Частина XV. Ціна сили

«Справжня витривалість починається не тоді, коли більше немає сил. А тоді, коли ти вирішуєш зробити ще один крок.»

Ліа прокинулася ще до світанку. Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у темну стелю. Правий бік відгукнувся тупим болем, варто було лише зробити глибший вдих.

— Уже краще. — Тихо збрехала вона самій собі.

Повільно сіла на ліжку. На столі лежав складений удвоє аркуш. Вона одразу впізнала почерк.

“Не поспішай. Сьогодні вони будуть сильнішими. Будь уважною.— Хаято.”

Ліа мовчки перечитала записку ще раз. Ні слова про те, щоб залишитися. Ні слова про те, щоб не йти. Лише прохання бути уважною. Вона склала аркуш і поклала його в стіл. На випадок, що хтось загляне в кімнату. Вчорашні тренування були важкими, не тому що вони були такими. Просто тіло не витримувало таких навантажень. Але складніше за все, було рухатися та вдавати що все гаразд. Але, судячи з розмов, хлопці нічого не помітили.

Будинок ще спав. На кухні було темно. Ліа тихо поставила чайник на плиту. Поки вода нагрівалася, вона відчинила маленьку аптечку. Кілька секунд дивилася на упаковку ліків. Потім дістала дві таблетки. Ковтнула їх майже без води. Лише після цього насипала до чашки три великі ложки кави. Гіркий запах швидко заповнив кухню. Саме такий, який допомагав прокинутися. Позаду тихо рипнули двері.

— Добрий ранок.

Вона обернулася. У дверях стояв Майстер Хаято.

— Добрий ранок, Майстре. — Ліа вклонилась.

Його погляд одразу ковзнув по ній. Сьогодні Ліа виглядала трохи інакше: чорні спортивні кросівки, чорні тайтси, спеціально створені для бігу. Довга спортивна кофта зі змійкою, майже на розмір більша, ніж потрібно. Рукави доходили майже до пальців. Волосся було міцно зібране у високий, тугий хвіст. Хаято мовчки подивився на її руки. Кісточки пальців були щільно перемотані бинтами. Він знав, що під тканиною тепер лежало вже не по одній металевій пластині. По дві. Це було видно одразу. Він сам дав їх їй. Щоб удар став важчим. Щоб руки витримали довше.

Він повільно перевів погляд нижче. Зброї не було. Тонка тканина тайтсів обтягувала ноги.

— Вакидзасі не береш? — Тихо запитав він.

Ліа похитала головою.

— Вони хочуть бачити, на що я здатна сама.

Хаято ледь кивнув. Саме цього він і боявся. Вони не використовували зброю. Але це було поки. Він хотів попросити Лію взяти зброю, але знав, що вона не погодиться.

Ліа зробила ковток кави. Поморщилася. Але одразу прикрила очі і видихнула. Тіло прокидалось швидко. Лише перші хвилини в ліжку були важкими.

— Досі гірка, але мені починає подобатись.

— Так.

— Саме тому й допомагає.

Майстер мовчки спостерігав за нею. Потім вона сама порушила тишу.

— Я дещо придумала. — Неочікувано почала Ліа, а Хаято уважно подивився на неї. — Якщо хлопці почнуть питати. — Вона поставила чашку на стіл. — Скажіть, що відправили мене тренуватися до свого старого знайомого. Що це додаткові заняття.

— Для чого?

— Для підготовки. — Ліа на секунду замовкла. — І що він дуже жорсткий. Тоді, якщо я приходитиму із синцями та забоями, — Вона знизала плечима і тихше додала,  — Це вже не здаватиметься дивним.

Хаято довго дивився на неї. Він не мав уявлення, що вона відчуває. Ліа завжди була скритою людиною. Вона ніколи не жалілась, ніколи не казала багато чи на емоціях, як Кай. Вона зважувала все. Кожен рух, подих, слово чи думку. Хаято навіть дивувався тому, як легко Ліа зізналась вчора про травми. Він очікував що вона буде приховувати це від нього. Але ні. Вона чесно зізналася, навіть перечислила все. І Хаято був впевнений, що це була повна правда.

— Тобі не подобається брехати.

— Так, не подобається.

— Але ти все одно пропонуєш це.

— Бо зараз правда зробить тільки гірше.

Він важко видихнув. Вчитель розумів. Набагато краще розумів, ніж казав.

— Добре. Тоді вирішили. На тренуванні я скажу це хлопцям, щоб більше не було питань чи поглядів.

Ліа ледь кивнула. Допила каву одним ковтком. Поставила чашку до мийки, не маючи сил її помити.

— До вечора.

Хаято завмер. Ці слова прозвучали якось надто легко. Ніби вона сама знала що її очікує.  Ліа пройшла повз вчителя швидко , рівно і з поспіхом відчинила двері.

— Ліа.  — Голос вчителя був тихий, схвильований, вона лише озирнулася, а він продовжив.  — Будь ласка, якщо зрозумієш, що не справляєшся…

Вона не дала йому договорити. Лише кивнула і впевнено заявила:

— Повернуся.

І вийшла.

Надворі було ще зовсім темно, але світанок вступав в свої права. Повітря пахло вологою землею й соснами. Ліа бігла знайомою дорогою. Сьогодні ребро боліло менше. Зате стегно нагадувало про себе майже кожним кроком. Здається, що ліки ще не почали діяти.  Вона не збавляла темпу. Попереду вже виднілися старі цегляні склади. Порожні вулиці та розбиті паркани. Місце зустрічі. Вона зупинилася. Повільно вдихнула.

— Я прийшла. — Голосно промовила вона.

Це вже стало звичкою. Повідомляти про свою присутність. Тиша тривала не довго. Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім з темряви один за одним почали виходити люди. Один, третій, десятий. Ліа збилась. Вони мовчки ставали півколом. Сьогодні їх було більше. Значно більше.  Ліа вклонилась і стиснула кулаки. Бинти тихо натягнулися на пальцях. Пластини всередині холодили шкіру. Один із чоловіків зробив крок уперед.

— Почнемо.

Він навіть не встиг договорити. Ліа вже рушила назустріч. Перший удар ліктем змусив суперника втратити рівновагу. Другий вона прийняла на праве передпліччя. Метал під бинтами глухо відгукнувся. Одразу полетіла відповідь. Коротка. Точна. Удар в живіт, чоловік відступив. Але цього разу інші не чекали. Вони атакували одночасно. І Ліа зрозуміла. Сьогодні їй не дадуть жодної секунди перепочинку. Тому і Ліа не чекала. Вона знала: якщо зупиниться хоча б на мить — її просто задавлять кількістю.