Частина X. Лист, який не можна було відкривати

«Найнебезпечніші люди не ті, що погрожують. А ті, що говорять тихо, ніби вже знають, чим усе закінчиться.»

Минуло два дні. Дім жив звичним життям. Принаймні так могло здатися тому, хто дивився з боку. Дам, як і раніше, не міг довго сидіти на місці, постійно знаходячи собі нові заняття. Рен проводив вільний час за книжками, дедалі частіше занотовуючи щось до своїх медичних записів. Кай тренувався ще завзятіше, ніж раніше, навіть майже перестав сперечатися з кимось без причини.

Лише Майстер Хаято знав, що змінилося насправді. Ліа. Щоранку вона прокидалася дедалі раніше. Спочатку на пів години. Потім на годину. А сьогодні…

Хаято відчинив двері додзьо, коли небо лише починало світлішати. Усередині вже лунав рівний свист дерев’яного меча. Ліа була там.

Її волосся було зібране високо, чоло вкрилося потом, а біла майка давно прилипла до спини. Поруч лежав рушник, майже порожня пляшка води й невеликий годинник. Вона навіть не помітила, що вчитель зайшов. Її увага була прикута лише до рухів. Крок, поворот, удар. Зміна стійки. Знову. І ще раз. Дівчина виглядала спокійно, зосереджено. Так, ніби повністю поглибилася в тренування.

Хаято мовчки поглянув на годинник. Вона тренувалася вже більше години.

— Ти сьогодні взагалі спала? — Голос вчителя був тихий та спокійний.

Ліа лише повільно опустила бокен.

— Трохи.

— Це не відповідь. — Вона всміхнулася, так і стоячи боком до вчителя.  — Достатньо.

Хаято знав цю усмішку. Так усміхаються люди, які самі себе переконують. Він не став сперечатися. Лише взяв зі стійки ще один дерев’яний меч.

— Сьогодні ми не вчитимемося битися.

Ліа здивовано повернула голову до вчителя.

— А що тоді?

— Виживати. Закрий очі.

Ліа слухняно заплющила їх. У додзьо запала тиша. Десь чувся шелест листя. Місто ще спало.

— Не слухай мене. Слухай простір.

Вона зробила повільний вдих. Спочатку нічого. Потім… Старі балки тихо потріскували від ранкового холоду. Десь над стелею швидко пробігла білка. За вікном ворухнулася соснова гілка. Зліва легкий рух тканини. Хаято змінив положення. Вона не чула кроків. Відчула.

— Позаду. — Тихо і впевнено заявила вона.

Хаято нічого не відповів. Наступної миті дерев’яний меч тихо ковзнув у повітрі. Ліа різко змістилася. Удар пройшов повз.

— Добре.

Йшов час, промайнула майже година. Вона так і не розплющила очей. Ще один рух. Праворуч. Вона знову ухилилася. Легко та спокійно. Ще один рух. Цього разу зверху. Ліа підняла меч, майже навмання. Дерево тихо вдарилося об дерево. По рукам пройшлась хвиля. Хаято опустив зброю.

— Досить.

Ліа відкрила очі. Вона важко дихала, але спина залишалася рівною.

— Я не чула.

— Саме так. — Він уважно подивився на неї. — Ти почала відчувати. — Вона здивовано мовчала, а Хаято продовжував. — Це набагато цінніше за швидкість. — На мить на його обличчі з’явилася гордість. — Молодець.

Це слово він вимовляв дуже рідко. Ліа опустила голову. Це було неочікувано для неї. Хаято майже ніколи такого не казав. Він не був гарним батьком, який цілує дітей на ніч, він не хвалить за оцінки чи вчинки. Він був тією людиною, що піклувалась за всіх. Він ночами сидів поруч, коли хтось хворів. Він дав дах тим, кого кинули власні батьки. Він був підтримкою та опорою. Це було важливіше.

— Дякую. — Тихо промовила Ліа.

Вона навіть не приховувала, наскільки для неї важливо було почути цю похвалу.

***

Ближче до обіду Хаято відпустив її.

— Іди відпочинь.

Ліа ледь усміхнулася. Вона трохи важко дихала, але вже не так, як декілька днів тому.

— Я лише до міста схожу.

— Навіщо?

Вона трохи винувато знизала плечима, ще тримаючи меч.

— За кавою.

Хаято підняв брову.

— Не висипаєшся?

— Трохи важко.

Він уважно подивився на неї. Розуміючи чому вона вирішила перейти на каву. Останнім часом вона майже не спала, дуже багато тренувалася. Так, що іноді засинала занадто рано. Хаято стало сумно. Він лише уважно дивився на дитину, яка стала дорослою зарано. Ліа повинна зараз гуляти до ночі, куштувати це життя. Знаходити стосунки, подруг. Але вона ніколи не робила цього. І зараз робила крок на хитку стежку. Не зважаючи на себе, лише щоб рідні люди були в безпеці.

— Повернися до вечері. — Це все що сказав Хаято.

— Добре. — Ліа відповіла легко, усміхнулась і вклонившись, вибігла з додзьо.

***

Місто зустріло її звичним шумом. Автомобілі. Люди. Відчинені кав’ярні та запах свіжої випічки. Ліа неквапливо йшла тротуаром, але вже через кілька хвилин відчула це. Погляд. Холодний, наполегливий. Наче хтось не просто дивився, а вивчав. Вона не озирнулася. Продовжила йти далі. Погляд не зник. Навпаки. Він став ближчим.

— Гарна звичка.

Голос пролунав зовсім поруч. Ліа різко зупинилася та одразу повернулась назад. Він стояв за кілька кроків. Той самий чоловік що завітав в її будинок. Той, що заблукав. Той, що викликав в її серці тремтіння страху.

Темне волосся. Темний спортивний одяг. Спокійний вираз обличчя. Руки сховані в кишенях штанів. Спокійний, немов хижак перед стрибком. Здавалось, наче вони зустрілися випадково. Але Ліа знала, що це не так. Він шукав її. І вона з радістю прийме його увагу, аби ніхто не був під прицілом.

— Знову ви?

Він усміхнувся, так щиро. Немов йому дійсно було радісно бачити її. Але очі не брехали. Вони були хижі, злі. Наче він стримувався.

— Цього разу можу представитися. — Легка пауза. Він посміхнувся, трохи опустив голову донизу і промовив. — Хан.

Ліа завмерла лише на мить. Хан. Гріх. Дивне ім’я. Або… Дивний псевдонім. Хоча, ні. Ліа пробігла поглядом по хлопцю. Це імʼя підходить досить добре.

Він уважно стежив за її реакцією. Дівчина здавалася спокійною, зібраною. Немов Хан ніяк не впливав на неї. Це його навіть дратувало. Він вважав що вона злякається, що це буде видно по рухам та обличчю. Але ні. Хан бачив перед собою не тендітну дівчину, а сильну людину.