Частина XIV. Під водою тиша звучить голосніше

«Іноді людина плаче не тому, що стала слабкою. А тому, що занадто довго була сильною.»

Ліа поверталася додому повільніше, ніж зазвичай.

Кожен крок відгукувався тупим болем у ребрах. Ліве стегно ніби налилося свинцем, а живіт неприємно тягнуло після ранкового удару. Попереду вже виднівся будинок.

Вона зупинилася. І завмерла. З відчиненого вікна вітальні долинали голоси. Дам щось голосно розповідав, перебиваючи сам себе. Рен спокійно відповідав. Кай щось буркнув так тихо, що слів було не розібрати. Майстер Хаято мовчав.

Усі були вдома.

Ліа повільно видихнула.

— Через головний вхід не вийде…

Вона обійшла будинок, ступаючи майже безшумно.

На задньому подвір’ї, як і завжди, росла стара розлога сосна. Її товсті гілки давно стали для дітей Хаято своєрідними сходами. Ще змалку вони сперечалися, хто швидше дістанеться другого поверху.

Сьогодні жодного азарту не було. Лише необхідність. Ліа поклала долоню на шорстку кору. Стиснула зуби і підтягнулася. Ребра одразу відгукнулися гострим болем. Вона завмерла на мить, дочекавшись, поки біль трохи стихне. Лише тоді продовжила. Повільно, обережно. Не так як раніше.

Через кілька хвилин вона вже сиділа на підвіконні своєї кімнати. Безшумно зачинивши вікно, швидко зняла взуття. Підійшла до шафи. Дістала чистий одяг та рушник.

І майже відразу вислизнула до ванної кімнати, сподіваючись нікого не зустріти.

Двері тихо зачинилися. Лише тоді вона дозволила собі важко спертися спиною на стіну. Кілька секунд просто стояла. Не рухаючись. Потім повільно розстебнула кофту. Майка теж полетіла на край кошика для білизни. Слідом штани зі шкарпетками.

Вона повернулася до великого дзеркала. І вперше за весь день уважно подивилася на себе. На правому боці, майже під ребрами, уже розливався темно-фіолетовий синець. Великий. Наче хтось притиснув до шкіри важкий камінь.

Ліве стегно виглядало ще гірше. Майже вся зовнішня сторона вкрилася темним синцем, краї якого вже починали жовтіти. Ліве плече теж встигло потемніти. Невелика припухлість одразу впадала в очі.

Ліа обережно торкнулася його пальцями.

— Боляче… — Тихо прошепотіла вона.

Погляд опустився нижче. Під грудьми, просто посеред живота, лише починав проступати ще один синець. Поки що блідий.

Але вона знала. До вечора він стане майже чорним. Розбита губа неприємно пекла. Вона провела язиком по невеликій ранці. Металевий присмак крові вже майже зник.

Лише тоді Ліа відкрила воду. Гарячі струмені швидко наповнили ванну легким шумом. Вона відсунула шторку, скинула білизну в свій кошик.

І обережно зайшла всередину. Не вмикаючи душ одразу на себе, просто сіла на дно.

Підібрала коліна, обхопила їх руками. Вода рівномірно стукала по пластику ванни. Цей звук дивним чином заспокоював. Тут ніхто не ставив запитань. Не дивився уважно, та не просив пояснень. Можна було хоча б кілька хвилин просто… Посидіти. Заплющити очі, і дозволити собі втомитися.

Минуло кілька хвилин.

У двері тихо постукали. Ліа здригнулася, одразу перемикаючи воду на душ.

— Зайнято… — неголосно відповіла вона.

По той бік запанувала коротка тиша. Потім почувся знайомий голос.

— Ліа.

Майстер Хаято.

— Це я.

Вона мовчала.

— Можна?

Ліа подивилася на шторку.

Вода вже повільно стікала по її плечах, замочивши волосся.

— Так…

Двері тихо відчинилися. Хаято зробив лише один крок усередину. І відразу ж відвернувся до вікна. Навіть не намагаючись подивитися в її бік. Його голос залишався таким самим спокійним.

— Я чекатиму в кабінеті.

Ліа мовчки слухала.

— Якщо дорогою зустрінеш хлопців…, — Він зробив коротку паузу. — Скажи, що була в місті за моїм дорученням.

Вона трохи насупилася.

— Добре.

— Без подробиць.

— Зрозуміла.

Хаято ще кілька секунд мовчав. Наче хотів сказати щось іще. Але передумав.

— Не поспішай.

Після цих слів він тихо зачинив двері. У ванній знову залишився лише шум води. Ліа повільно опустила голову. Плечі здригнулися. Одна сльоза непомітно скотилася по щоці. Потім друга. Вона швидко витерла їх долонею. Ні. Не зараз. Вона не мала права розсипатися. Не тоді, коли все тільки починалося.

Ліа глибоко вдихнула. Повільно підвелася. Відкрила воду сильніше. Теплі струмені повністю торкнулися її плечей, змиваючи пил старого міста, висохлу кров і втому, що в’їлася в тіло.

Але вони не могли змити того, що накопичувалося десь усередині. І Ліа вже починала розуміти це.

Ліа ще кілька хвилин стояла під водою. Теплі струмені трохи зменшили біль у м’язах, але не втому.

Вона вимкнула душ, повільно витерлася рушником і почала вдягатися. Кожен зайвий рух відгукувався в ребрах. Особливо коли доводилося піднімати ліву руку.

Застібаючи чисту кофту, вона випадково глянула на годинник.

11:03.

Ліа завмерла. Учора вона повернулася близько восьмої. Сьогодні… Одинадцята.

Вона повільно сперлася руками на край умивальника.

— П’ята ранку… до десятої… — тихо прошепотіла вона. — Майже п’ять годин…

Ще хвилин тридцять дорогою туди. І година назад, адже втома і біль заважали йти швидше.  Сім годин. Лише на те, щоб пройти їхню перевірку.

Ліа заплющила очі. «А завтра вони знову стануть сильнішими…»

Вона вже знала це. Кожного дня вони піднімали планку. Не було жодної причини думати, що завтра буде інакше. Вона важко видихнула.

— Треба поспішати…

***

Двері кабінету тихо прочинилися.

Майстер Хаято сидів за письмовим столом. Перед ним лежав відкритий зошит, але він навіть не дивився в нього. Лише почувши кроки, підняв очі. Його погляд одразу ковзнув по обличчю Лії. Затримався на губі. По тому, як обережно вона тримала правий бік.

Він мовчки показав на стілець. Ліа ввійшла в кабінет і зачинила двері.