Частина VIII. Погляд, який запам’ятовує

«Є люди, після зустрічі з якими ти не можеш пояснити, чому стало холодніше. Але вже знаєш, що більше не хочеш бачити їхніх очей.»

Будинок зустрів Майстра Хаято незвичною тишею.

Він повільно зачинив за собою двері, поставив біля входу взуття й завмер лише на мить. З кухні долинав запах свіжозавареного чаю. З другого поверху — ледь чутний стукіт кроків. Усе було так само.

І водночас… Зовсім не так.

— Майстре?

Рен визирнув із кухні, тримаючи в руках відкриту книгу.

— Ви затрималися.

— Так.

— Усе гаразд?

Хаято навіть не замислився над відповіддю.

— Так.

Відповідь прозвучала настільки рівно, що будь-хто сторонній повірив би. Але не вони. Рен мовчки кивнув.

Він прожив поруч із Майстром достатньо довго, щоб зрозуміти: коли Хаято відповідає одним словом, значить, щось сталося. Просто він ще не готовий про це говорити.

З кухні визирнув Дам.

— О! Ви якраз вчасно! — Він гордо тримав у руках лопатку. — Я сьогодні готую вечерю!

Кай, який саме проходив повз, навіть не сповільнив кроку.

— Це звучить як погроза.

— Та що ви всі сьогодні… — образливо промовив Дам.

— Бо минулого разу ти мало не спалив сковорідку.

— Вона була стара!

— Їй було два місяці, — Кай зупинився і повернувся до Дама обличчям.

— То вона прожила яскраве життя.

Навіть Хаято ледь помітно всміхнувся. Лише куточками губ. На кілька секунд. Потім усмішка зникла. Занадто швидко.

Він мовчки пройшов на кухню, налив собі чаю й сів біля вікна. Гаряча пара повільно здіймалася над чашкою. А думки знову поверталися до одного імені -  Сато Рюудзакі.

Ліа повернулася значно пізніше. Коли вона відчинила двері, у будинку вже горіло тепле жовте світло.

Ліа рушила до кухні, зупинившись так, щоб її не було помітно. Тут було затишно. Хаято мовчки сидів із чашкою чаю. Рен читав книгу, час від часу перегортаючи сторінки.

Дам із максимально серйозним виглядом смажив яйця, уважно стежачи, щоб цього разу нічого не пригоріло.

У цей самий момент до кухні зайшов Кай, з боку вітальні. Він мовчки відкрив холодильник, дістав пляшку води й повернувшись, завмер. Тільки тоді він помітив Лію.

На секунду їхні погляди зустрілися.

— Привіт, — тихо сказала вона.

Кай лише коротко кивнув.

— Ти пізно.

— Захопилася тренуванням.

Він нічого не відповів. Ніби хотів сказати щось інше. Але передумав.

— Ліа, — озвався Рен, відкладаючи книгу. — Чаю?

— Дякую… не хочу.

— Точно?

— Так, — Вона усміхнулася. Тепло, але втомлено. — Я трохи відпочину.

Ніхто не став її зупиняти. Лише Хаято проводив її довгим уважним поглядом. Він бачив. Щось змінилося. Не зовні, усередині. І це почало турбувати його значно більше.

***

Наступного ранку місто вже жило звичним життям. Ліа йшла центральною вулицею, тримаючи в руках невеликий список.

Напередодні Майстер попросив забрати нові дерев’яні тренувальні бокени, які привезли до спеціалізованої майстерні.

Звичайне доручення, нічого складного.

Вона любила ранкове місто. Люди поспішали на роботу. Відчинялися кав’ярні, по вулиці йшов аромат випічки, квітів та пилу  Десь неподалік лунав дзвін велосипеда, а далеко було чутно сміх дитини.  Усе виглядало… правильно, приємно.  Поки вона не почула знайомий голос.

— Знову зустрілися.

Ліа різко зупинилася, відчув як тіло здригнулося. Вона повільно обернулася назад.

Учорашній незнайомець стояв за кілька метрів від неї. Той самий охайний одяг, та сама спокійна усмішка. І ті самі очі. Холодні, дивні, страшні. Та занадто уважні.

— Добрий ранок, — сказав він так, ніби зустрів стару знайому.

Ліа мовчала.

— Приємний збіг, чи не так?

— Якщо ви так вважаєте, — все ж таки промовила Ліа.

— Учора ви мені дуже допомогли.

Вона кивнула.

— Рада, що ви знайшли дорогу.

— Знайшов, — Він усміхнувся. — І навіть запам’ятав її.

Чомусь саме після цих слів у Лії по спині пробіг холод. Незнайомець зробив кілька повільних кроків. Не наближаючись надто близько. Але й не залишаючи достатньої відстані.

— Ви часто ходите містом сама?

— По-різному.

— Не боїтеся?

— Ні.

— Цікаво…, — протягнув він.

Він уважно дивився на неї. Не на обличчя. Не в очі. На тіло.  Наче оцінював поставу, рухи. Те, як вона стоїть, як тримає плечі, як дихає.

Лії стало незатишно. Вперше за багато років їй захотілося зробити крок назад. Але вона не зробила. Знала, неможна показувати слабкість.

— Ви дивно дивитеся на людей, — тихо промовила Ліа.

Він тихо засміявся.

— Це професійна звичка.

— Яка саме?

— Люблю розуміти людей ще до того, як вони починають говорити, — Запала коротка пауза. Потім він несподівано промовив: — Ви не схожі на тих, хто йде за іншими, — Ліа мовчала, він провожив,  — Ви звикли йти першою.

Вона трохи насупилася.

— Помиляєтеся.

— Ні, — Його голос залишався спокійним. — Ви не найгучніша. Не найсильніша. І навіть не найстарша. Але… — Він нахилив голову, ніби скануючи їі,  — Саме за вами підуть інші, якщо одного дня доведеться обирати.

Ліа завмерла. Серце ніби пропустило удар.

— Ми навіть не знайомі.

— Хіба? — Його усмішка стала майже непомітною. — Люди значно більше розповідають про себе мовчанням, ніж словами.

Вона дивилася на нього, не розуміючи, звідки він міг зробити такі висновки.

Незнайомець же спокійно продовжив:

— Ви дуже цікава людина, Ліє.

Світ ніби на секунду перестав існувати. Вона не пам’ятала… Щоб називала йому своє ім’я. Її пальці повільно стиснулися.

— Звідки ви знаєте, як мене звати?

Чоловік лише усміхнувся. І вперше за весь час ця усмішка здалася їй по-справжньому небезпечною.