Частина XVIII. Коли підвестися важче, ніж битися

«Справжню силу перевіряють не кількістю перемог. Її перевіряють кількістю разів, коли ти зміг піднятися після падіння.»

Повітря стало густішим, важчим. Наче саме місто втомилося разом із нею. Ліа вже не пам’ятала, скільки часу тривав цей день. Здавалося, він ніколи не закінчиться.

Перед нею знову стояли люди. Не ті самі. І навіть не схожі на попередніх. Вищі, спокійніші. Вони не поспішали нападати. Наче знали, що час тепер працює на них.

Ліа повільно витерла тильною стороною долоні кров із розбитої губи. Дихання було нерівним. Правий бік горів. Кожен глибокий вдих проходив крізь ребра гострим болем. Ліва нога вже давно не слухалася так, як зранку. Вона лише трохи змінила стійку. Непомітно. Щоб приховати це.

— Продовжуємо, — спокійно промовив один із чоловіків.

Вони рушили одночасно. Перший удар прийшов справа. Другий — майже відразу зверху. Ліа ковзнула вбік. Передпліччя різко прийняло удар. Глухий біль відгукнувся до самого плеча. Вона навіть не здригнулася. Одразу відповіла.

Лівою рукою, потім правою. Металеві пластини під бинтами зробили свою справу. Перший суперник відступив, затиснувши щелепу. Другий похитнувся після удару в сонячне сплетіння. Третій устиг лише побачити її лікоть.

Вона рухалася швидко. Занадто швидко для людини, яка билася майже цілий день. Та швидкість уже не рятувала. Позаду почувся рух.

Удар. Ліа не встигла розвернутися. Її кинуло вперед. Коліна боляче врізалися в потрісканий асфальт. Вона одразу піднялася.

— Сорок три, — Тихий голос. Спокійний, майже байдужий.

Хан.  Він стояв уже значно ближче. Позаду своїх людей. Сховавши руки в кишенях темного пальта. Ліа його не бачила. Лише відчувала. Наче холодний погляд повільно ковзав по її спині.

Вона піднялася. Знову. Бій продовжився.

Хтось спробував схопити її за руку. Вона різко провернулася. Супротивник не встиг відпустити. Його лікоть неприродно вивернувся. Він відразу відступив, стискаючи руку.

Ліа навіть не подивилася на нього. Перед нею вже був інший. Удар, блок, ще удар. Вона відповіла коліном. Потім ліктем. Відштовхнула ще одного плечем.

Та цього разу сил уже не вистачало. Чужий кулак врізався просто в ліве плече. Рука миттєво заніміла. Вона відступила на крок. Другий удар у стегно. Нога підкосилася. Ліа впала. Асфальт зустрів її жорстко. Пил піднявся навколо.

— Сорок чотири.

Той самий голос. Спокійний та рівний. Наче він рахував удари годинника.

Ліа стиснула зуби. Впершись долонею в землю, вона знову піднялася. Повільніше. Набагато повільніше. Тепер навіть дихання стало чути. Коротке, хрипке.

Очі боліли від поту, що постійно потрапляв на розбиту брову. Вона вже не відчувала окремих синців. Усе тіло перетворилося на один суцільний біль. Та її рухи стали жорсткішими. Вона більше не відступала.

Кожен удар був коротким. Точним. Без зайвих рухів. Без жалю.

Один із нападників зробив необережний крок. Ліа миттєво скористалася цим. Його рівновага зникла. Він важко впав на землю. Ще двоє отримали по одному удару й теж були змушені відійти.

Ніхто не кричав. Ніхто не лаявся. Було чути лише важке дихання. І короткі удари.

Сонце майже торкнулося дахів старих заводів. Світло стало темно-золотим. Довгі тіні розтягнулися між покинутими будівлями.

Ліа ледве стояла. Її груди важко здіймалися. Руки опустилися трохи нижче. Ноги помітно тремтіли. І саме тоді люди перед нею одночасно зробили крок назад.

Один. Другий. Третій.

Вони розступилися. Повільно, без поспіху. Між ними утворився широкий прохід.

Ліа насупилася. І лише тепер побачила його.

Хан.

Він спокійно вийшов уперед. Його кроки були неквапливими. Ніби він не поспішав. Ніби знав, що вона вже нікуди не піде.

Він зупинився за кілька метрів. Довго мовчав, розглядаючи її. Розбиту губу, пил на одязі. Збиті кісточки пальців та тремтячі руки. Потім ледь помітно всміхнувся.

— Сорок чотири рази.

Ліа нічого не відповіла. Вона лише повільно підняла руки в бойову стійку. Хан уважно подивився на це. Його усмішка стала трохи ширшою.

— Добре.

Він повільно зняв рукавички, запхав їх в кармани пальто. Потів зняв його. І так само спокійно поклав речі на уламок бетонної плити поруч. Після цього підняв на неї погляд.

— Тепер… моя черга.

***

У будинку було неприродно тихо. Але тиша більше не заспокоювала. Вона тиснула.

Настінний годинник тихо відрахував сьому вечора. Кай уже вкотре подивився у вікно. Дорога залишалася порожньою.

— Досить, — Він різко обернувся до Майстра Хаято. — Вона мала повернутися ще кілька годин тому.

Хаято мовчав. Дам нервово ходив кухнею.

— Це вже ненормально…, — тихо додав Дам.

Рен закрив аптечку, яку відкривав уже, мабуть, десятий раз за день.

— Майстре… скажіть хоча б, де вона.

Хаято повільно підняв голову. У зелених очах більше не залишилося звичного спокою. Лише втома. Важка та глибока.

Він зрозумів. Приховувати далі вже немає сенсу.

— Вона… не на тренуванні.

Троє одночасно подивилися на нього.

— Що? — тихо перепитав Кай.

— Уже кілька днів вона проходить… інше випробування.

— Яке ще випробування? — голос Дама зірвався.

Хаято мовчав кілька секунд. Потім тихо відповів:

— У старій частині міста.

Тиша. Наче сама кімната перестала дихати.

— Що?.. — майже пошепки сказав Рен.

Кай зробив крок уперед.

— Ви… відправили її… туди?

— Це було моє рішення.

— Ні, — Кай похитав головою. Очі потемнішали. — Ні. — Він говорив усе голосніше. — Ви відправили її одну?!

— Каю…

— Одну?! — Його голос пролунав так гучно, що навіть Дам здригнувся. — Вона ж дитина!

— Вона боєць.

— Вона наша сестра! — Уперше за багато років Кай майже кричав на вчителя. — Ви самі казали, що команда не залишає своїх!