Частина X. Лист, який не можна було відкривати

«Найнебезпечніші люди не ті, що погрожують. А ті, що говорять тихо, ніби вже знають, чим усе закінчиться.»

Минуло два дні.

Дім жив звичним життям.

Принаймні так могло здатися тому, хто дивився з боку.

Дам, як і раніше, не міг довго сидіти на місці, постійно знаходячи собі нові заняття. Рен проводив вільний час за книжками, дедалі частіше занотовуючи щось до своїх медичних записів. Кай тренувався ще завзятіше, ніж раніше, хоча майже перестав сперечатися з кимось без причини.

Лише Майстер Хаято знав, що змінилося насправді.

Ліа.

Щоранку вона прокидалася дедалі раніше. Спочатку на пів години. Потім на годину.

А сьогодні…

Хаято відчинив двері додзьо, коли небо лише починало світлішати. Усередині вже лунав рівний свист дерев’яного меча. Ліа була там.

Її волосся було зібране високо, чоло вкрилося потом, а біла майка давно прилипла до спини. Поруч лежав рушник, майже порожня пляшка води й невеликий годинник. Вона навіть не помітила, що він зайшов.

Її увага була прикута лише до рухів. Крок, поворот, удар. Зміна стійки. Знову. І ще раз. Дівчина виглядала спокійно, зосереджено. Так, ніби повністю поглибилася в тренування.

Хаято мовчки поглянув на годинник. Вона тренувалася вже більше години.

— Ти сьогодні взагалі спала? — голос вчителя був тихий та спокійний.

Ліа лише повільно опустила бокен.

— Трохи.

— Це не відповідь.

Вона всміхнулася.

— Достатньо.

Хаято знав цю усмішку. Так усміхаються люди, які самі себе переконують. Він не став сперечатися. Лише взяв зі стійки ще один дерев’яний меч.

— Сьогодні ми не вчитимемося битися.

Ліа здивовано повернула голову до вчителя.

— А що тоді?

— Виживати. Закрий очі.

Ліа слухняно заплющила їх.

У додзьо запала тиша.

— Не слухай мене.  Слухай простір.

Вона зробила повільний вдих. Спочатку нічого. Потім…

Старі балки тихо потріскували від ранкового холоду. Десь над стелею швидко пробігла білка. За вікном ворухнулася соснова гілка. Зліва легкий рух тканини.

Хаято змінив положення. Вона не чула кроків. Відчула.

— Позаду, — тихо і впевнено заявила вона.

Хаято нічого не відповів. Наступної миті дерев’яний меч тихо ковзнув у повітрі. Ліа різко змістилася. Удар пройшов повз.

— Добре.

Вона навіть не розплющила очей. Ще один рух. Праворуч. Вона знову ухилилася. Легко та спокійно.

Ще один рух. Цього разу зверху. Ліа підняла меч, майже навмання. Дерево тихо вдарилося об дерево. По рукам пройшлась хвиля.

Хаято опустив зброю.

— Досить.

Ліа відкрила очі.

Вона важко дихала.

— Я… не чула.

— Саме так, — Він уважно подивився на неї. — Ти почала відчувати, — Вона здивовано мовчала, а Хаято продовжував: — Це набагато цінніше за швидкість, — На мить на його обличчі з’явилася гордість.  — Молодець.

Це слово він вимовляв дуже рідко.

Ліа опустила голову. Це було неочікувано для неї.

— Дякую…

Вона навіть не приховувала, наскільки для неї важливо було почути цю похвалу.

***

Ближче до обіду Хаято відпустив її.

— Іди відпочинь.

Ліа ледь усміхнулася.

— Я лише до міста.

— Навіщо?

Вона трохи винувато знизала плечима, ще тримаючи меч.

— За кавою.

Хаято підняв брову.

— Не висипаєшся?

— Трохи.

Він уважно подивився на неї.

— Повернися до вечері.

— Добре.

***

Місто зустріло її звичним шумом. Автомобілі. Люди. Відчинені кав’ярні та запах свіжої випічки.

Ліа неквапливо йшла тротуаром, але вже через кілька хвилин відчула це. Погляд. Холодний, наполегливий. Наче хтось не просто дивився, а вивчав.

Вона не озирнулася. Продовжила йти далі.  Погляд не зник. Навпаки. Він став ближчим.

— Гарна звичка.

Голос пролунав зовсім поруч.

Ліа різко зупинилася.

Повернулась назад. Він стояв за кілька кроків. Той самий чоловік що завітав в її будинок. Той, що заблукав. Той, що викликав в її серці тремтіння страху.

Темне волосся. Темний вільний одяг. Спокійний вираз обличчя.

Здавалось, наче вони зустрілися випадково. Але Ліа знала, що це не так.

— Знову ви?

Він усміхнувся.

— Цього разу можу представитися, — Легка пауза. Він посміхнувся, трохи опустив голову донизу і промовив:  — Хан.

Ліа завмерла лише на мить. Хан. Гріх.

Дивне ім’я. Або… Дивний псевдонім. Хоча, ні. Ліа пробігла поглядом по хлопцю. Це імʼя підходить досить добре.

Він уважно стежив за її реакцією.

— Тобі не подобається моє ім’я? — запитав він, схилив трохи голову.

— Воно… незвичайне.

— Так, — Він усміхнувся трохи ширше. — Як і твоє життя.

Усередині знову з’явилося те саме липке відчуття тривоги. Вона вже хотіла піти, навіть відвела погляд. Але він заговорив першим.

— Скажи мені…, — Його голос став майже лагідним. — Ти справді готова захищати інших?

Ліа насупилася. І відповіла так швидко, що здавалося, вона навіть не думала:

— Так.

— Навіть якщо доведеться заплатити за це собою?

Вона не вагалася.

— Так.

Він дивився їй просто у вічі. Довго. Наче шукав хоч найменший сумнів. Не знайшов. Повільно зробив крок. Ще один. Поки між ними майже не залишилося відстані. Ліа відчула, як серце почало битися швидше. Вона не відступила. Навіть не показала що його наближення було неочікуване.

Але вперше за довгий час їй стало по-справжньому страшно. Хан нахилився ближче. Він був високий, трохи нижче Кая, але вужчим в плечах. З боку, здавалося що він нахилився поцілувати її. Люди проходили повз, навіть не дивлячись на них.

Він нахилився ще більше. А Ліа трохи підняла обличчя. Одразу відчула подих біля вуха. Він підійшов занадто близько, нахилився ще ближче. Так, щоб його слова почула лише вона.