Частина XIX. Дощ не змиває вибір

«Є люди, яких поважаєш не за перемоги. А за те, що навіть на межі вони залишаються собою.»

Темрява повільно накривала стару частину міста.

Обриси покинутих заводів розчинилися в сутінках. Розбиті вікна більше не відбивали сонця — лише чорніли порожніми проваллями. Повітря стало прохолоднішим.

Ліа стояла посеред потрісканого асфальту. Її груди важко здіймалися. Кожен вдих різав ребра.

Кров із розбитої брови давно змішалася з потом і пилом. Губа знову тріснула. Майка, яка зранку була білою, тепер стала майже сірою — від бруду, пилу й темних плям крові. Тканина прилипла до тіла.

На ключиці тягнувся свіжий поріз. Ще один — поперек живота. Два тонкі сліди залишилися на шиї.

Плечі, передпліччя, стегна — майже всюди виднілися неглибокі, але численні порізи. Їх було вже більше десяти. Не смертельних. Нанесених навмисно.

Хан дивився на кожен із них так уважно, ніби читав книгу. Він мовчав.

Потім, не відводячи погляду від Лії, тихо запитав:

— Скільки?

Десь позаду одразу почувся голос одного з його людей:

— Сімдесят п’ять.

Запала тиша. Хан повільно подивився на вечірнє небо, потім перевів погляд на Лію. Вона ледве стояла. Ліве плече опустилося трохи нижче. Права рука помітно тремтіла. Ноги вже не слухалися так, як удень.

Та очі…

Очі залишалися такими самими. Спокійними.

— Сімдесят п’ять… — тихо повторив він.

Ні здивування. Ні насмішки. Лише констатація.

Він повільно опустив меч. Ледь помітно кивнув.

— Продовжуйте.

Його люди рушили майже одночасно.

П’ятеро.Потім додалось ще троє.

Ліа вже не чекала. Вона сама зробила перший крок. Катана коротко блиснула в сутінках.

Перший випад. Метал дзенькнув об метал. Другий чоловік спробував обійти її зліва. Ліа різко розвернулася.

Клинок ковзнув уздовж його передпліччя. Той із приглушеним вигуком відступив, стискаючи поранену руку.

Вона не зупинилася. Наступний удар. Поворот. Ще один противник не встиг відвести меч.

Його плече здригнулося від точного удару плазом, а вже за мить лезо ковзнуло нижче, залишивши глибший поріз на рукаві й змусивши його відступити.

Третій кинувся занадто сміливо. Ліа зробила крок назустріч.

Її меч зупинився за мить до грудей суперника, змінив напрямок і різонув по зовнішньому боку стегна.

Чоловік упав на одне коліно. Інші мимоволі сповільнилися. Вона вже не стримувалася. Кожен її рух став коротшим. Жорсткішим. Економнішим.

Хан уважно спостерігав.

— Починаєш битися інакше…

Ліа нічого не відповіла. Вона просто відбила ще один удар. Та цього разу сил уже не вистачило. Хтось урізався в неї плечем.

Вона втратила рівновагу. Ще один удар прилетів у спину. Світ повторно перекинувся. Асфальт боляче зустрів її.

Меч вислизнув із руки й відлетів убік.

Навколо відразу рушили вперед кілька силуетів. Ліа навіть не дозволила їм наблизитися. Вона перекотилася, схопила руків’я, одним рухом підвелася.

— Сімдесят шість, — спокійно промовив той самий голос позаду.

Бій продовжився. Тепер кожен удар відгукувався болем у всьому тілі. Кожен замах вимагав більше сил, ніж попередній.

Вона почала пропускати удари. Лезо ковзнуло по її передпліччю. Ще один поріз. Чужий удар руків’ям влучив у бік.

Повітря вирвалося з легень. Вона зігнулася. Та не впала. Відповіла майже одразу. Її меч вибив чужу зброю. Ще один противник різко відступив, притискаючи поранену кисть.

Навколо чулося лише важке дихання. І дзвін металу. Метал, який знову й знову стикався в темряві.

Перші краплі дощу впали несподівано. Одна. Друга. Потім ще десятки.

Асфальт почав темнішати. Кров повільно змішувалася з водою. Мокре волосся прилипло до обличчя Лії. Вона кліпнула, намагаючись прибрати воду з очей.

Саме цієї миті чужий удар збив її з ніг. Вона впала. Дощ став сильнішим. Супротивники завмерли.

Хан не рухався. Лише дивився, уважно і зосереджено.

— Чому? — спокійно запитав він.

Ліа важко сперлася на лікоть. Повільно піднялася.

— Що… чому? — Її голос зовсім охрип.

— Чому ти досі б’єшся?

Вона мовчки підняла меч.

— Це вже не перевірка.

Ще одна крапля скотилася по її щоці. Вона важко стерла кров, що стікала з брови.

— Чому? — Повторив питання Хан.

Ліа кілька секунд дивилася просто на нього. Її голос був тихим. Майже хрипким, але досі впевненим.

— Бо вдома… мене чекають, — Хан мовчав,  не відповів, лише чекав, коли вона продовжить: — У мене є сім’я. — Ліа важко вдихнула. — Якщо я зараз перестану підніматися… одного дня вони теж будуть змушені битися. — Вона міцніше стиснула руків’я меча. — А цього я не дозволю.

Запала довга тиша. Хан дивився на неї так само уважно. Та вперше за весь цей день у його погляді не було холодної цікавості. Лише мовчазна… Повага. Невелика, ледь помітна. Але справжня.

Він повільно кивнув. І тихо сказав, майже самому собі:

— Тепер… я починаю розуміти, чому Демон звернув на тебе увагу.

Потім знову підняв руку. І люди навколо мовчки рушили вперед. Бій ще не закінчився.

Ліа вже не рахувала часу. Дощ посилювався. Холодна вода стікала по обличчю, змиваючи кров, але вже за кілька секунд нові тонкі цівки знову змішувалися з краплями.

Вона ледве втримувала меч. Пальці більше не слухалися. Кожен рух відгукувався болем. Противники це помітили. Вони стали ще сміливішими.

Один відволік її спереду. Другий різко змінив напрямок атаки. Ліа встигла відбити перший удар. Другий — теж. Третій пропустила.  Вона запізнилася лише на мить.

Чуже руків’я різко врізалося в праве передпліччя. Гострий біль пройшов до самих пальців. Долоня мимоволі розтиснулася. Катана вислизнула. Метал із дзвоном ударився об мокрий асфальт.

Ліа різко кинулася вперед. Та один із чоловіків уже встиг. Він сильним ударом ноги відкинув меч далеко убік. Клинок проковзнув по калюжі й зупинився біля бетонної стіни за кілька метрів.