Частина XXIII. Кожен переживає тишу по-своєму

«Горе рідко робить людей схожими. Воно лише по-різному показує, кого ми боїмося втратити найбільше.»

Будинок ніби перестав жити. У ньому більше не лунав сміх Дама. Не було ранкових суперечок за чай. Ніхто не сперечався з Каем. Навіть підлога майже не рипіла. Усі говорили пошепки. Наче боялися потривожити дівчину, яка вже третю добу не відкривала очей.

Кай майже не залишав її кімнату. Він сидів біля ліжка вдень. Сидів уночі. Іноді засинав, спершися ліктями на матрац, так і не випускаючи її долоні. Прокидався за кілька хвилин. Перевіряв, чи дихає вона. Знову сідав поруч. Їжу йому приносили в кімнату. Найчастіше вона так і залишалася недоторканою. Чай холонув, суп теж. Лише вода повільно зникала зі склянки. На четвертий день Рен мовчки зайшов до кімнати. Подивився на брата. Потім на тумбу із майже недоторканою їжею.

— Коли ти востаннє нормально їв?

Кай навіть не підняв голови, відповів тихо, ледь чутно:

— Не пам’ятаю.

— А я пам’ятаю. — Тиша, Рен стиснув долоні. — Три дні тому.

Кай нічого не відповів. Йому було нічого сказати. Бо це була чиста правда. Він навіть не хотів їсти. Взагалі. Навіть шлунок не просив нічого, окрім води. Йому було важко. Як він може їсти, жити, коли вона в такому стані? Вже третій день.

Рен важко видихнув. Він цілком розумів Кая. І всі його слова були лише спробою достукатися. Рен також важко переживав. Як і всі в цьому домі. Але Кай страждав сильніше за всіх.

— Піди в душ. — Знов почав Рен.

— Не зараз.

— Зараз. — Впевнено промовив Рен.

— Рене…

— Кай. — Його голос уперше прозвучав жорстко. — Ти смердиш кров’ю і ліками. У тебе тремтять руки. Ти ледве сидиш. — Кай мовчав, нічого не відповів, тому Рен почав тиснути сильніше. — Якщо ти зараз упадеш поруч із нею, мені доведеться лікувати вас обох. А вона зараз в пріоритеті.

— Мені байдуже.

Рен різко зробив крок до Кая. Він зривався. За ці дні сил не залишилося, а нерви були немов оголені дроти.

— А мені — ні.

Кай нарешті подивився на брата. У його очах була така втома, що Рену стало страшно. Наскільки, що він мимоволі зробив крок назад. Лише побачив ці карі очі.

— Якщо я піду. — Кай почав, потім замовк, ковтнув,  — Якщо я піду. — Кай немов не міг договорити, його голос затремтів. — А вона…

Він не зміг договорити, лише опустив голову вниз. Рен підійшов ближче. Поклав руку братові на плече, намагаючись так підтримати.

— Я буду тут, обіцяю.

— Але. — Почав Кай і його одразу перебили.

— Я не дозволю їй залишитися самій. Довірся мені.

Кай мовчав. Довго, ніби міркував. Потім повільно встав. Ноги майже не слухалися, він похитнувся, але втримався. Кай ще раз подивився на Лію. Обережно поправив чубчик, що впав на очі. Ледь торкнувся її холоднуватої долоні. І лише після цього мовчки вийшов.

Двері тихо зачинилися. Коридор зустрів його неприродною тишею. Вона давила на мізки, на плечі. Він завмер, не знаю що робити. Обвів коридор поглядом і прикрив очі. Кай зробив крок вперед і зупинився біля своєї кімнати, навпроти кімнати Лії. Квапливо схопив чисті речі та рушник. Вʼяло пішов до ванної. Закрив двері, ввімкнув воду. Рухи були автоматичні. Він довго стояв, дивлячись на власне відображення в дзеркалі. Під очима пролягли темні кола. Обличчя осунулося. На футболці ще залишилися бурі плями крові. Її крові. Він зробив декілька кроків назад та повільно сповз спиною по стіні. Опустив голову. І вперше дозволив собі не стримуватися. Він розвернув корпус і  ударив кулаком у стіну поруч. Глухий звук. Ще раз і ще. Штукатурка посипалася на підлогу. Шкіра на кісточках миттєво тріснула та запекла.  Кров повільно потекла по пальцях. Але він майже не відчув болю. Ще один удар.

— Чорт. — Голос зірвався. — Чорт…

Він уперся чолом у холодну стіну. Дихання стало уривчастим.

— Я мав бути поруч…

Тихо. Майже беззвучно. Боляче. Надто сильно болить. Рука стиснула футболку на грудях, ніби біль міг зникнути від цього. Сльози самі побігли по щокам.

— Це я мав піти…

Вода в душі довго шуміла. Та навіть вона не могла змити провину. Кай сидів так довго, стискаючи то футболку на грудях, то своє волосся. Він підвівся тихо, увімкнув кран на умивальнику. Рухи були скуті, але поступово ставали надто різкими. Він тер свої руки з такою силою, немов намагався здерти шкіру. Кров Лії вже зникла, залишаючись лише чистоту. Але він не зупинявся. Лише сильніше тер. Потім завмер, поклав руки по обидві сторони умивальника и присів, притуливши чоло до холодної тумби. Серце билось сильно, подих інколи зникав. А сльози знову побігли по щокам.

***

У кімнаті Рен уже міняв чергову крапельницю. Він уважно дивився на монітор невеликого портативного пульсоксиметра. Пульс, дихання, температура. Лихоманка знову повільно піднімалася.

— Ні. — Ледь чутно промовив він.

Термометр підтвердив його побоювання. Температура знову росла. Рен швидко дістав шприци. Один, другий, слідом третій. Акуратно ввів препарати у венозний катетер. Перевірив швидкість крапельниці. Потім змочив рушник холодною водою. Обережно поклав компрес на її чоло. Кілька хвилин сидів поруч. Знову змінив компрес. Ще раз. І ще. Тільки після цього дістав мазь. Повільно відкрив баночку. На правій руці Лії ще залишалися численні садна. Як і всюди. Він акуратно наносив мазь на кожну рану. Не поспішав. Ніби боявся завдати навіть найменшого болю. Потім обережно наклав нову пов’язку. Перевірив порізи на плечі, шиї, боці. Він ще в першій день помітив, що Кай перевдягнув Лію. Навіть не здивувався. Лише мовчки подякував, бо сам Рен не зміг би цього зробити. Він зараз лікар, він не роздивлявся би її тіло, не задивлявся на груди. Але бачив би рани. Йому було страшно. Тому Рен майже не торкався Лії.

Зупинився він лише тоді, коли відкинув ковдру та підняв чорну футболку. Синці вже стали майже чорними. Він заплющив очі лише на секунду. Видихнув. Потім знову продовжив працювати. Бо синці також треба мастити. Коли Ліа прокинеться, то буде вити від болю.