Частина XVI. Те, що сильніше за удар

«Людину перевіряють не тоді, коли вона падає. Її перевіряють тоді, коли змушують сумніватися, чи варто підводитися.»

Четверта ранку. Будинок спав. Цього разу Ліа прокинулася сама, без будильника. Організм більше не протестував. Він просто звик до постійної втоми. Кілька секунд вона лежала, дивлячись у стелю. Правий бік ниючим болем нагадував про вчорашній день. Ліва нога стала рухатися трохи краще. Губа вже майже перестала боліти.

— Жива. — Тихо сказала вона сама собі.

Цього було достатньо. За кілька хвилин Ліа вже вдягалась та зовсім скоро стояла на кухні. Кава. Три ложки. Знов без цукру. Гірка настільки, що після першого ковтка захотілося рухатися. Саме те що потрібно. Вона випила три пігулки знеболювального, запила кавою і поставила чашку в раковину. Прикрив очі, вона тихо видихнула і стрімко вийшла з дому.

Стара частина міста зустріла її мовчанням. Повітря було холоднішим, ніж зазвичай. Ліа майже не дивилася навколо. Вона вже знала дорогу. Поворот. Порожній двір. Напівзруйнований склад. Це четвертий день випробування. Ні, четвертий день побоїв. Тепер вона гадала так. Це вже не було схоже на оцінювання її сил. Кожен день її били, намагались зламати.

— Я прийшла. — Її голос прозвучав рівно.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім із темряви вийшов перший чоловік. За ним другий, п’ятий, восьмий. Ліа повільно видихнула. Замало. Це дивно.

— Сьогодні вас менше. — Не втрималась Ліа.

— Сьогодні ти слабша.

Відповідь змусила її посміхатися.

— Це ми побачимо.

Ліа знов вклонилась. Бійці відповіли тим самим. І одразу перший кинувся вперед. Ліа ухилилася. Удар ліктем в спину. Вона зробила поворот, провела підсічка. Людина впала з глухим звуком.

Другий уже заходив справа. Вона прийняла удар правим передпліччям. Біль різко прострілив руку. Відповіла вона ударом кулака у груди. Він відступив на три кроки назад. Третій, четвертий, п’ятий. Бій знову став безперервним. Вона пропустила удар у спину. Ледь втримала рівновагу. Хтось ударив коліном у стегно. Ще один — кулаком у плече. Ліа відповіла короткою серією. Один упав. Другий схопився за живіт. Третій відлетів до бетонної стіни від поштовху ногою. Її дихання ставало дедалі важчим. Минали хвилини, за ним години. Сонце почало повільно підійматися над дахами. І раптом пролунав жорстокий голос:

— Досить.

Усі завмерли. Ліа теж. Люди перед нею одночасно вирівняли спини та відійшли назад. Ніхто більше не атакував. Вона важко дихала, не розуміючи, що відбувається. Повільно з-за старого ангара вийшов Хан. Зупинився близько до неї. Сьогодні він навіть не посміхався. Лише уважно дивився на неї.

— Непогано. — Ліа мовчала. — Але сьогодні ми закінчили.

Вона не опускала рук. Лише уважно дивилась на Хана.

— Це пастка? — Ліа трохи схилила голову вправо та одним різким рухом затягнула гумку на волоссі.

— Ні. — Він зробив ще кілька кроків вперед. — Сьогодні інше випробування.

Ліа відчула, як усередині все напружилося. Яке інше випробування? Вона гадала що їм потрібно оцінити її.

— Яке?

Хан не відповів одразу. Замість цього повільно дістав із кишені невелику фотографію. І простягнув її на витягнутій руці. Ліа машинально взяла. Погляд одразу впав на знімок. Будинок. Їхній будинок. Частина додзьо. Знятий учора ввечері, судячи по даті внизу. На ґанку стояв Дам, біля нього сміявся Рен. Кай щось говорив, тримаючи в руках кухоль. У дверях стояв Майстер Хаято. Фотографію зробили здалеку. Так, щоб вони навіть не здогадалися. У Лії всередині все похололо. Вона повільно підняла очі. Хан лише уважно спостерігав за її реакцією.

— Гарна сім’я. — Вона нічого не відповіла. — Учора Рен ходив до бібліотеки. Дам купував булочки. Кай майже годину тренувався сам. Майстер Хаято довго сидів у кабінеті.

Кожне слово било сильніше за будь-який удар. Ліа відчула, як пальці самі стиснули фотографію. Він спеціально виводить її з себе. Цими словами, цим фото.

— Не хвилюйся. — Голос Хана був майже доброзичливим. Саме це лякало найбільше. — Ми ж пообіцяли. Ми не чіпатимемо їх. Поки ти у грі.

Ліа мовчки дивилася на нього. Нарешті він признався, що це гра. Бо було вже неприємно додумувати самій. Ліа знала одне, поки вона приходить сюди кожен ранок, ніхто не торкається її сім’ї. І хоч було важко, боляче. Але Ліа твердо вирішила триматися стільки, скільки зможе. А зможе вона довго. Вона сподівалася на це. Хоча, саме сьогодні вона почала думати, що зовсім скоро не зможе повернутися додому.

— Сьогодні ми хотіли перевірити лише одне.

— Що саме? — Запитала Ліа, придаючи голосу спокійного відтінку.

Хан нахилив голову. Він уважно дивився на неї. І не бачив нічого. Ні страху, ні жалю, ні хвилювання. Всі його слова, спроби вибити її з себе – провалились. Йому не залишилося нічого, окрім останньої спроби.

— Чи зможеш ти залишатися спокійною, коли зрозумієш, що ми знаємо про них усе?

Тиша. Вітер тихо ворушив пил між старими будівлями. Хан не побачив нічого в її очах. Навіть люті не було. Ніби вона була роботом, що запрограмован на перемогу.

— І що тепер? — Тихо запитала Ліа.

— А тепер. — Він зробив крок назад. — Повертайся додому, відпочинь. Бо завтра ми перевірятимемо вже не твоє тіло. — Він ледь усміхнувся. — Завтра ми перевіримо твоє серце.

Хан розвернувся швидко. За ним один за одним рушили інші. За кілька секунд стара вулиця знову спорожніла. Ліа залишилася стояти сама. Фотографія тремтіла в її руках. Уперше за всі ці дні вона зрозуміла, що справжня небезпека була не в кулаках. Вона була в тому, що ворог уже знав, кого вона любить найбільше.

Ліа довго стояла біля вхідних дверей. Рука все ще стискала зім’яту фотографію. Вона дивилася на знайомий будинок так, ніби бачила його вперше. Потім повільно вдихнула, струснула пил з одягу, змусила себе посміхнутися. І відчинила двері. Усередині було тепло. І пахло вечерею. Саме цей запах боляче нагадав їй слова Хана: