Частина XX. Ціна кожного кроку

«Іноді найстрашніший бій відбувається не між двома людьми. А між болем і рішенням підвестися ще раз.»

У будинку Майстра Хаято більше не було спокою.

Він зник тієї миті, коли стрілки годинника торкнулися десятої вечора. Настінний годинник тихо цокав, але кожен його удар віддавався в кімнаті дедалі важче.

Хаято різко підвівся.

— Збирайтеся.

Троє хлопців одночасно підняли голови.

— Що? — першим озвався Дам.

— Беріть лише необхідне, — Його голос був спокійним. Але надто холодним. — Зброю. Аптечки. Документи. Усе, що можна забрати за п’ять хвилин.

Кай більше нічого не питав. Він мовчки рушив до своєї кімнати. За кілька секунд повернувся вже з катанами за спиною.

Рен мовчки відкрив медичну сумку. Перевірив бинти, знеболювальні, шприци, антисептики. В котрий раз він перевіряє.  Його руки працювали швидко, але погляд раз у раз повертався до дверей.

Дам за весь день не жартував, ні разу. Він складав речі так поспішно, що кілька разів щось падавало на підлогу.

— Ми… їдемо? — тихо запитав він.

Хаято не відповів. Він уже набирав номер. Після кількох довгих гудків почувся знайомий голос:

— Хаято?

— Шіне.

— Пізній дзвінок, — Коротка пауза. — Що сталося?

Хаято заплющив очі.

— Мені потрібна допомога.

На тому кінці запала тиша. Шін одразу зрозумів.

— Це через нього? Демона?

— Так.

Ще кілька секунд мовчання.

— Поясни.

Хаято повільно вдихнув. Йому було важко вимовити ці слова.

— Ліа… не повернулася.

Тиша. Цього разу набагато довша.

— Котра година?

Хаято перевів погляд на настінний годинник.

— Двадцять одна п’ятдесят сім.

Шін тихо видихнув.

— Вона мала бути вдома ще вдень, — Промовив Шін.

— Я знаю.

— Скільки вона там?

— Майже сімнадцять годин.

На тому кінці більше не ставили запитань.

— Я виїжджаю.

— Дякую.

Дзвінок обірвався. Хаято ще кілька секунд дивився на телефон. Потім дуже тихо прошепотів:

— Тільки доживи…

***

Стара частина міста.

Дощ уже не крапав. Він лив, стіною.  Холодна вода струмками стікала розбитим асфальтом.

Ліа майже не бачила. Кров із брови знову заливала праве око. Повторні удари зробили свою справу.

Вона кліпнула. Марно.

Хан стояв навпроти. Він більше не стримувався. Надто швидко опинився поруч. Так, що Ліа не помітила його руху. Перший удар прийшов просто в живіт. Ліа зігнулася.

Повітря вирвалося з легень. Вона навіть не встигла вдихнути, коли лікоть врізався їй у спину.

Світ різко нахилився. Асфальт, знову. Вже наче рідний.  Холод. Біль. Вона одразу почала підніматися.

— Вісімдесят шість, — Голос Хана залишався рівним.

Вона випросталася. Лише на секунду. Кулак врізався їй у груди. Потім ще один — у ребра. Вона відчула, як тіло перестає слухатися. Ноги самі зробили крок назад. Ще один.

Хан не поспішав. Він бив туди, де боліло найбільше. Туди, де вже були синці. Туди, де кожен удар вимикав м’язи. Ліва рука дедалі важче піднімалася. Права майже не стискалася в кулак.

Вона відповіла коротким ударом. Повільним. Хан легко відвів його.

— Уже не встигаєш.

Ліа мовчала. Вона просто знову підняла руки. Наступний удар був настільки сильним, що її тіло відлетіло назад.

Спина врізалася в цегляну стіну. Потилиця з глухим звуком ударилася об нерівну кладку.

Перед очима все вибухнуло білим світлом. Потім чорним. Світ почав хитатися. Вона мимоволі схопилася за голову. Пальці одразу стали мокрими. Кров. Ноги затремтіли, вона трохи осіла вниз, але не впала. Трималась

Хан неквапливо підійшов ближче. Подивився на неї згори.

— Запаморочення? — Ліа мовчала. — Нудота?

Вона важко вдихнула. Не відповіла. Хан трохи нахилив голову.

— Найімовірніше… струс, — Його голос звучав майже так само спокійно, як голос лікаря. — Продовжувати небезпечно.

Ліа підняла очі.

— То… зупини.

Хан кілька секунд дивився на неї. Потім тихо сказав:

— Мені цікаво. А якщо зараз помреш…, — Він зробив ще крок. — Як почуватиметься твоя сім’я?

Щось змінилося. Миттєво. Він відчув це одразу.  Наче втомлена дівчина перед ним просто зникла.

Ліа різко підвелася. Не думаючи. Не зважаючи на біль. Кулак врізався Хану просто в обличчя. Пролунав сухий хрускіт.

Хан різко відступив назад. Із носа одразу потекла кров. Навколо запала абсолютна тиша. Ніхто не поворухнувся. Ніхто не вдихнув.

Люди Демона дивилися на свого командира так, ніби не вірили власним очам. Хан повільно торкнувся носа. Подивився на кров на пальцях, здивовано.  Підняв очі на Лію. У них більше не було спокою. Лише холод. І гнів.

— Даремно…

Він зник із місця майже миттєво. Ліа навіть не встигла поставити блок. Удар ногою збив її з ніг.

Ще до того, як вона торкнулася землі, Хан уже був поруч. Удар у живіт. Удар у плече. Ще один — у бік. Вона задихнулася. Спробувала підвестися. Але новий удар відкинув її назад.

Пил змішався з дощовою водою. Світ знову поплив. Вона вже не чула окремих звуків. Лише глухий шум у голові. Наче море. Далеке та безкінечне.

Хан дивився згори. Його груди важко здіймалися. Кров усе ще стікала з носа.

— Вставай, — Промовив Хан,  Ліа не ворухнулася. — Вставай!

Його голос пролунав на весь двір. Кілька чоловіків мимоволі здригнулися.

Ліа сперлася долонею об мокрий асфальт. Пальці ковзнули. Вона спробувала ще раз. Коліно. Друге. Повільно, дуже повільно. Вона все-таки піднялася. Хитнулася. Але залишилася стояти.

Хан мовчки дивився на неї кілька довгих секунд. Потім повільно видихнув. І тихо промовив:

— Вісімдесят сім…

Ніхто навколо більше не дивувався цифрам. Бо тепер усі розуміли, що він рахує не падіння. Він рахує незламність.