Частина XXI. Повернення додому

«Найстрашніше — не впасти. Найстрашніше — зрозуміти, що хтось чекає твого повернення, поки ти вже не впевнений, що зможеш дійти.»

Темрява остаточно накрила стару частину міста. Дощ уже майже припинився. Лише рідкі краплі зривалися з обірваних дахів і тихо стукали по потрісканому асфальту. Хан ішов повільно. На його руках майже невагомо лежала Ліа. Її голова безсило спиралася на його плече. Мокре волосся прилипло до щоки й шиї. Права рука безвольно звисала вниз. Кров із розсіченої брови вже не текла струмком, але дощ так і не зміг змити темні сліди з її обличчя. Вона ледве дихала. Кожен вдих був коротким, болісним. Свідомість то поверталася, то знову вислизала від неї.

— Чуєш мене? — Тихо запитав Хан.

Ліа не відповіла, лише ледь ворухнула головою.

— Добре.  — Його голос був дивно спокійним. — Значить, ще не все втрачено.

Він мовчки йшов вузькою стежкою крізь ліс. Хан не поспішав. Наче знав, що тепер уже нічого не зміниться. Через кілька хвилин він заговорив знову.

— Знаєш. — Його погляд залишався спрямованим уперед, а голос був тихим.  — Я бачив багатьох. Тих, хто називав себе сильними. Тих, хто постійно говорив про честь, про обов’язок та відданість. — Він ненадовго замовк. — Більшість із них ламалася ще до того, як тіло починало боліти.

Ліа ледь розплющила очі. Світ перед нею розпливався та хитався  Вона майже нічого не бачила, лише темний силует чоловіка, та на диво яскраві зорі. Вона чула тихий голос, навіть розуміла слова.

— А ти, — Хан продовжив, та перевів погляд на її обличчя. — Ти дивна. Майже безумна. — Він навіть ледь усміхнувся. — Але тепер я дійсно розумію, чому Демон захотів побачити саме тебе.

Ліа спробувала щось відповісти.  Губи ледве ворухнулися. Замість слів вирвався лише тихий, хрипкий видих. Хан почув, навіть зрозумів, та більше нічого не сказав.

Попереду між деревами вже виднівся знайомий будинок. Світло горіло майже в кожному вікні. Хан зупинився. Не біля головного входу, позаду будинку. Там, де починався ліс. Щоб можна легко загубитися. Але так, щоб Ліа була максимально поруч з домом.

Він зупинився там, де панорамні вікна вітальні виходили просто до дерев. Хан помітив що троє було в кухні, хтось на другому поверсі. Це було зручно для нього.

Хан повільно поставив Лію на ноги. Її коліна одразу підкосилися. Вона майже впала. Хан швидко підтримав її, обережно обхопивши за талію. Вона була худа, занадто. Особливо для тієї, котра поранила стількох його людей.  Вона важко дихала. Очі відкривалися, але було помітно, яких зусиль це вартувало. Мокре пасмо волосся впало їй на обличчя. Хан мовчки простягнув руку до обличчя, так і не відпустивши її талію. Дуже обережно заправив пасмо за її вухо. На кілька секунд між ними запанувала тиша. Потім він нахилився трохи ближче. Його голос прозвучав майже пошепки:

— Вибач.

Ліа ледве зрозуміла це слово. Її погляд повільно ковзнув до нього. Вона тяжко підняла голову, навіть зараз, ледве тримаючись, в її погляді була сила та супротив. Вона нічого не встигла сказати. Хан відпустив її, вона одразу трохи хитнулась, але втрималась. Він зробив крок назад, важко втягнув повітря в легені. І раптом, його рух став блискавичним. Потужний удар ногою врізався їй просто в живіт. Повітря миттєво вирвалося з легень, вкотре за цей день. Тіло Лії буквально відірвалося від землі. Вона відлетіла назад.

Скляне панорамне вікно вибухнули тисячами уламків. Гучний тріск прорізав нічну тишу. Її тіло влетіло у вітальню, ковзнуло дерев’яною підлогою, залишаюсь кривавий слід і завмерло серед блискучих уламків скла. У будинку настала абсолютна тиша. Лише на одну мить.

— ЩО ЦЕ БУЛО?! — Голос Дама пролунав із кухні майже одночасно з гуркотом відсунутого стільця.

Кай уже біг. Рен слідував за ним. На сходах почувся голосний тупіт. Хаято квапливо спускався на перший поверх. Шін біг слідом. Він приїхав лише годину тому. Але так і не зміг через своїх людей знайти ні Лію, ні Хана.

Усі пʼятеро майже одночасно влетіли до вітальні. Кай був першим, хто різко зупинився. Наче врізався у невидиму стіну.

Перед ним, серед уламків скла лежала Ліа. Одна нога була витягнута рівно. Інша трохи зігнулася в коліні. Руки безвольно лежали в різні боки. Голова була повернута праворуч. А темне волосся, що вибилося з гумки, майже повністю закривало половину обличчя.

Одяг. Кай навіть не зміг одразу впізнати її спортивну форму. Колись біла майка стала сірою від пилу, бруду й крові. На тканині виднілися десятки розрізів, подекуди, тканина була просто розірвана. Штани були такими самими. Дірки в кількох місцях відкривали чисельні рани. На оголеній шкірі — синці, порізи та кров. Кай відчув, як серце ніби перестало битися. Наступила тиша.

Позаду в нього врізався Рен. Лише тоді Кай ніби прокинувся. Він швидко рушив вперед та упав навколішки біля Лії. Рука вже потягнулася до неї.

— Не чіпай! — Не гучно, але строго промовив Рен.

Він різко перехопив його зап’ястя, падаючи з лівою сторони. Його голос був твердим. Майже командним. Він діяв швидко, чітко. Його руки ковзнули по плечах Лії, по ключицях, руках. Пальці обережно перевірили ребра, стегна, коліна та гомілки. Він працював майже навпомацки. Не звертаючи уваги ні на кров на своїх руках, ні на скло під колінами. Кілька довгих секунд він мовчав.

Надто довгих для Кая. Настільки, що він відчув весь спектр своїх емоцій. Серце калатало так швидко, що шум віддавався в вухах. Дихання перехопило надто швидко та неочікувано. Що хлопець здригнувся. Він відчув такий глибокий, поглинаючий страх, який ніколи раніше не відчував. Такий, про який читав в книжках. Коли долоні холоднішають, а серце зупиняється.

Все про що міг думати Кай, це була Ліа. Те, що вона лежить на підлозі, повільно спливає кровʼю, що заливає деревʼяну підлогу. Він важко дихав, поки ще не розуміючи всього що бачить. Це здавалося сном. Жахіттям, яке було таким реальним. Вона не могла піти туди сама. Не могла зараз лежати у вітальні, серед уламків скла.