Частина XX. Ціна кожного кроку

«Іноді найстрашніший бій відбувається не між двома людьми. А між болем і рішенням підвестися ще раз.»

У будинку Майстра Хаято більше не було спокою. Він зник тієї миті, коли стрілки годинника торкнулися десятої вечора. Настінний годинник тихо цокав, але кожен його удар віддавався в кімнаті дедалі важче. Хаято різко підвівся.

— Збирайтеся. — Холодно промовив вчитель.

Троє хлопців одночасно підняли голови.

— Що? — Першим озвався Дам.

— Беріть лише необхідне. — Його голос був спокійним. Але надто холодним. — Зброю, аптечки, документи, речі. Усе, що можна забрати за п’ять хвилин. І зберіть речі Лії.

Кай більше нічого не питав. Він мовчки рушив до кімнати Лії. За кілька секунд він відчинив двері. В кімнаті було темно, він ввімкнув світло і зупинився. Все тут нагадувало про Лію. Ліжко було дбайливо застелене. На столі був порядок. Все що вибивалося, це чорний рюкзак, що стояв біля стіни. Кай проковтнув грудку болю в горлі і схопив рюкзак в руки. Завмер на хвилину, відчуваючи її аромат. Прикрив очі, замружив їх так сильно, що в скронях відчув біль.

— Не зараз! — Пошепки промовив Кай до себе.

Він зробив ковток повітря і впевнено рушив до шафи. Він обережно складав її речі. Шорти, спортивні штани, декілька футболок, дві майки, одну олімпійку. А коли рука відкрила шухляду з білизною, Кай завмер. Він не вірив що зараз збирає її речі. Порпається в білизні, поки вона там. За межею дома, під дощем. Можливо виборює своє право на життя.

Кай лише утробно заричав, немов звір. Гнів ріс немов лавина снігу в горах. Він зносив все в його душі. Всі думки, норми та правила. Більше не було спокою. Він очікував найгіршого, але не міг навіть це уявити. Він благав Бога, щоб вона повернулась швидше. Жива, ціла та неушкоджена.

Кай мотнув головою та схопив декілька компліментів білизни. Захопив шкарпетки, гребінець, декілька резинок для волосся. Він закрив шафу і завмер, бігаючи поглядом по кімнаті. Кай намагався збагнути, що ще може знадобитися. Але нічого не йшло в голову. Тому, він застебнув рюкзак, закинув його на плече і вийшов з кімнати, не забувши вимкнути світло.

Кай швидко рушив в свою кімнату. Він поспіхом зібрав свої речі і влетів до ванної. Схопив свій шампунь та завмер біля стакану для зубних щіток. Він схопив свою та Лії, кинув в свій рюкзак та стрімко пішов геть.

Рен мовчки відкрив медичну сумку. Перевірив бинти, знеболювальні, шприци, антисептики. В котрий раз він перевіряє. Нічого не змінилось, все що може бути потрібно вже було. Його руки працювали швидко, але погляд раз у раз повертався до дверей. Рен зупинив тіло і завмер. Важко видихнув, закрив сумку і рушив на других поверх. Бо зібрати свої речі також потрібно.

Дам за весь день не жартував, ні разу. Він складав речі так поспішно, що кілька разів щось падало на підлогу. Його кімната стала осередком хаосу. Речі були всюди, на столі, на ліжку, на підлозі. Він чимдуж спустися на перший поверх, навіть не помітивши, що одна футболка залишилася на порозі його кімнати.

— Ми їдемо? — Тихо запитав Дам, коли залетів до вітальні.

Хаято нічого не відповів. Він уже набрав потрібний номер і чекав відповіді. Дам побачив це, коротко кинув і швидко рушив до кухні. Він планував взяти локшину швидкого приготування, декілька солодощів та каву, яку останнім часом так любила Ліа.

Хаято стояв посеред вітальні, трохи відбиваючи ногою рваний такт.  Після кількох довгих гудків почувся знайомий голос:

— Хаято?

— Шін.

— Пізній дзвінок. — Одразу промовив Шін, і наступила коротка пауза. — Що сталося?

Хаято заплющив очі, намагаючись якось вимовити це речення.

— Мені потрібна допомога.

На тому кінці запала тиша. Шін одразу зрозумів.

— Це через нього? Демона?

— Так.

Ще кілька секунд мовчання.

— Поясни.

Хаято повільно вдихнув. Йому було важко вимовити ці слова.

— Ліа, вона не повернулася.

Тиша. Цього разу набагато довша. На тому кінці слухавки почувся тяжкий видих повітря.

— Котра зараз година?

Хаято перевів погляд на настінний годинник.

— Двадцять одна п’ятдесят сім.

Шін тихо видихнув.

— Вона мала бути вдома ще давно? — Запитав Шін.

— Так.

— Скільки вона там?

— Майже сімнадцять годин.

На тому кінці більше не ставили запитань.

— Я виїжджаю.

— Дякую.

Дзвінок обірвався швидко. Хаято ще кілька секунд дивився на телефон. Потім дуже тихо прошепотів:

— Тільки доживи, будь ласка.

***

Стара частина міста.

Дощ уже не крапав. Він лив, стіною.  Холодна вода струмками стікала розбитим асфальтом. Ліа вже майже не бачила. Кров із брови знову заливала праве око. Повторні удари в обличчя зробили свою справу.  Вона кліпнула. Марно. Нічого не зупиняло кров.

Хан стояв навпроти. Він більше не стримувався. Надто швидко опинився поруч. Так, що Ліа не помітила його руху. Перший удар прийшов просто в живіт. Ліа зігнулася, не вимовивши ні звуку. Повітря вирвалося з легень. Вона навіть не встигла вдихнути, коли лікоть врізався їй між лопатками.

Світ різко нахилився. Асфальт, знову. Вже наче рідний. Холод, біль. Вона одразу почала підніматися.

— Вісімдесят шість. — Голос Хана залишався рівним.

Вона випросталася. Лише на секунду міцно стала на ноги. Кулак врізався їй у груди. Потім ще один — у ребра справа. Вона відчула, як тіло перестає слухатися. Ноги самі зробили крок назад. Ще один.

Хан не поспішав. Він бив туди, де боліло найбільше. Туди, де вже були синці. Туди, де кожен удар вимикав м’язи. Ліва рука дедалі важче піднімалася. Права майже не стискалася в кулак. Вона відповіла коротким ударом. Повільним. Хан легко відвів його вбік.

— Уже не встигаєш.

Ліа мовчала. Вона просто знову підняла руки. Наступний удар в голову був настільки сильним, що її тіло відлетіло назад. Спина врізалася в цегляну стіну. Потилиця з глухим звуком ударилася об нерівну кладку.