Частина XV. Ціна сили

«Справжня витривалість починається не тоді, коли більше немає сил. А тоді, коли ти вирішуєш зробити ще один крок.»

Ліа прокинулася ще до світанку.

Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у темну стелю. Правий бік відгукнувся тупим болем, варто було лише зробити глибший вдих.

— Уже краще… — тихо збрехала вона самій собі.

Повільно сіла на ліжку. На столі лежав складений удвоє аркуш. Вона одразу впізнала почерк.

“Не поспішай. Сьогодні вони будуть сильнішими. Будь уважною.— Хаято.”

Ліа мовчки перечитала записку ще раз. Ні слова про те, щоб залишитися. Ні слова про те, щоб не йти. Лише прохання бути уважною. Вона склала аркуш і поклала його на стіл.

Будинок ще спав. На кухні було темно. Ліа тихо поставила чайник на плиту. Поки вода нагрівалася, вона відчинила маленьку аптечку.

Кілька секунд дивилася на упаковку. Потім дістала дві таблетки. Ковтнула їх майже без води. Лише після цього насипала до чашки дві великі ложки кави.

Гіркий запах швидко заповнив кухню. Саме такий, який допомагав прокинутися.

Позаду тихо рипнули двері.

— Добрий ранок.

Вона обернулася.

У дверях стояв Майстер Хаято.

— Добрий ранок, Майстре, — Ліа вклонилась.

Його погляд одразу ковзнув по ній.

Сьогодні Ліа виглядала зовсім інакше: чорні спортивні кросівки, чорні лосини. Довга спортивна кофта зі змійкою, майже на розмір більша, ніж потрібно. Рукави доходили майже до пальців. Волосся було міцно зібране у високий хвіст.

Хаято мовчки подивився на її руки. Кісточки пальців були щільно перемотані бинтами.

Він знав, що під тканиною тепер лежало вже не по одній металевій пластині. По дві. Це було видно одразу.

Щоб удар став важчим. Щоб руки витримали довше.

Він повільно перевів погляд нижче.

Зброї не було.

— Вакидзасі не береш? — тихо запитав він.

Ліа похитала головою.

— Вони хочуть бачити, на що я здатна сама.

Хаято ледь кивнув. Саме цього він і боявся.

Ліа зробила ковток кави. Поморщилася.

— Досі гірка.

— Так.

— Саме тому й допомагає.

Майстер мовчки спостерігав за нею. Потім вона сама порушила тишу.

— Я дещо придумала, — неочікувано почала Ліа,  Хаято уважно подивився. — Якщо хлопці почнуть питати…, — Вона поставила чашку на стіл. — Скажіть, що відправили мене тренуватися до свого старого знайомого. Що це додаткові заняття.

— Для чого?

— Для підготовки, — Ліа на секунду замовкла. — І що він дуже жорсткий. Тоді, якщо я приходитиму із синцями…, — Вона знизала плечима і тихше додала,  — Це вже не здаватиметься дивним.

Хаято довго дивився на неї.

— Тобі не подобається брехати.

— Не подобається.

— Але ти все одно пропонуєш це.

— Бо зараз правда зробить тільки гірше.

Він важко видихнув.

— Добре.

Ліа ледь кивнула. Допила каву одним ковтком. Поставила чашку до мийки, не маючи сил її помити.

— До вечора.

Ліа пройшла повз вчителя і відчинила двері.

— Ліа. Будь ласка…, — голос вчителя був тихий, схвильований, вона лише озирнулася, а він продовжив,  — Якщо зрозумієш, що не справляєшся…

Вона не дала йому договорити. Лише кивнула.

— Повернуся.

І вийшла.

Надворі було ще зовсім темно, але світанок вступав в свої права. Повітря пахло вологою землею й соснами. Ліа бігла знайомою дорогою. Сьогодні ребро боліло менше.  Зате стегно нагадувало про себе майже кожним кроком. Здається, що ліки ще не почали діяти.

Вона не збавляла темпу. Попереду вже виднілися старі цегляні склади. Порожні вулиці та розбиті паркани. Місце зустрічі. Вона зупинилася. Повільно вдихнула.

— Я прийшла.

Тиша. Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім з темряви один за одним почали виходити люди. Один, третій, Десятий. Вони мовчки ставали півколом. Сьогодні їх було більше. Значно більше.

Ліа лише стиснула кулаки. Бинти тихо натягнулися на пальцях. Пластини всередині холодили шкіру.

Один із чоловіків зробив крок уперед.

— Почнемо.

Він навіть не встиг договорити. Ліа вже рушила назустріч. Перший удар ліктем змусив суперника втратити рівновагу. Другий вона прийняла на передпліччя.

Метал під бинтами глухо відгукнувся. Одразу відповідь. Коротка. Точна. Чоловік відступив.

Але цього разу інші не чекали. Вони атакували одночасно.

І Ліа зрозуміла. Сьогодні їй не дадуть жодної секунди перепочинку.

Тому Ліа не чекала. Вона знала: якщо зупиниться хоча б на мить — її просто задавлять кількістю.

Перший суперник кинувся вперед.

Вона зробила короткий крок убік, пропускаючи його повз себе, коли він повернувся, різко вдарила долонею в груди. Чоловік відступив на кілька кроків, але замість нього вже наближалися двоє інших.

Удар. Блок. Ще один удар. Ліа ледве встигала переводити подих. Сьогодні вони не билися окремо. Вони працювали разом. Один відволікав, другий заходив зі спини. Третій змушував відступати туди, де вже чекав четвертий.

— Добре… — тихо промовила вона сама собі. — Значить, так.

Вона різко змінила темп. Тепер не відступала. Навпаки. Вривалася між ними, не даючи можливості оточити себе.

Удар ліктем. Коліном. Короткий поштовх плечем. Один із нападників не втримав рівноваги й упав, збивши ще одного. Але цього вистачило лише на секунду.

У спину прилетів сильний удар. Повітря різко вирвалося з легень. Ліа зробила кілька швидких кроків уперед, не дозволяючи собі впасти.

«Дихай…»

Вона вдихнула. Різко розвернулася.

Кулак із металевими пластинами зустрівся з блоком суперника.

Глухий удар. Той скривився. Ліа не дала йому часу оговтатися.

Другий удар. Третій. Чоловік відступив. Праворуч уже наближався інший. Вона встигла поставити блок, але сила удару все одно пройшла крізь руки.