Частина IX. Урок, до якого не можна підготуватися

«Учитель починає готувати учня до справжнього бою задовго до того, як той дізнається, що війна вже почалася.»

Ранок настав незвично тихо.  Небо ще тільки світлішало, коли Ліа вже стояла посеред додзьо.

Вона мовчки вклонилася залу, взяла дерев’яний меч і зайняла стійку.

За її спиною тихо відсунулися двері.

— Ти знову раніше за всіх.

Ліа навіть не озирнулася.

— Не спалося.

Хаято нічого не відповів. Він лише підійшов до стійки зі зброєю. Замість меча взяв короткий дерев’яний кийок. Ліа здивовано подивилася на нього.

— Сьогодні ми не будемо працювати з мечем.

— А з чим?

— Із собою.

Вона не зрозуміла. Лише трохи схилила голову вбік.

— Нападай, — сухо попросив Хаято.

Ліа слухняно зробила випад. Хаято легко відвів меч убік. Наступної миті його кийок уже торкнувся її шиї.

— Загинула.

Вона здивовано кліпнула.

— Ще раз, — промовив вчитель.

Вона повторила атаку. Тепер швидше, сильніше. Та результат був той самий. Кийок торкнувся зап’ястка.

— Меч випав. Ще раз.

Ліа змінила кут. Хаято навіть не зрушив із місця. Лише один короткий рух.

— Горло.

Вона насупилася.

— Я не встигаю…

— Саме тому ми це й вивчаємо, — Він опустив зброю. — Справжній бій майже ніколи не починається тоді, коли ти готовий.

Минуло більше години.

Вони вже не працювали зі зброєю. Хаято вчив її зовсім іншого. Як помічати рух очей. Як визначати, хто бреше. Як слухати кроки. Як оцінювати відстань до найближчого укриття. Як запам’ятовувати приміщення одним поглядом. Як непомітно змінювати маршрут. Як помічати людей, які занадто довго дивляться.

І головне… Як залишатися спокійною тоді, коли страшно.

Ліа мовчки слухала. Усе це більше нагадувало уроки виживання. Ніж бойове мистецтво.

— Чому ви навчаєте мене саме цього?

Хаято кілька секунд мовчав.

— Бо меч рятує не завжди.

Коли до додзьо прийшли Кай, Рен і Дам, вони завмерли біля входу. Ліа бігла між дерев’яними стовпами, розставленими по всій залі. Хаято раптом кинув у її бік невеликий мішечок із піском. Вона ледве встигла ухилитися, але не знизила швидкість.

Другий прилетів майже одразу. Третій, слідом четвертий.

— Не дивись на предмет! Дивись на руки! Передбачай! Не реагуй! Випереджай!

Дам тихо кліпнув.

— Мені здається…

Кай не відводив погляду.

— Так.

Рен тихо додав:

— Так нас ніколи не тренували.

Їхнє власне тренування почалося майже одразу. Та ніхто вже не міг зосередитися. Час від часу всі троє поглядали в інший кінець додзьо.

Ліа вже була мокра від поту. Дихання стало важким, ноги затремтіли і Ліа осіла на татамі. Але Хаято не дозволяв їй навіть хвилини перепочинку.

— Ще раз.

Вона піднялася одразу.

— Ще.

Вона зробила крок.

— Ще.

Дам тихо прошепотів:

— Він її сьогодні просто…

Рен закінчив за нього:

— Ламає.

Кай мовчав. Йому це не подобалося. Зовсім.

***

Минуло ще майже дві години. Ліа стояла, важко дихаючи. Піт стікав по скронях. Руки тремтіли від утоми. В очах був туман. Та вона все одно не опускала стійку.

Хаято довго дивився на неї.

— Якщо за тобою стежитимуть… Що робитимеш?

Ліа відповіла майже одразу.

— Зміню маршрут.

— Якщо не допоможе?

— Відведу їх від дому.

— Якщо вони підуть за тобою?

Вона мовчала лише секунду.

— Це навіть краще.

Хаято насторожився.

— Чому?

Ліа зробила глибокий вдих.

— Бо тоді вони не знайдуть вас.

У додзьо стало тихо. Навіть хлопці перестали тренуватися. Майстер лише подивився на них, ті одразу повернулися до тренувань.

Ліа стала рівно і зробила пару кроків до вчителя. Она стояла майже поруч. На секунду завмерла, іпродовжила занадто тихо, та вже спокійніше, так щоб почув лише вчитель:

— Якщо той чоловік справді шукав мене… Нехай дивиться тільки на мене. Я можу його відволікти. Нехай думає, що я головна. Нехай іде за мною. Тоді він не звертатиме уваги на інших.

Хаято різко похитав головою.

— Ні.

— Але

— Ні, Ліа.

Вона зробила крок уперед.

— Це логічно.

— Це нерозумно.

— Якщо через мене вони вийшли на наш дім…

— Замовкни.

Його голос прозвучав жорсткіше, ніж будь-коли.

Навіть Кай здригнувся. Ліа теж. Але не відступила.

— Він дивився тільки на мене, — прошепотіла Ліа.

— Саме тому ти нікуди не підеш одна.

— Але, — почала Ліа.

— Досить.

Вона стиснула кулаки.

— Якщо вони хочуть мене… То чому ми не можемо використати це?

Хаято мовчки дивився їй в очі. Його погляд став важким.

— Бо я вже одного разу дозволив людині пожертвувати собою заради інших.

Ліа завмерла. Хаято повільно видихнув і закінчив фразу:

— Другого разу цього не буде.

Його голос став надто тихим.

Але саме тому звучав страшніше.

— Я не виховував вас для того, щоб одного дня відправити когось із вас помирати.

У додзьо запала тиша. Дам опустив руки. Рен перестав рухатися. Навіть Кай більше не дивився на Лію. Він дивився на Майстра.

Бо вперше почув у його голосі не впевненість. А страх.

Хаято повільно відвернувся.

— На сьогодні досить.

Ліа хотіла ще щось сказати. Але не змогла. Вона вперше побачила, що їхній учитель боїться. Не за себе. За них. І саме це налякало її набагато сильніше, ніж будь-які слова незнайомця.

 Хлопці мовчали ще кілька секунд.

У додзьо стояла така тиша, що було чути лише важке дихання після тренування.

Першим не витримав Дам.

— Ліа…

Вона повільно обернулася.

— Що?

— Ми ж не глухі.

Ліа ледь насупилася.