Частина XI. Другий день

«Коли випробування стають важчими, це означає лише одне — хтось уважно спостерігає за тим, як ти проходиш попередні.»

О третій тридцять будинок ще спав. Лише тьмяне світло кухонної лампи ненадовго розігнало темряву.

Ліа мовчки насипала до чашки дві великі ложки меленої кави. Залила окропом, повільно розмішала. Гарячий гіркий аромат швидко наповнив кухню.

Вона зробила ковток і ледь скривилася. Гірко. Але смак вже краще. Ніби вона почала звикати. Неприємно. Саме так, як потрібно щоб прокинутись остаточно.

Втома останніх днів уже починала брати своє.

Дівчина допила каву майже залпом, сполоснула чашку, але не стала витирати її насухо. Просто поставила біля мийки.

Накинула темно-сіру кофту, застебнула блискавку до самого підборіддя.

Перевірила ремінець із вакидзасі на гомілці. Тихо відчинила двері. І безшумно зникла в передранковій темряві.

За двадцять хвилин на кухню зайшов Майстер Хаято.

Він звично поставив чайник. Його погляд одразу впав на чашку біля мийки. Він торкнувся її пальцями.

Тепла. Зовсім трохи.

— Уже пішла, — Тихо промовив він сам до себе.

За вікном ще навіть не починало світати. Хаято лише заплющив очі.

— Повертайся…

***

Ліа йшла знайомою дорогою.

Стара частина міста зустріла її тією самою моторошною тишею. Порожні будинки. Заколочені вікна. Іржаві паркани. Покинуті заводські корпуси.

Сьогодні вона не зупинилася там, де билася вчора. Пройшла трохи далі. Декілька десятків метрів. Потім ще. І лише тоді зупинилася. Не обертаючись.

— Досить слідкувати, — Її голос прозвучав спокійно. — Виходьте.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім із різних боків почулися кроки.

Один. Другий. Третій. Четвертий. П’ятий.

Ліа повільно озирнулася. П’ятеро. Усі в чорному. Вищі, міцніші, спокійніші.

Вони не усміхалися. Не жартували. Не намагалися її налякати. Вони просто дивилися. І саме це насторожувало найбільше.

“Інші…”

Ліа відчула це майже одразу. Вчорашні суперники билися швидко. Ці — професійно.

Один із них зробив крок уперед.

— Почнемо.

Він навіть не договорив.

Перший удар прилетів зліва. Другий — майже одночасно справа. Ліа ледве встигла зміститися між ними.

“Швидкі…”

Третій уже був позаду. Вона різко розвернулася. Виставила блок. Контрудар рукою.

Суперник відступив лише на крок. Навіть не похитнувся.

— Добре, — Пошепки промовила вона. — То ось як…

Більше вони не чекали. П’ятеро атакували майже одночасно.

Ліа рухалася безперервно. Ухил. Блок. Крок. Розворот. Удар. Всі рухи були легкі, вивчені роками раніше. Тіло рухалося само собою, вона навіть не думала.

Ліа влучила одному долонею в груди, змусивши його відступити. Одразу ж підсікла іншого. Та наступної миті пропустила удар.

Кулак важко врізався в правий бік. Повітря різко вибило з легень. Вона відступила, схопилась за бік. Біль розливався по тілу. Перший подих віддався тупим болем.

Не встигла закритись від удару. Ще один суперник схопив її за руку. Різкий рух вперед. Світ перевернувся.

Ліа перелетіла через його стегно й важко вдарилася плечем об асфальт. Біль миттєво розійшовся по всій лівій руці.

“А вони вже не стримуються…”

Вона перекотилася ще до того, як у землю врізалася чужа нога. Там де була її голова.

Підхопилася. Дихання стало важчим. Тепер вона теж вже не стримувалася.

Черговий нападник підбіг близько, схопив її за зап’ястя. Ліа різко провернулася. Одним точним рухом змінила напрямок його руки.

Його плече зсунулося під руками Лії. Чоловік глухо скрикнув і впав навколішки.

Інший кинувся майже одразу.  Вона зробила короткий крок назустріч. Її кулак зустрівся з його обличчям. Ліа почула короткий хрускіт кісток носа.

Чоловік різко відступив, затискаючи обличчя долонями.  Одразу з носа бризнула кров, що пішла між пальцями.

Та решта навіть не звернули уваги. Вони продовжували наступати.

Бій тривав. Хвилини розтягнулися у вічність. Залишилось три супротивника.

Одяг Лії вкрився пилом. На плечі, під кофтою вже наливався великий синець. Тепер зліва.

Правий бік болів після кожного вдиху. Та вона продовжувала рухатися. Не дозволяла собі зупинитися навіть на мить. Нарешті один із чоловіків підняв руку.

— Досить.

Усі миттєво відійшли.

Ліа важко дихала. Піт стікав по скронях. Вона мовчки дивилася на них.

— Ви стали сильнішими, — промовила Ліа.

Чоловік навпроти лише коротко кивнув.

— А ти вижила, — Він подивився їй просто в очі. — Завтра.

Ліа нічого не відповіла. Лише розвернулася. І повільно пішла геть. Ніби це бала прогулянка.

Вона відчувала їхні погляди ще дуже довго.

***

До будинку вона дісталася майже о восьмій ранку. Із додзьо вже долинав знайомий стукіт дерев’яної зброї. Тренування почалося.

Ліа глибоко вдихнула.

Розправила плечі, хоча правий бік одразу відгукнувся болем. Витерла долонею пил зі штанів, поправила речі, поправила волосся. І лише тоді відчинила двері.

Усі четверо одночасно повернули голови. Дам усміхнувся.

— О, прийшла!

Рен лише коротко кивнув. Кай уважно подивився на неї. Йому здалося, що сьогодні вона рухається трохи повільніше. Лише трохи.

Майстер Хаято не змінився в обличчі. Наче нічого незвичайного не сталося. Він лише спокійно запитав:

— Як пробіжка?

Ліа зустрілася з ним поглядом. І відразу зрозуміла. Він прикриває її.

— Довша, ніж учора.

— Це добре, — Хаято кивнув у бік тренувального майданчика.— Тоді проходь. Ми якраз починаємо спаринги.

— Зрозуміла, Майстре.

Вона спокійно пройшла повз хлопців. Лише на мить їхні погляди зустрілися. Ніхто нічого не запитав. Але Кай проводжав її очима значно довше, ніж  зазвичай.