Частина XIII. Ціна витривалості

«Сила — це не здатність виграти один бій. Сила — це зробити наступний крок тоді, коли тіло вже відмовляється рухатися.»

О третій десять ранку будинок був тихий. Ліа сиділа на краю ліжка, уважно намотуючи еластичний бинт на праву кисть. Повільно. Акуратно. Кожен виток ліг щільно, не заважаючи рухати пальцями.

Потім вона взяла дві тонкі металеві пластини. Невеликі. Легкі. Саме такі, щоб сховати їх між шарами бинта.

Одну — на праву руку. Другу — на ліву. Вона ще раз стиснула кулак. Нічого не тиснуло. Лише вага удару мала стати більшою.

— Вибачте… — тихо прошепотіла вона сама собі.

Не було зрозуміло, до кого були звернені ці слова. До себе. Чи до тих, кого вона зараз зустріне.

Вона випила каву, що сьогодні стала навіть смачніше. Окинула кухню поглядом та тихо видихнула. За кілька хвилин двері будинку безшумно зачинилися за її спиною.

***

Стара частина міста зустріла її тією самою тишею. Порожні провулки, вибиті вікна. Нічого не змінилося за ці дні.

Колись тут жили люди. Тепер тут жила лише луна.

Ліа спокійно йшла знайомою дорогою. Не озираючись. Вона вже знала. Вони поруч.

— Виходьте.

Голос прозвучав рівно.

Відразу. З різних боків. Із-за бетонних колон. Із проходів між складами. Із темряви старих цехів.

Один, п’ятий, сьомий. Вісім чоловіків мовчки оточили її.

Без слів. Без погроз. Один лише кивнув. І бій почався.

Перший удар летів у голову. Ліа пірнула під нього, одночасно вдаривши долонею в груди нападника.

Той відступив. Другий уже був поруч. Її кулак різко врізався йому в щелепу. Металева пластина під бинтом зробила свою справу. Чоловік мовчки впав на коліно. Явно намагаючись привести себе в порядок .

Зліва. Ще один. Удар ногою.

Ліа прийняла його на передпліччя, провернула корпус і різко штовхнула нападника плечем. Він перечепився через уламок бетону. Не встиг підвестися той, як третій уже намагався схопити її зі спини.

Вона різко присіла. Перекинула його через плече. Глухий удар об землю. Майже поруч з іншим.

Ще двоє одночасно. Їхній ритм був кращим. Вони працювали парою. Допомагали один одному, як один механізм.

Один змушував захищатися. Другий шукав момент.

Ліа ледве встигала змінювати дистанцію. Удар рукою, вона ставить блок. Ще удар ногою. Крок у бік.  Розворот.

Її дихання стало важчим. Піт уже стікав по скронях. Минуло не більше десяти хвилин. Але вони не зупинялися. Наче хотіли перевірити лише одне. Скільки вона витримає.

Бій тривав. Важко, складно. Але Ліа трималась. Вона перекинула чоловіка через стегно. Залишився останній. Всі інші були далеко, або взагалі лежали на асфальті.

Останній нападник різко відступив назад. Подивився на інших. Коротко кивнув. І вся група одночасно припинила бій.

Ліа завмерла. Не розуміючи. Один із чоловіків спокійно промовив:

— Далі.

І вони просто пішли. Ніби нічого не сталося.

Ліа кілька секунд стояла нерухомо. Груди важко здіймалися. Кулаки ще були стиснуті.

— Це ще не кінець…

Вона витерла піт із чола. Прикрила очі і втягнула прохолодне повітря в груди. Декілька хвилин вона стояла спокійно, мовчки. Відкрив очі, рушила далі. Глибше. Туди, куди її ще жодного разу не заводили.

Чим далі вона заходила, тим мертвішим ставало місто. Асфальт давно зник під тріщинами. На землі росли бур’яни. Колишній завод здіймався над нею темною бетонною громадою. Вітер тихо свистів крізь вибиті вікна. Ліа зробила ще кілька кроків. І зупинилася.

Відчуття. Знову. Позаду. Попереду. Праворуч і ліворуч. Цього разу їх було більше. Дванадцять.

Вони виходили мовчки. Повільно. Наче були впевнені, що поспішати вже нікуди.

Ліа лише тихо видихнула.

— Ну що ж, — Вона стала в стійку. — Почнемо.

Перші четверо атакували одночасно. Вона ледь встигла ухилитися. Лікоть одного ковзнув по плечу. Другий удар пройшов над головою. Третій вона заблокувала. А четвертий не побачила.

Удар прийшовся в правий бік. Повітря різко вибило з легень. Біль обпалив ребра настільки різко, що світ потьмарився в очах. Але вона не впала. Лише зробила крок назад.

І відразу відповіла. Різко, злобно. Її рука увійшла точно під руку нападника. Вона провернула корпус. Плече чоловіка неприродно змістилося під її руками. Він коротко скрикнув і відступив, стискаючи пошкоджену кінцівку.

Ще один кинувся вперед. Ліа різко розвернулася, волосся хлиснуло по обличчю. Удар. Вона відчула короткий хрускіт. Чоловік схопився за обличчя. Кров швидко потекла з носа. Поки він був зайнятий, Ліа різко вдарила його ногою, змушуючи відкинутися назад.

Не зупиняючись, вона вже працювала проти наступного. Проте сили починали закінчуватися. Її рухи стали трохи повільнішими.

Вона пропустила удар у стегно. Потім удар у передпліччя. Ще один — у спину. Вона ковзнула по пилюці рукою, але втрималася. Присіла, опускаючи праве коліно на землю.

— Вставай!

Хтось крикнув. І одразу ще двоє кинулися вперед. Ліа піднялась різко. Відбивалася вже більше інстинктами. Без думок, без плану.

Лише рух. Лише дихання. Лише наступний удар. Раптом сильний кулак врізався їй у лице. Зовсім неочікувано. Світ хитнувся. Нижню губу обпекло різким болем. Вона відчула теплий присмак крові.

Не встигла стерти її. Новий удар прилетів у той самий правий бік. Цього разу біль був іншим. Глибоким, різким. Таким, що на мить усе всередині завмерло.

Ліа мимоволі зробила вдих. І тут же зрозуміла. Одне з ребер. Тріщина. А може і перелом.

Нападники завмерли. Чекали. Давали можливість прийти в себе. Ліа навіть зловила себе на думці, що це було досить гідно. Хоча і не чесно.

Вона повільно випросталася. Стиснула зуби. Підняла голову. У її сірих очах більше не залишилося втоми. Лише холодна рішучість.

— Це все? — Тихо запитала вона.