Частина XXIV. Світанок, що повернув надію

«Одужання починається не тоді, коли зникає біль. Воно починається тоді, коли людина знову відкриває очі й знаходить поруч тих, заради кого варто терпіти.»

П’ятий день.

Саме на п’ятий день після тієї ночі Лія вперше прокинулася сама.

За вікном вже світало. Сіре ранкове світло повільно проникало крізь тонкі фіранки, розчиняючи темряву кімнати. Було тихо. Так тихо, що вона чула власне дихання. Лія повільно відкрила очі. Світ був нечітким. Стеля, світлі дерев’яні балки. Незнайома кімната. Вона насупилася.

Не відразу зрозуміла, де знаходиться. Хотіла повернути голову. І одразу пошкодувала. Різкий біль прокотився потилицею. Перед очима потемніло. Вона заплющила очі. Глибоко вдихнула, біль відізвався в ребрах з права.

Вдих не допоміг. Біль був усюди: ребра, плече, живіт, ноги. Навіть пальці на руках пульсували тупим болем. Наче кожна клітина тіла пам’ятала кожен удар.

Лія обережно спробувала поворухнути правою рукою. Не вийшло. Щось заважало. Вона опустила погляд. Прозора трубка. Крапельниця.

Лише тепер вона помітила знайому долоню. Її руку міцно тримав Кай. Він сидів на стільці, сперши голову на край ліжка. Заснув, не відпускаючи її.

Лія довго дивилася на нього. Його волосся було трохи розкуйовджене. Під очима залягли глибокі тіні. Навіть уві сні він хмурився. Вона дуже обережно ворухнула пальцями.

Кай прокинувся миттєво. Наче й не спав. Очі широко розплющилися. Кілька секунд він просто дивився на неї. Не вірячи.

— Ліє…— Його голос був хрипким.

Вона хотіла відповісти. Замість цього тихо скривилася. Біль різко пронизав груди.

Кай одразу нахилився ближче.

— Не говори. Не треба. Я зараз покличу Рена.

Він уже підводився, коли відчув, як її пальці трохи сильніше стиснули його долоню. Наче просили… Не йти.

Кай завмер, перевів погляд на їх руки.  Повільно сів назад.

— Добре, — Тихо сказав він. — Я тут. Нікуди не піду.

Лія повільно заплющила очі. Втома накрила її майже миттєво. Вона заснула.

Рен зайшов до кімнати через кілька хвилин, після того як Ліа заснула.  Кай навіть не почув, як відчинилися двері. Він так само сидів поруч.

— Прокидалася? — Тихо запитав Рен.

— Так. На кілька хвилин.

Рен усміхнувся. Ледь помітно. Це була найкраща новина за останні дні.

Він підійшов до ліжка. Обережно перевірив зіниці, пульс, дихання. Послухав легені. Потім уважно оглянув крапельницю.

— Добре… — Пробурмотів сам до себе. — Організм починає боротися.

Він дістав нові ампули. Лія знову тихо застогнала. Очі знов відкрилися. Вона вже не спала. Лише лежала, дивлячись у стелю.

Рен нахилився до неї.

— Зараз буде трохи легше.

Вона ледь помітно кивнула. Голова одразу відгукнулася болем, змусивши прикрити очі.

Рен повільно ввів ліки у катетер. Потім ще один препарат і ще один. Він уважно стежив за її обличчям. Через кілька хвилин дихання стало трохи рівнішим. Але біль нікуди не зник. Вона лише міцніше заплющила очі. Стиснула зуби. І мовчала.

Того дня вона прокидалася багато разів. На кілька хвилин. І знову засинала. Іноді їй вдавалося не спати майже годину. Ця година була найважчою. Біль не дозволяв знайти зручне положення. Кожен рух віддавався в ребрах. Плече майже не слухалося. Голова шуміла надто сильно.  Час від часу вона мимоволі здригалася.

Рен постійно був поруч. Нові крапельниці, нові уколи, компреси. Перевірка температури, тиску. Він майже не виходив із кімнати.

Ближче до обіду Лія неспокійно заворушилася. Вона спробувала повернутися на бік. Тихо застогнала. Кай одразу підвівся.

— Обережно… — Прошепотів він.

Вона не чула, організм діяв сам. Він швидко підтримав її ліву руку. Щоб вона не впала. Щоб не потягнула за катетер. Щоб не пошкодила плече.

Лія, не прокидаючись, повільно притиснула його руку до себе. Наче шукала опору. Кай завмер. Рен лише коротко глянув у їхній бік. Нічого не сказав. Лише тихо поправив ковдру.

Протягом дня двері кімнати відчинялися лише кілька разів. Дам приносив воду. Хаято заходив запитати про стан. Одного разу навіть Шін тихо заглянув до кімнати.

Рен кожного разу говорив одне й те саме:

— Недовго. І тихо. Їй потрібен сон. Її організм зараз лікує себе сам, не заважайте йому.

Після цього всі заходили лише на кілька хвилин. І так само тихо виходили.

Будинок знову навчився мовчати.

Надвечір Лія прокинулася ще раз. Очі вже майже не були такими каламутними. Вона повільно подивилася на Кая. Довго. Наче перевіряла, чи він справді поруч.

— Вода, — Ледь чутно прошепотіла вона.

Це було перше слово, яке вони почули від неї за всі ці дні. Кай навіть розгубився.

Рен швидко допоміг їй трохи підняти голову. Кай обережно підніс склянку. Вона зробила лише два маленькі ковтки. Більше не змогла. Рен опустив голову на подушку. Очі повільно заплющилися. Кай тихо погладив її по волоссю.

— Молодець, — Він усміхнувся. — Поспи ще. Ми нікуди не підемо.

Лія ледве помітно кивнула. А коли сон знову почав забирати її свідомість, вона, майже несвідомо, сильніше стиснула його долоню. Наче боялася, що, прокинувшись знову, вже не знайде її. Кай лише міцніше переплів свої пальці з її.

І тихо прошепотів:

— Не хвилюйся… Я буду тут стільки, скільки тобі знадобиться.

***

Кай навіть не помітив, коли за вікном остаточно стемніло.

Кімнату освітлювала лише невелика лампа біля ліжка. Її тепле світло ледь торкалося обличчя Лії, залишаючи решту кімнати в напівтемряві.

Вона спала неспокійно. Дихання стало швидшим. Лоб знову вкрився потом. Рен, який саме записував щось у блокнот, підвів голову майже миттєво.

— Знову…

Він швидко поклав долоню їй на чоло. Гаряче. Дуже гаряче.

Рен мовчки дістав термометр.Кай не відпускав її руки, лише дивився.

Через хвилину прилад тихо пискнув. Рен глянув на екран. Його плечі ледь помітно опустилися.