Частина XVI. Те, що сильніше за удар

«Людину перевіряють не тоді, коли вона падає. Її перевіряють тоді, коли змушують сумніватися, чи варто підводитися.»

П’ята ранку. Будинок ще спав.

Цього разу Ліа прокинулася сама, без будильника. Організм більше не протестував. Він просто звик до постійної втоми. Кілька секунд вона лежала, дивлячись у стелю. Правий бік ниючим болем нагадував про вчорашній день. Ліва нога стала рухатися трохи краще. Губа вже майже перестала боліти.

— Жива, — тихо сказала вона сама собі.

Цього було достатньо. За кілька хвилин Ліа вже стояла на кухні. Кава. Дві ложки. Знов без цукру.

Гірка настільки, що після першого ковтка захотілося заплющити очі. Саме те. Вона поставила чашку в раковину й тихо вийшла з дому.

***

Стара частина міста зустріла її мовчанням. Повітря було холоднішим, ніж зазвичай. Ліа майже не дивилася навколо. Вона вже знала дорогу. Поворот. Порожній двір. Напівзруйнований склад.

І…

— Я прийшла, — Її голос прозвучав рівно.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім із темряви вийшов перший чоловік. За ним другий, п’ятий, восьмий.

Ліа повільно видихнула.

— Сьогодні вас менше.

— Сьогодні ти слабша.

Відповідь змусила її насупитися.

— Побачимо.

Перший кинувся вперед. Ліа ухилилася. Удар ліктем. Поворот, підсічка.

Другий уже заходив справа. Вона прийняла удар передпліччям. Біль різко прострілив руку. Відповіла ударом у груди.

Він відступив. Третій, четвертий, п’ятий. Бій знову став безперервним. Вона пропустила удар у спину. Ледь втримала рівновагу. Хтось ударив коліном у стегно. Ще один — кулаком у плече.

Ліа відповіла короткою серією. Один упав. Другий схопився за живіт. Третій відлетів до бетонної стіни. Її дихання ставало дедалі важчим.

Минали хвилини, за ним години. Сонце почало повільно підійматися над дахами.

І раптом…

— Досить.

Усі завмерли. Ліа теж.

Люди перед нею одночасно відійшли назад. Ніхто більше не атакував. Вона важко дихала, не розуміючи, що відбувається. Повільно з-за старого ангара вийшов Хан. Зупинився близько до неї. Сьогодні він навіть не посміхався. Лише уважно дивився на неї.

— Непогано, — Ліа мовчала. — Але сьогодні ми закінчили.

Вона не опускала рук.

— Це пастка?

— Ні, — Він зробив ще кілька кроків. — Сьогодні інше випробування.

Ліа відчула, як усередині все напружилося.

— Яке?

Хан не відповів одразу. Замість цього повільно дістав із кишені невелику фотографію. І простягнув її на витягнутій руці.

Ліа машинально взяла. Погляд одразу впав на знімок. Будинок. Їхній будинок. Додзьо.

Знятий учора ввечері. На ґанку стояв Дам, біля нього сміявся Рен. Кай щось говорив, тримаючи в руках кухоль. У дверях стояв Майстер Хаято. Фотографію зробили здалеку. Так, щоб вони навіть не здогадалися.

У Лії всередині все похололо. Вона повільно підняла очі.

Хан уважно спостерігав за її реакцією.

— Гарна сім’я, — Вона нічого не відповіла. — Учора Рен ходив до бібліотеки. Дам купував булочки. Кай майже годину тренувався сам. Майстер Хаято довго сидів у кабінеті.

Кожне слово било сильніше за будь-який удар. Ліа відчула, як пальці самі стиснули фотографію.

— Не хвилюйся, — Голос Хана був майже доброзичливим. Саме це лякало найбільше. — Ми ж пообіцяли. Ми не чіпатимемо їх. Поки що.

Ліа мовчки дивилася на нього.

— Сьогодні ми хотіли перевірити лише одне.

— Що саме?

Хан нахилив голову.

— Чи зможеш ти залишатися спокійною… коли зрозумієш, що ми знаємо про них усе.

Тиша.

Вітер тихо ворушив пил між старими будівлями.

— І що тепер? — тихо запитала Ліа.

— А тепер, — Він зробив крок назад. — Повертайся додому, відпочинь. Бо завтра ми перевірятимемо вже не твоє тіло, — Він ледь усміхнувся. — Завтра ми перевіримо твоє серце.

Хан розвернувся. За ним один за одним рушили інші. За кілька секунд стара вулиця знову спорожніла. Ліа залишилася стояти сама.

Фотографія тремтіла в її руках. Уперше за всі ці дні вона зрозуміла, що справжня небезпека була не в кулаках.

Вона була в тому, що ворог уже знав, кого вона любить найбільше.

Ліа довго стояла біля вхідних дверей. Рука все ще стискала зім’яту фотографію. Вона дивилася на знайомий будинок так, ніби бачила його вперше. Потім повільно вдихнула. Змусила себе посміхнутися. І відчинила двері.

Усередині було тепло. І пахло вечерею. Саме цей запах боляче нагадав їй слова Хана.

“Гарна сім’я…”

Вона непомітно стиснула кулак.

— Ліа?

Рен першим помітив її. Вона лише кивнула.

— Я вдома.

Голос звучав спокійно. Надто спокійно.

Вона вже хотіла пройти повз, коли Рен тихо покликав:

— Зачекай.

Ліа обернулася.

Рен підійшов ближче і непомітно вклав їй у долоню невелику сріблясту пластинку. Кілька таблеток. Вона здивовано насупилася.

— Це…

— Сильніше, ніж ті, що ти пила.

Ліа завмерла.

— Звідки ти…

Рен лише трохи всміхнувся.

— Учора в аптечці зникла пластинка звичайного знеболювального, — Він говорив так тихо, що ніхто більше не чув. — А сьогодні ти знову рухаєшся так, ніби кожен крок болить.

Ліа опустила очі. Він помітив. Звісно, помітив. Рен завжди помічав те, що інші пропускали.

— Не хвилюйся, — тихо сказав він. — Нікому не скажу.

Вона мовчки дивилася на таблетки.

— Дякую…

Рен лише легко кивнув.

— Але не звикай до них.

Ліа ледь усміхнулася.

— Постараюся.

***

До вечора будинок наповнився звичними звуками. На кухні дзвеніли тарілки.

Дам захоплено розповідав якусь неймовірну історію про чоловіка, який примудрився переплутати сіль із цукром у пирозі. Кай одразу заявив, що таке міг зробити тільки сам Дам. Рен лише тихо сміявся. Навіть Майстер Хаято дозволив собі коротку усмішку.