Частина XVII. Коли закінчуються сили

«Справжня витривалість починається не тоді, коли ти ще можеш стояти. А тоді, коли вже не можеш — але все одно піднімаєшся.»

Четверта ранку. Було тихо, як завжди. Ліа сиділа за кухонним столом, мовчки дивлячись у темну поверхню кави. Сьогодні вона навіть не відчувала її смаку. Просто зробила кілька ковтків, змушуючи організм прокинутися.

Ребра боліли навіть від дихання. Ліве стегно важко нило після кожного кроку. Губа вкотре тріснула, коли вона зробила ковток. Вона повільно поставила чашку в мийку. Сьогодні не було страху. Лише дивний, виснажений спокій. Наче організм уже зрозумів, що відбуватиметься. І перестав сперечатися.

Ліа прийняла три пігулки, які вчора дав Рен. Вона встигла проковтнути та швидко сховала в шафі за банкою кави, перш ніж в кухні зʼявився Хаято. Він не привітався, лише уважно подивився на Лію.

Сьогодні вона буда більш втомлена ніж вчора. На ній був сірий спортивний костюм. Штани були трохи завеликі. Можливо це тому, що вона схудла за ці дні. На верху була майка, на диво біла. Поверх накинута сіра кофта, без каптура, але все ж таки вільна. Волосся залишилось без змін.

— Як ти? — Тихо спитав Хаято. 

— Нормально. — Тут же відповіла Ліа, навіть не подумав.

— Сьогодні вони можуть бути ще більш жорстокими.  — Тихо промовив вчитель. — Будь обережна!

— Сьогодні я можу затриматись ще довше.  — Ліа казала тихо, ледь чутно.

— Майже тиждень. — Тихо заявив Майстер. — Я боюся, що сьогодні ти постраждаєш. Це пʼятий день.

Ліа сама це розуміла. Якщо не сьогодні, то точно завтра. Вона обовʼязково постраждає. Просто питання коли саме? Вона це розуміла. Але в голові навіть не промайнуло думки, щоб залишатися. Ліа навіть не припускала цього. Ніби все було вирішено. Але вчитель хвилювався. Це було надто помітно. Тому, Ліа одразу вирішила змінити хід розмови.

— Вчора мені дали це. — Ліа дістала з кармана фотографію, і протягнула її вчителю. — Вони слідкують за вами. Не випускайте хлопців самих.

Хаято узяв фото і уважно роздивився. Всередині все більше підіймалось хвилювання. Він відчував, що скоро щось трапиться. І боявся, що це трапиться з його донькою. Ліа нічого більше не сказала. Вона лише тихо пройшла повз вчителя, вклонилася біля дверей і швидко вийшла з будинку.

Стара частина міста зустріла її тією самою мертвою тишею. Порожні будинки. Заколочені вікна. Іржаві ворота заводів. Все одне і те саме. Все вивчено. Тихо. Навіть вітер сьогодні майже не рухався. Ліа мовчки йшла знайомою дорогою. Крок. Ще один. Вона не озиралася. Не було потреби. Вона вже навчилася відчувати їх. Десь позаду. Попереду, на дахах, у провулках. Їх було багато. Дуже багато.

— Виходьте. — Ніби вітання промовила Ліа.

Тиша знов. А потім, дин, другий, третій, четвертий, п’ятий. Ліа збилась. Вісім. Ні, десять. Вони виходили мовчки. Без посмішок, без образ і викликів. Лише ставали півколом. Наче це вже стало ранковим ритуалом. Ліа повільно вдихнула. Опустила плечі, вклонилась і одразу підняла руки, стискаючи їх в кулаки.

— Починаємо. — Промовив сухий голос навпроти.

Першим кинувся високий хлопець. Ліа зустріла його кроком убік. Удар ліктем під груди, потім коліном. Він відступив. Другий уже заходив справа. Вона ледь встигла поставити блок. Удар віддався болем у забите плече. Ще один, слідом ще.

Її починали затискати. Вона різко пірнула вперед. Прослизнула між двома суперниками. Обернулася. Короткий удар долонею, один втратив рівновагу. Інший одразу перехопив її руку. Ривок. Світ різко перевернувся знайомим шляхом. Перекид через стегно. Підлоги не було. Лише стара потріскана земля. Удар об неї вибив повітря з легень.

Ліа різко перекотилася. Ледь встигла, нога одного з нападників врізалася туди, де ще секунду тому була її голова. Вона навіть трохи вивчила їх рухи. Їх стиль був майже однаковий. Вони використовували однакові комбінації. Це і стало причиною трохи видихнути.

Вона піднялася. Одразу. Не думаючи. Не дозволяючи тілу зрозуміти, наскільки йому боляче. Інший уже скорочував дистанцію. Кулак, блок, другий кулак. Вона не встигла. Удар ковзнув по щоці. Перед очима замиготіло на секунду. Ліа похитнулася. Але залишилася стояти.

На даху старого складу стояв Хан. Руки звично в кишенях. Спокійний погляд. Він не втручався. Лише дивився.

— Один.  — Тихо промовив він. Ліа знов піднялася. — Два. — Вона знову ухилилася, впала та різко підвелась. — Три.

Ще один перекид. Вона впала на коліно. Затрималася лише на мить. І знову встала. Хан ледь нахилив голову.

— Цікаво…

Бій продовжувався. Вона вже перестала рахувати удари. Лише рухалася. Блок, крок, удар, ухил, поворот. Ще один удар у ребра. Цього разу значно сильніше. Повітря ніби зникло.  Вона інстинктивно зігнулася. Цього й чекали. Чиясь долоня схопила її за руку. Різкий ривок вверх. Її знову перекинули через стегно. Ліа важко врізалася спиною в землю. На кілька секунд небо стало єдиним, що вона бачила. Блакитне, безхмарне. На диво спокійне.

— Чотири. — Голос Хана лунав майже байдуже.

Вона заплющила очі. Вдих. Не виходить. Ще раз. Повітря нарешті увірвалося до легень. Різко, з болем.  Ліа перевернулась,  сперлася долонею об землю. Піднялася. Трохи повільно. Хитнулася. Але залишилася стояти.

Хан усміхнувся. Ледь помітно.

— Добре.

Новий удар прилетів майже відразу. Вона навіть не встигла підняти захист. Коліно врізалося їй у живіт. Ліа зігнулася. Одразу ж відчула ще один поштовх у спину. І впала вперед. Руки ковзнули по пилюці. Дихати ставало важче. Ноги тремтіли. Кисті вже не стискалися так міцно, як годину тому. Вона мовчки стиснула зуби. Встати - тільки це. Жодної іншої думки, лише встати.

Пальці вперлися в землю. Вона знову піднялася. Трохи повільніше. Ліа розправила плечі, розімʼяла шию, намагаючись прибрати туман в голові.

Хан перевів погляд на людей поруч.

— Не поспішайте. — Він говорив так само тихо. — Нехай сама вирішує, коли більше не зможе.