала.

Кай тихо провів пальцем по її долоні, подумав секунд і почав розмовляти:

— Ти знаєш…, — Він довго не міг договорити, наче збирав думки,  — Я боявся,  Ліа уважно дивилася на нього. — По-справжньому, — Він усміхнувся, дуже сумно. — Коли я тебе побачив…

Перед очима одразу з’явилася та картина.

Скло.

Кров.

Її нерухоме тіло, він ковтнув і продовжив:

— Я думав…, — Голос зірвався.

Він замовк. Ліа вже все зрозуміла. Їй не потрібні слова поруч з ним. З самого дитинства вона розуміла його краще за всіх. З погляду, з подиху, з руху.

Вона тихо запитала:

— Скільки? — Кай не одразу зрозумів,  тому Ліа уточнила,  — Скільки… я була без тями?

Він мовчав кілька секунд.

— Чотири дні.

Ліа широко розплющила очі.

— …Що?

— Чотири доби.

Вона навіть перестала дихати на мить.

— Ні…, — Прошепотіла вона. — Не може бути…

Кай лише кивнув.

— Ми вже почали рахувати години, коли ти відкриєш очі.

Ліа мовчала. Її очі повільно наповнилися вологою. Вона дивилася на його обличчя. І бачила більше ніж всі. Вона бачила втому, почервонілі очі,  руку, яка весь цей час тримала її долоню. І раптом зрозуміла. Він був тут. Увесь цей час. Не йшов, не  відпускав долоні.  Боявся заснути. Боявся прокинутися без неї.

— Каю…, — Її голос затремтів. — Пробач мене…

Він різко похитав головою.

— Не треба…

— Пробач, — Вона повторила.

— Не треба…