Частина XXIII. Кожен переживає тишу по-своєму

«Горе рідко робить людей схожими. Воно лише по-різному показує, кого ми боїмося втратити найбільше.»

Будинок ніби перестав жити. У ньому більше не лунав сміх Дама. Не було ранкових суперечок за чай. Ніхто не сперечався з Каем. Навіть підлога майже не рипіла. Усі говорили пошепки. Наче боялися потривожити дівчину, яка вже третю добу не відкривала очей.

Кай майже не залишав її кімнату. Він сидів біля ліжка вдень. Сидів уночі. Іноді засинав, спершися ліктями на матрац, так і не випускаючи її долоні. Прокидався за кілька хвилин. Перевіряв, чи дихає вона. Знову сідав поруч. Їжу йому приносили в кімнату. Найчастіше вона так і залишалася недоторканою.

Чай холонув, суп теж. Лише вода повільно зникала зі склянки. На четвертий день Рен мовчки зайшов до кімнати. Подивився на брата. Потім — на піднос із майже недоторканою їжею.

— Коли ти востаннє нормально їв?

Кай навіть не підняв голови.

— Не пам’ятаю.

— А я пам’ятаю, — Тиша, Рен стиснув долоні,  — Три дні тому.

Кай нічого не відповів. Йому було нічого сказати. Бо це була чиста правда. Він навіть не хотів їсти. Взагалі. Навіть шлунок не просив нічого, окрім води. Йому було важко. Як він може їсти, жити, коли вона в такому стані? Вже четвертий день.

Рен важко видихнув.

— Піди в душ, — Знов почав Рен.

— Не зараз.

— Зараз.

— Рене…

— Каю, — Його голос уперше прозвучав жорстко. — Ти смердиш кров’ю, ліками і потом. У тебе тремтять руки. Ти ледве стоїш, — Кай мовчав, нічого не відповів, тому Рен почав тиснути сильніше,  — Якщо ти зараз упадеш поруч із нею, мені доведеться лікувати вас обох.

— Мені байдуже.

Рен різко зробив крок до Кая.

— А мені — ні.

Кай нарешті подивився на брата.  У його очах була така втома, що Рену стало страшно.

— Якщо я піду…, — Кай почав, потім замовк, ковтнув,  — Якщо я піду…, — Кай немов не міг договорити, його голос затремтів. — А вона…

Він не зміг договорити, лише опустив голову вниз.  Рен підійшов ближче. Поклав руку братові на плече, намагаючись так підтримати.

— Я буду тут, обіцяю.

— Але, — Почав Кай і його одразу перебили.

— Я не дозволю їй залишитися самій. Довірся мені.

Кай мовчав. Довго, ніби міркував.  Потім повільно встав. Ноги майже не слухалися. Він ще раз подивився на Лію. Обережно поправив пасмо волосся, що впало їй на щоку. Ледь торкнувся її холоднуватої долоні. І лише після цього мовчки вийшов.

Двері тихо зачинилися. Коридор зустрів його неприродною тишею. Вона давила на мізки, на плечі.

Кай дійшов до своєї кімнати, схопив чисті речі та рушник. Вʼяло пішов до ванної. Закрив двері, ввімкнув воду. Довго стояв, дивлячись на власне відображення в дзеркалі.  Під очима пролягли темні кола. Обличчя осунулося. На футболці ще залишилися бурі плями крові. Її крові.

Він зробив декілька кроків назад та повільно сповз спиною по стіні. Опустив голову. І вперше дозволив собі не стримуватися. Він розвернув корпус і  ударив кулаком у стіну поруч. Глухий звук. Ще раз і ще.

Штукатурка посипалася на підлогу. Шкіра на кісточках миттєво тріснула та запекла.  Кров повільно потекла по пальцях. Але він майже не відчув болю. Ще один удар.

— Чорт, — Голос зірвався. — Чорт…

Він уперся чолом у холодну стіну. Дихання стало уривчастим.

— Я мав бути поруч…

Тихо.

Майже беззвучно. Боляче. Надто сильно болить.

— Це я мав піти…

Вода в душі довго шуміла. Та навіть вона не могла змити провину.

***

У кімнаті Рен уже міняв чергову крапельницю. Він уважно дивився на монітор невеликого портативного пульсоксиметра.

Пульс, дихання, температура. Лихоманка знову повільно піднімалася.

— Ні…, — Ледь чутно промовив він.

Термометр підтвердив його побоювання. Температура знову росла. Рен швидко дістав шприци. Один, другий, слідом третій.

Акуратно ввів препарати у венозний катетер. Перевірив швидкість крапельниці. Потім змочив рушник холодною водою. Обережно поклав компрес на її чоло. Кілька хвилин сидів поруч. Знову змінив компрес.

Ще раз.

І ще.

Тільки після цього дістав мазь. Повільно відкрив баночку. На правій руці Лії ще залишалися численні садна. Як і всюди.

Він акуратно наносив мазь на кожну рану. Не поспішав. Ніби боявся завдати навіть найменшого болю. Потім обережно наклав нову пов’язку. Перевірив порізи на плечі, шиї, боці.

Зупинився. Синці вже стали майже чорними. Він заплющив очі лише на секунду. Видихнув.  Потім продовжив працювати.

Спокійно, методично. Як його вчили. Бо якщо зараз дозволити собі емоції… Він більше не зможе лікувати.

***

Дам теж майже перестав бути схожим на себе.  Він більше не жартував, не сперечався, не сміявся. Він мовчав. Майже постійно.

Іноді мовчки виходив у двір. Дивився кудись удалину. Повертався та одразу підіймався на другий поверх. Тихо відчиняв двері кімнати. Завмирав на порозі. Дивився на Лію. Уважно. Вдивлявся у груди. Коли бачив руш, робив подих.

Дивився на Кая, на Рена. І так само тихо йшов. Він не знав, чим може допомогти. І саме це мучило його найбільше.

Одного разу він несміливо підійшов ближче. Коли Кай вийшов на хвилину з кімнати. Подивився на її обличчя, уважно.

— Гей…, — Він ледь усміхнувся. — Ти ж обіцяла…, — Голос урвався. — Ми ж хотіли ще навчити тебе нормально грати в карти…

Він швидко відвернувся. І вийшов раніше, ніж хтось побачив, як блищать його очі.

***

Майстер Хаято зачинив двері свого кабінету. Уперше за багато років. Не для роботи, а щоб залишитися самому.

Він повільно сів на підлогу. Спиною до стіни. Перед ним лежала стара катана, просто на підлозі.  Та сама, з якою він колись пройшов майже все своє життя.

Він дивився на неї довго. Наче шукав відповідь в ній. Але не знайшов.