Частина XI. Перший крок у темряву

«Найстрашніше випробування починається не тоді, коли ти зустрічаєш ворога. Воно починається в ту мить, коли ти добровільно виходиш йому назустріч.»

На годиннику було 04:00.

Будинок ще спав. За вікнами лежала густа передсвітанкова темрява. Лише місяць, що повільно ховався за верхівками сосен, заливав подвір’я холодним сріблястим світлом.

На кухні тихо закипав чайник.

Ліа стояла біля стільниці, не вмикаючи яскравого світла. Лише невелика лампа над робочою поверхнею освітлювала її руки.

Вона відкрила банку з кавою. Перша ложка, потім друга. Повна. Без вагань. Кава впала в чашку густою темною гіркою.

Ліа повільно залила її окропом. Кімнатою одразу розлився терпкий аромат. Вона зробила перший ковток. Гірко, дуже гірко. Без цукру, без молока. Саме так, як потрібно. Обличчя ледь скривилося.

— Жах, — Тихо прошепотіла вона сама до себе.

І зробила ще один ковток. Організм починав прокидатися. Неохоче. Але прокидався. Це і було потрібно.

Саме в цей момент тихо відчинилися двері. До кухні зайшов Майстер Хаято. Він нічого не сказав. Лише ненадовго зупинився на порозі.

Кухня була серцем їхнього дому. Невелика, але затишна.

Посередині стояв великий дерев’яний стіл, за яким легко могли сісти всі п’ятеро. Навколо нього рівно стояли п’ять однакових стільців.

Праворуч простягалася довга робоча поверхня зі старими шафками зі світлого дерева. Навпроти столу були два великі вікна. Одне виходило на внутрішній двір, звідки вдень було видно додзьо. Друге — на вузьку лісову стежку, що губилася між соснами.

Кухня мала два виходи. Один вів до просторої вітальні, де вечорами вони всі збиралися разом. Другий — у довгий коридор, який з’єднував кімнати й вихід із будинку.

Хаято ковзнув поглядом по знайомому приміщенню. Потім подивився на Лію. І завмер. Вона вже була готова. Стояла опираючись на поверхню і уважно дивилась на вчителя.

Темно-сіра спортивна кофта зі змійкою. Під нею — чорна майка, що щільно прилягала до тіла. Темно-сірі спортивні штани. Легкі кросівки.

Жодної зайвої деталі. Жодного елемента, який міг би заважати рухатися. Навіть волосся було завʼязано інакше. Туго, високо. Але відросдий чубчик все одно спадав на лоб.

Це одяг не для прогулянки. Це одяг для людини, яка готується бігти. Або битися. Хаято мовчки зробив кілька кроків ближче.

— Зброї немає?

Ліа повільно поставила чашку. Потім трохи підняла праву штанину. Під тканиною, щільно притиснутий до гомілки двома чорними ремінцями, був закріплений короткий меч. Вакидзасі.

Невеликий. Легкий. Достатньо компактний, щоб залишатися непомітним під одягом.

Хаято уважно подивився на кріплення.

— Зручно?

— Майже не відчуваю.

— Дістань.

Ліа одним плавним рухом витягнула меч. Лезо тихо блиснуло у світлі лампи. Так само швидко вона повернула його на місце. Жодного зайвого руху. Жодної затримки.

Хаято ледь кивнув.

— Добре.

Ліа знову взяла чашку. Допила каву майже залпом. Скривилася.

— Це все ще гидота.

На губах Майстра майже непомітно з’явилася усмішка.

— Але працює.

— Так.

Вона поставила порожню чашку в мийку. Заправила за вухо пасмо чорного волосся, але вона все одно вилізло.

Подивилася на годинник.

04:17.

Час.

Хаято підійшов ближче. Кілька секунд мовчав. Потім тихо промовив:

— Якщо щось піде не так…

— Я не геройствуватиму, — Вона відповіла раніше, ніж він договорив. — Якщо буде небезпечно — піду. Якщо не зможу перемогти — втечу. Якщо з’явиться можливість повідомити вас — повідомлю.

Хаято уважно дивився на неї.

— Добре.

Вона вже рушила до дверей. Надто впевнено, відважно. Та раптом Майстер покликав:

— Ліа.

Вона озирнулася.

— Пам’ятай, — Його голос звучав спокійно. Але в очах читалося зовсім інше. — Для мене немає жодного випробування, яке було б важливішим за твоє життя.

Ліа мовчала. Потім усміхнулася. Тепло. Майже по-дитячому. На мить, Хаято зловив відчуття, що те що він бачить, ніби фото. Ліа не боялась, він це прекрасно бачив. Вона була впевнена, сильна і спокійна. Це було гарною ознакою.

— Я повернуся.

Вона відчинила двері. Холодне ранкове повітря одразу вдарило в обличчя. За спиною тихо зачинився дім.

Ліа повільно спустилася з ґанку. Кілька секунд стояла нерухомо. Прислухаючись. Ліс ще мовчав. Місто ще спало.

Вона зробила глибокий вдих. І побігла. Спочатку легко, розігріваючи ноги. Потім швидше. Ще швидше.

Стежка промайнула під ногами. Позаду залишилося додзьо та дім.  Попереду починалася вузька дорога, що вела до старої частини міста. Туди, де будинки ставали нижчими. Вулиці — вужчими. А тіні — значно довшими.

Саме там вона сьогодні зустрінеться з ворогом. І Ліа бігла назустріч своєму першому справжньому випробуванню.

Ліа бігла майже безшумно. Ранкове повітря ще зберігало нічну прохолоду, а вузькі вулиці були майже порожні. Позаду залишалися житлові квартали, знайомі магазини й охайні будинки.

Попереду починалася стара частина міста. Вона змінювалася поступово. Спочатку зникли ліхтарі.

Потім асфальт став потрісканим, нерівним. Уздовж дороги один за одним тягнулися старі двоповерхові будинки із забитими дошками вікнами. Деякі фасади давно обсипалися, оголюючи стару цеглу. На стінах виднілися потемнілі графіті, місцями — іржаві металеві двері, які вже давно ніхто не відкривав.

Далі здіймалися силуети покинутих заводів. Величезні труби, що давно перестали диміти. Порожні ангари. Залізничні колії, зарослі бур’янами.

Тиша тут була іншою. Вона не заспокоювала. Вона слухала.

Ліа не сповільнювалася. Її дихання залишалося рівним. Кожен крок був точним. Вона ще дорогою відчула це. За нею стежать. Не один. Кілька.

Вона нічого не показала. Просто продовжила біг. Ще кілька десятків метрів. І тоді…