Частина XIV. Під водою тиша звучить голосніше

«Іноді людина плаче не тому, що стала слабкою. А тому, що занадто довго була сильною.»

Ліа поверталася додому повільніше, ніж зазвичай. Кожен крок відгукувався тупим болем у ребрах. Ліве стегно ніби налилося свинцем, а живіт неприємно тягнуло після ранкового удару. Попереду вже виднівся будинок. Вона зупинилася біля дерев. І завмерла. З відчиненого вікна вітальні долинали голоси. Дам щось голосно розповідав, перебиваючи сам себе. Рен спокійно відповідав. Кай щось буркнув так тихо, що слів було не розібрати. Майстер Хаято мовчки сидів на дивані. Усі були вдома.

Ліа повільно видихнула. Та обвела себе поглядом. Пильні штани, подекуди тканина була пошкоджена, але не розірвана. Чорний колір став сірим. Чорна майка була також брудна, як і спортивна кофта. Правий лікоть був з діркою, на правому плечі також пошкоджена тканина. Всі речі потрібно викидати. Під низом напевно зʼявились нові синці. А це означало, що вечірнє тренування доведеться проводити в закритому одязі. І дай Бог сил, не здригатися від болю в ребрах. Але все було нормально, порівняно з розбитою губою. Що тут казати? Вони ж помітять. Це надто помітно. Ліа лише тяжко видихнула і застібнула блискавку на кофті.

— Через головний вхід не вийде…

Вона обійшла будинок, ступаючи майже безшумно. На задньому подвір’ї, як і завжди, росла стара розлога сосна. Її товсті гілки давно стали для дітей Хаято своєрідними сходами. Ще змалку вони сперечалися, хто швидше дістанеться другого поверху.

Сьогодні жодного азарту не було. Лише необхідність. Ліа поклала долоню на жорстку кору. Стиснула зуби і підтягнулася. Ребра одразу відгукнулися гострим болем. Вона завмерла на мить, дочекавшись, поки біль трохи стихне. Лише тоді продовжила. Повільно, обережно. Не так як раніше. Через кілька хвилин вона вже сиділа на підвіконні своєї кімнати. Безшумно зачинивши вікно, швидко зняла взуття. Підійшла до шафи. Дістала чистий одяг та рушник. І майже відразу вислизнула до ванної кімнати, сподіваючись нікого не зустріти.

Двері тихо зачинилися на замок. Лише тоді вона дозволила собі важко спертися спиною на дерево. Кілька хвилин просто стояла, не рухаючись. Потім повільно розстебнула кофту. Майка полетіла на край кошика для білизни. Слідом штани зі шкарпетками.

Вона повернулася до великого дзеркала. І вперше за весь день уважно подивилася на себе. Чорна білизна ціла, і це єдине що було гарним. На правому боці, майже під ребрами, уже розливався темно-фіолетовий синець. Великий. Наче хтось притиснув до шкіри важкий камінь. Ліве стегно виглядало ще гірше. Майже вся зовнішня сторона вкрилася темним синцем, краї якого вже починали жовтіти. Ліве плече теж встигло потемніти. Невелика припухлість одразу впадала в очі. Ліа обережно торкнулася його пальцями.

— Боляче. — Тихо прошепотіла вона.

Погляд опустився нижче. Під грудьми, просто посеред живота, лише починав проступати ще один синець. Поки що блідий. Але вона знала. До вечора він стане майже чорним. Розбита губа неприємно пекла. Вона провела язиком по невеликій ранці. Металевий присмак крові вже майже зник. Лише тоді Ліа відкрила воду. Гарячі струмені швидко наповнили ванну легким шумом. Вона відсунула шторку, скинула білизну в свій кошик. І обережно зайшла всередину. Не вмикаючи душ одразу на себе, просто сіла на дно ванни.

Підібрала коліна, обхопила їх руками та поклала чоло на ноги. Вода рівномірно стукала по пластику ванни. Цей звук дивним чином заспокоював. Тут ніхто не ставив запитань. Не дивився уважно, та не просив пояснень. Можна було хоча б кілька хвилин просто посидіти. Заплющити очі, і дозволити собі втомитися.

У двері тихо постукали ледь чутно. Ліа здригнулася, одразу перемикаючи воду на душ.

— Зайнято. — Неголосно відповіла вона.

По той бік запанувала коротка тиша. Потім почувся знайомий голос.

— Ліа. — Майстер Хаято. Ліа лише прикрила очі.  — Це я.

Вона мовчала кілька секунд.

— Можна?

Ліа подивилася на шторку. Вода вже повільно стікала по її плечах, замочивши волосся.

— Я в душі.

— Я чекатиму в кабінеті. — Тихо промовив вчитель.

Ліа мовчки слухала, підвелась на ноги та трохи нахилилась вперед, вимикаючи воду, щоб краще почути його.

— Якщо дорогою зустрінеш хлопців… — Він зробив коротку паузу. — Скажи, що була в місті за моїм дорученням.

Вона трохи насупилася. Буде важко пояснити розбите обличчя лише дорученням.

— Добре.

— Без подробиць.

— Зрозуміла.

Хаято ще кілька секунд мовчав. Наче хотів сказати щось іще. Але передумав.

— Не поспішай.

Після цих слів він пішов. У ванній знову зʼявився лише шум води. Ліа повільно опустила голову та сіла. Плечі здригнулися. Одна сльоза непомітно скотилася по щоці. Потім друга. Вона швидко витерла їх долонею. Ні. Не зараз. Вона не мала права розсипатися. Не тоді, коли все тільки починалося. Бо попереду її чекало пекло. Вона знала це. І повинна була будь-яким способом, приховати цю інформацію від всіх. Навіть від вчителя.

Ліа глибоко вдихнула. Повільно підвелася. Відкрила воду ще сильніше. Теплі струмені повністю торкнулися її плечей, змиваючи пил старого міста, висохлу кров з обличчя та рук, і втому, що в’їлася в тіло. Але вода не могли змити того, що накопичувалося десь усередині. І Ліа вже починала розуміти це.

Ліа помилась та ще кілька хвилин стояла під водою просто так. Теплі струмені трохи зменшили біль у м’язах, але не втому. Вона вимкнула душ, повільно витерлася рушником і почала вдягатися. Кожен зайвий рух відгукувався в ребрах. Особливо коли доводилося піднімати праву руку. А ліва просто боліла.  Застібаючи чисту кофту, вона випадково глянула на годинник.

11:03.

Ліа завмерла. Учора вона повернулася близько восьмої. Сьогодні… Одинадцята. Вона повільно сперлася руками на край умивальника.

— П’ята ранку, до десятої. — Тихо прошепотіла вона. — Майже п’ять годин…

Ще хвилин тридцять дорогою туди. І година назад, адже втома і біль заважали йти швидше.  Сім годин. Лише на те, щоб пройти їхню перевірку. Лише задля того, щоб хлопці не лізли.