Частина XVIII. Коли підвестися важче, ніж битися

«Справжню силу перевіряють не кількістю перемог. Її перевіряють кількістю разів, коли ти зміг піднятися після падіння.»

Повітря стало густішим, важчим. Наче саме місто втомилося разом із нею. Ліа вже не пам’ятала, скільки часу тривав цей день. Здавалося, він ніколи не закінчиться. Перед нею знову стояли люди. Не ті самі. І навіть не схожі на попередніх. Вищі, спокійніші, свіжіші. Вони не поспішали нападати. Наче знали, що час тепер працює на них.

Ліа повільно витерла тильною стороною долоні кров із розбитої губи. Дихання було нерівним. Правий бік горів. Кожен глибокий вдих проходив крізь ребра гострим болем. Ліва нога вже давно не слухалася так, як зранку. Вона лише трохи змінила стійку. Непомітно. Щоб приховати це.

— Продовжуємо? — Спокійно промовив один із чоловіків.

Вони рушили одночасно. Перший удар прийшов справа. Другий майже відразу зверху. Ліа ковзнула вбік. Передпліччя різко прийняло удар. Глухий біль відгукнувся до самого плеча. Вона навіть не здригнулася. Одразу відповіла. Лівою рукою, потім правою. Металеві пластини під бинтами зробили свою справу. Перший суперник відступив, затиснувши щелепу. Другий похитнувся після удару в сонячне сплетіння. Третій устиг лише побачити її лікоть.

Вона рухалася швидко. Занадто швидко для людини, яка билася майже цілий день. Та швидкість уже не рятувала. Позаду почувся рух. Удар в спину. Ліа не встигла розвернутися. Її кинуло вперед. Коліна боляче врізалися в потрісканий асфальт, розриваючи тканину штанів та шкіру. Вона одразу піднялася. Лише кінчиком язика провела по розбитій губі. Якось нервово нахилила голову вправо.

— Сорок три. — Тихий, спокійний, майже байдужий голос.

Хан. Він стояв уже значно ближче. Позаду своїх людей. Сховавши руки в кишенях темного пальта. Ліа його не бачила. Лише відчувала. Наче холодний погляд повільно ковзав по її спині.

Вона піднялася, знову. Бій продовжився. Хтось спробував схопити її за руку. Вона різко провернулася. Супротивник не встиг відпустити, а Ліа скористалась цим. Його лікоть неприродно вивернувся. Він тихо закричав від болю, відразу відступивши назад та стискаючи руку.

Ліа навіть не подивилася на нього. Перед нею вже був інший. Удар, блок, ще удар. Вона відповіла коліном в живіт. Потім ліктем у груди. Відштовхнула ще одного плечем.

Та цього разу сил уже не вистачало. Чужий кулак врізався просто в ліве плече. Рука миттєво заніміла. Вона відступила на крок. Другий удар у ліве стегно. Нога підкосилася. Ліа впала. Асфальт зустрів її жорстко. Пил піднявся навколо.

— Сорок чотири?

Той самий голос. Спокійний та рівний. Наче він рахував удари годинника. Ліа стиснула зуби. Спершись долонею в землю, вона знову піднялася. Набагато повільніше ніж зранку. Тепер навіть дихання стало чути. Коротке, хрипке.

Очі боліли. Піт, що постійно потрапляв на розбиту брову, дошкуляв. Вона вже не відчувала окремих синців. Усе тіло перетворилося на один суцільний біль. Та її рухи стали жорсткішими. Вона більше не відступала. Кожен удар був ще коротшим, більш точним. Без зайвих рухів. Без жалю.

Один із нападників зробив необережний крок. Ліа миттєво скористалася цим. Його рівновага зникла від удару ногою в груди. Він важко впав на землю. Ще двоє отримали по одному удару й теж були змушені відійти. Ніхто не кричав. Ніхто не лаявся. Було чути лише важке дихання. І короткі удари.

Сонце майже торкнулося дахів старих заводів. Світло стало темно-золотим. Довгі тіні розтягнулися між покинутими будівлями. Ліа ледве стояла. Її груди важко здіймалися. Руки опустилися трохи нижче. Ноги помітно тремтіли. І саме тоді люди перед нею одночасно зробили крок назад.

Один. Другий. Третій. Вони розступилися. Повільно, без поспіху. Між ними утворився широкий прохід. Ліа насупилася. І лише тепер побачила його. Хан.

Він спокійно вийшов уперед. Його кроки були неквапливими. Ніби він не поспішав. Ніби знав, що вона вже нікуди не піде. Він зупинився за кілька метрів. Довго мовчав, розглядаючи її. Розбиту губу, пил на одязі. Збиті кісточки пальців та тремтячі руки. Потім ледь помітно всміхнувся.

— Сорок чотири рази. 

— Що? — Тихо промовила Ліа. 

— Сорок чотири рази ти піднялась на ноги. — Спокійно пояснив Хан.

— Тобі настільки нудно? — Ці слова Ліа промовила не думаючи.

— Мені просто цікаво.

Ліа нічого не питала. Вона лише повільно підняла руки в бойову стійку. Хан уважно подивився на це. Його усмішка стала трохи ширшою.

— Добре.

Він повільно зняв рукавички, запхав їх в кармани пальто. Потів зняв і його. І так само спокійно поклав речі на уламок бетонної плити біля стіни. Після цього, пройшов далі, вставши навпроти і підняв на неї погляд.

— Тепер, настала моя черга.

***

У будинку було неприродно тихо. Але тиша більше не заспокоювала. Вона тиснула. Настінний годинник тихо відрахував сьому вечора. Кай уже вкотре подивився у вікно. Дорога залишалася порожньою.

— Вона вже мала повернутися. — Він різко обернувся до Майстра Хаято.

Хаято мовчав. Дам нервово ходив кухнею. Він так і не зміг заспокоїтися. З самого ранку було дивне відчуття. Те саме, про яке колись говорила Ліа, ще сидячи перед ним на татамі. Вона казала, що щось наближається. Тепер сам Дам це відчував. І був не один. Рен постійно перебирав аптечку. А Кай нерухомо стояв біля вікна.

— Це вже ненормально. — Тихо додав Дам. — Вона ніколи так пізно не приходила.

Рен закрив аптечку, яку відкривав уже, мабуть, десятий раз за день.

— Майстре, скажіть хоча б де вона. — Рен перевів погляд на вчителя.

Хаято повільно підняв голову. У зелених очах більше не залишилося звичного спокою. Лише втома. Важка та глибока. Він зрозумів. Приховувати далі вже немає сенсу.

— Вона не на тренуванні.

Троє одночасно подивилися на нього. Запала така тиша, що було чутно як вітер рухає дерева за вікном. Ніхто не очікував такого зізнання. Всі вірили що вона в безпеці, лише затримується трохи довше ніж раніше.