Частина XXI. Повернення додому

«Найстрашніше — не впасти. Найстрашніше — зрозуміти, що хтось чекає твого повернення, поки ти вже не впевнений, що зможеш дійти.»

Темрява остаточно накрила стару частину міста. Дощ уже майже припинився. Лише рідкі краплі зривалися з обірваних дахів і тихо стукали по потрісканому асфальту.

Хан ішов повільно. На його руках майже невагомо лежала Ліа.

Її голова безсило спиралася на його плече. Мокре волосся прилипло до щоки й шиї. Одне передпліччя безвольно звисало вниз. Кров із розсіченої брови вже не текла струмком, але дощ так і не зміг змити темні сліди з її обличчя.

Вона ледве дихала. Кожен вдих був коротким, болісним.

Свідомість то поверталася, то знову вислизала від неї.

— Чуєш мене? — тихо запитав Хан.

Ліа не відповіла.

Лише ледь ворухнула головою.

— Добре…, — Його голос був дивно спокійним. — Значить, ще не все втрачено.

Вони мовчки йшли вузькою стежкою крізь ліс. Хан не поспішав. Наче знав, що тепер уже нічого не зміниться. Через кілька хвилин він заговорив знову.

— Знаєш…, — Його погляд залишався спрямованим уперед, а голос був тихим,  — Я бачив багатьох. Тих, хто називав себе сильними. Тих, хто постійно говорив про честь, про обов’язок та відданість, — Він ненадовго замовк. — Більшість із них ламалася ще до того, як тіло починало боліти.

Ліа ледь розплющила очі. Світ перед нею розпливався та хитався  Вона майже нічого не бачила, лише темний силует чоловіка, на диво яскраві зорі та чула тихий голос.

— А ти…, — Хан продовжив, він перевів погляд на її обличчя. — Ти дивна. Майже безумна, — Він навіть ледь усміхнувся. — Але тепер я розумію, чому Демон захотів побачити саме тебе.

Ліа спробувала щось відповісти.  Губи ледве ворухнулися. Замість слів вирвався лише тихий, хрипкий видих. Хан почув, навіть зрозумів, та більше нічого не сказав.

Попереду між деревами вже виднівся знайомий будинок. Світло горіло майже в кожному вікні. Він зупинився. Не біля головного входу, позаду будинку. Там, де починався ліс. Щоб можна загубитися. Так, щоб Ліа була максимально поруч з домом.

Він зупинився там, де панорамні вікна вітальні виходили просто до дерев. Хан помітив що троє було в кухні, хтось на другому поверсі. Це було вчасно для нього.

Він повільно поставив Лію на ноги. Її коліна одразу підкосилися. Вона майже впала. Хан швидко підтримав її, обережно обхопивши за талію. Вона була худа, занадто. Особливо для тієї, котра поранила стількох його людей.

Вона важко дихала. Очі важко відкривалися. Мокре пасмо волосся впало їй на обличчя. Хан мовчки простягнув руку до обличчя, так і не відпустивши її талію.

Дуже обережно заправив пасмо за її вухо. На кілька секунд між ними запанувала тиша. Потім він нахилився трохи ближче. Його голос прозвучав майже пошепки:

— Вибач.

Ліа ледве зрозуміла це слово. Її погляд повільно ковзнув до нього. Вона тяжко підняла голову, навіть зараз, ледве тримаючись, в її погляді була сила та супротив.

Вона нічого не встигла сказати. Хан відпустив її, вона трохи хитнулась, але втрималась.

Він зробив крок назад, важко втягнув повітря в легені.

І раптом…

Його рух став блискавичним.

Потужний удар ногою врізався їй просто в живіт. Повітря миттєво вирвалося з легень, вкотре за цей день.  Тіло Лії буквально відірвалося від землі. Вона відлетіла назад.

Скляне панорамне вікно вибухнули тисячами уламків. Гучний тріск прорізав вечірню тишу.

Її тіло влетіло у вітальню, ковзнуло дерев’яною підлогою, залишаюсь кровавий слід і завмерло серед блискучих уламків скла.

У будинку настала абсолютна тиша. Лише на одну мить.

— ЩО ЦЕ БУЛО?!

Голос Дама пролунав із кухні майже одночасно з гуркотом відсунутого стільця.

Кай уже біг. Рен — за ним.

На сходах почувся тупіт.

Хаято різко обернувся. Шін вихопився слідом. Він приїхав лише годину тому.

Усі пʼятеро майже одночасно влетіли до вітальні.

Кай був першим, хто різко зупинився. Наче врізався у невидиму стіну.

Перед ним…

Серед уламків скла лежала Ліа.

Одна нога була витягнута рівно. Інша трохи зігнулася в коліні. Руки безвольно лежали в різні боки. Голова була повернута праворуч. А темне волосся, що вибилося з гумки, майже повністю закривало половину обличчя.

Одяг…

Кай навіть не зміг одразу впізнати її спортивну форму. Колись біла майка стала сірою від пилу, бруду й крові. На тканині виднілися десятки розрізів. Штани були розірвані в кількох місцях. На оголеній шкірі — синці, порізи та кров. Кай відчув, як серце ніби перестало битися. Наступила тиша.

Позаду в нього врізався Рен. Лише тоді Кай ніби прокинувся. Він упав навколішки біля Лії. Рука вже потягнулася до неї.

— Не чіпай! — Не гучно, але строго промовив Рен.

Він різко перехопив його зап’ястя, падаючи з лівою сторони.  Його голос був твердим. Майже командним.

Він діяв швидко, чітко. Його руки ковзнули по плечах Лії,  По ключицях, руках. Пальці обережно перевірили ребра, стегна, коліна та гомілки.

Він працював майже навпомацки. Не звертаючи уваги ні на кров, ні на скло. Кілька довгих секунд. Надто довгих для Кая.

Потім Рен видихнув.

— Переломів… не відчуваю, — Його голос тремтів. — Зараз… ніби немає.

Кай уже не слухав. Він дуже обережно підсунув руки  під голову Лії. Повільно сам підсів ближче. Так, щоб не рухати її тіло. Лише підтримати. Її голова лягла йому на груди. Його пальці міцно, але дуже обережно стиснули її праву долоню. Вона була холодною, майже крижаною.

— Ліа…, — Його голос зірвався. — Будь ласка…

Вона не відповідала. Лежала на його руках, як розбита лялька. Крижана, поранена, мокра від дощу на крові.

Кай нахилився ще ближче, сильніше притискаючи тіло до себе.

— Ліа…, — Він знов покликав дівчину.

Її повіки ледь здригнулися. Повільно… Дуже повільно. Здавалося, їй надто важко.