Частина XIX. Дощ не змиває вибір

«Є люди, яких поважаєш не за перемоги. А за те, що навіть на межі вони залишаються собою.»

Темрява повільно накривала стару частину міста. Обриси покинутих заводів розчинилися в сутінках. Розбиті вікна більше не відбивали сонця — лише чорніли порожніми проваллями. Повітря стало прохолоднішим. Тіло відгукувалось ледь помітно, даруючи приємне відчуття прохолоди на відкритих і поранених частинах тіла.

Ліа стояла посеред потрісканого асфальту. Її груди важко здіймалися. Не тому що вона сильно втомилася. Просто кожен вдих різав ребра. Кровна тілі давно змішалася з потом і пилом. Губа знову тріснула. Тканина майки прилипала до тіла, дратуючи. На ключиці тягнувся свіжий та глибокий поріз. Кров вже просочилася на майці, біля грудей, справа. Ще один глибокий поріз був поперек живота. Майка, що зранку була біла, вдень – сіра, зараз стала в червоних плямах.

Два тонкі сліди залишилися на шиї. Плечі, передпліччя, стегна — майже всюди виднілися неглибокі, але численні порізи. Їх було багато. Не смертельних. Нанесених навмисно. Лише щоб доставити їй незручності. Тіло відгукувалось тупим ниттям. Ліа могла описати кожну рану по різному. Біль від деяких ран лоскотав нерви, наче тонкі голки. Інші рани відзивалися таким гострим болем, що Ліа, здавалося, могла порахувати кожну краплю крові, що повільно стікала по шкірі.

Хан дивився на кожну рану так уважно, ніби читав книгу. Він мовчав, обдумуючи куди ще нанести порізи. Може бити сильніше? Може перерізати горло? Але Демону вона потрібна живою. Хоча, нащо? Дівчина слабка. Ні. Хан розумів, що вона була сильною. І меч в руках, та три нових порізи на його тілі свідчили про її силу.

Хан важко видихнув, потім, не відводячи погляду від Лії, тихо запитав:

— Скільки?

Десь позаду одразу почувся голос одного з його людей:

— Сімдесят п’ять.

Запала тиша. Хан повільно подивився на вечірнє небо, потім перевів погляд на Лію. Вона ледве стояла. Ліве плече опустилося трохи нижче. Права рука помітно тремтіла. Ноги вже не слухалися так, як удень. Та очі… Очі залишалися такими самими. Спокійними, дикими, злими.

— Сімдесят п’ять… — Тихо повторив він.

Ні здивування. Ні насмішки. Лише констатація. Він повільно опустив меч. Ледь помітно кивнув. Він навіть здивувався. Дуже сильно. Коли Хан вперше побачив Лію, він навіть не думав, що вона протримається так довго. Не очікував, що вона зможе нанести йому цілих три порізи. Два з котрих виводили з себе тупим болем і печінням. Він лише стиснув зуби, та грубо промовив до своїх людей:

— Продовжуйте.

Його люди рушили майже одночасно. П’ятеро, потім додалось ще троє. Ліа вже не чекала. Вона сама зробила перший крок. Катана коротко блиснула в сутінках. Перший випад. Метал дзенькнув об метал. Другий чоловік спробував обійти її зліва. Ліа різко розвернулася. Клинок пройшовся по шкірі , немов по маслу. Уздовж його руки. Починаючи з плеча, закінчуючи ліктем. Той із приглушеним вигуком відступив, стискаючи поранену руку, з якої буро заюрмила кров.

Вона не зупинилася, рушила далі. Наступний удар, різкий поворот. Ще один противник не встиг відвести меч. Його плече здригнулося від точного удару плазом, а вже за мить лезо ковзнуло нижче, залишивши глибокий поріз на передпліччі, змусивши його відпустити ніж.

Третій кинувся занадто сміливо. Ліа зробила крок назустріч. Її меч зупинився за мить до грудей суперника, змінив напрямок і розітнув зовнішню частину стегна так, що навіть мʼязи були видні.

Чоловік упав на одне коліно, глухо закричавши. Він руками стискав ногу, намагаючись відповзти якнайдалі. Інші мимоволі сповільнилися, дехто завмер. Вона вже не стримувалася. Кожен її рух став коротшим. Жорсткішим. Економнішим. Більш небезпечним.

Хан уважно спостерігав.

— Починаєш битися інакше? Не боїшся вбивати?

— Виходь і перевір. — Промовила Ліа, струснув з меча кров.

— Ще зарано. — Відповів Хан, уважно спостерігаючи за дівчиною.

Ліа нічого не відповіла. Вона просто відбила ще один удар, розсікаючи шкіру на обличчі світловолосого чоловіка. Той завив, впав на коліна, притискаючи руки до закривавленого обличчя. Ліа перевела погляд на інших, що в одну мить зробили декілька кроків назад. Вони також відчули, що дівчина змінилась. Тепер вона не переймалась за них. Якщо ще зранку вона намагалась лише виводити їх тіла з ладу, то зараз вона завдавала таких ран, які все життя могли нагадувати про цей день.

Ліа рушила вперед, не зупиняючись, пірнула в стіну з людей. Чіткими рухами вона розсікала шкіру супротивників. Хтось відходив, рятуючись. Хтось стискав живіт, плече чи обличчя. Ліа не жаліла їх. Лише омивала меч у крові.

Коли вона вирвалась з натовпу, доля їй більше не всміхалася. Хтось урізався в неї плечем. Вона втратила рівновагу на долю секунди. Ще один удар одразу прилетів у спину. Світ повторно перекинувся. Асфальт боляче зустрів її. Меч вислизнув із руки й відлетів убік. Навколо відразу рушили вперед кілька силуетів. Ліа навіть не дозволила їм наблизитися. Вона перекотилася, схопила руків’я, та одним рухом підвелася.

— Сімдесят шість. — Спокійно промовив той самий голос позаду.

Бій продовжився. Тепер кожен удар відгукувався болем у всьому тілі. Кожен замах вимагав більше сил, ніж попередній. Вона почала пропускати удари. Чуже лезо прорізав шкіру по її передпліччю. Ще один поріз прийшовся по лівому плечу. Біль, пекучий і нестерпний. Він відгукнувся в синці, пульсував в такт серця.

Чужий удар руків’ям влучив у лівий бік. Повітря вирвалося з легень. Вона зігнулася. Та не впала. Відповіла майже одразу. Її ліва рука вибила чужу зброю легко. А меч лише пройшовся по грудях суперника, взявши початок біля лівого плеча, та закінчивши біля правого стегна.

Ще один ворог різко відступив, притискаючи долоні до закривавленої частини тіла. Він намагався зупинити кров, але поріз був надто великий.

Навколо чулося лише важке дихання. Навіть дзвін металу затих. Перші краплі дощу впали несподівано. Одна, друга, потім ще десятки. Ліа зупинилась на секунду, та підняла погляд до темного неба. Вже темно. Лише зараз вона це помітила. Прикрила очі, відчуваючи кожну краплю на обличчі. Асфальт почав швидко темнішати. Кров повільно змішувалася з водою. Мокре волосся прилипло до обличчя Лії. Вона кліпнула, намагаючись прибрати воду з очей. І знову повернулась до ворогів. Меч описав дугу перед нею, скидаючи кров та дощ з леза.