Частина VII. Тінь, що повернулася

«Минуле ніколи не стукає у двері. Воно просто одного дня заходить без дозволу.»

Майстер Хаято не поспішав.

Після того як залишив будинок, він звернув не до центру міста, а в протилежний бік. Старою дорогою, що вела до покинутого району біля річки. Колись тут працювали майстерні, склади, невеликі фабрики. Тепер більшість будівель стояла порожньою.

Саме тому люди любили приходити сюди тоді, коли не хотіли, щоб їх бачили.

Хаято спокійно йшов між старими цегляними стінами. Він не озирався. Не тому, що був необережним. Тому що й без цього знав — за ним уже давно спостерігають.

Він зупинився біля напівзруйнованого складу.

— Виходь.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Потім із тіні повільно вийшов чоловік років п’ятдесяти. Невисокий, худорлявий, у світлому плащі, який явно не пасував цьому місцю. Сивина вже торкнулася його скронь, але очі залишалися живими й уважними.

— Ти все такий самий, Хаято, — усміхнувся він. — Помічаєш мене раніше, ніж я встигаю підійти.

— А ти все ще занадто шумно дихаєш.

Чоловік тихо засміявся. Він так давно не бачив старого друга, що здавалося, він забув який він.

— Давно не бачилися, — Радісно проговорив чоловік.

— Це добра ознака.

Усмішка співрозмовника згасла.

— Боюся… цього разу ні.

Хаято мовчки дивився на нього, відчуваючи нутром, що щось було не так. Звісно було. Старий друг не просто так попросив зустрітися.

— Кажи, — Тихо промовив майстер.

Чоловік озирнувся навколо, ніби навіть зараз боявся сторонніх вух. Все в його вигляді видавало хвилювання.

— Він повернувся.

Повітря ніби стало холоднішим.

Обличчя Майстра не змінилося.

Лише погляд. Він став жорстоким, холодним. Брови змістилися ближче один до одного на міліметр.

— Я не питатиму, про кого саме ти говориш.

— Бо й так знаєш, — Запала коротка тиша. Чоловік важко видихнув, і продовжив,  — Сато Рюудзакі.

Це ім’я прозвучало майже пошепки. Навіть вітер ніби стих.

Хаято повільно заплющив очі. Минуло багато років. Занадто багато. На мить, Хаято повернувся в старі часи. Перед очима став образ колишнього друга, побратима.

Він щиро сподівався більше ніколи не почути цього імені. Але не вийшло.

— Я був упевнений… що він загинув, — Тихо промовив вчитель.

— Багато хто був упевнений.

— Значить, багато хто помилявся.

Чоловік важко кивнув, погоджуючись зі словами Хаято.

— Тепер його називають Демоном.

Хаято нічого не відповів. Це прізвисько його не здивувало. Навпаки. Воно пасувало Сато більше, ніж будь-яке інше.

Колись вони тренувалися поруч. Разом навчалися. Разом проходили випробування, про які тепер майже ніхто не пам’ятав.

Колись Хаято навіть називав його другом. Потім їхні дороги розійшлися. Назавжди. І занадто криваво.

— Що він робить?

— Забирає місто.

— Поясни.

— Повільно. Без поспіху, — Чоловік дістав із внутрішньої кишені складений аркуш і простягнув його, продовжив речення. — За останні три місяці зникли або змінили господарів дев’ять угруповань.

Хаято швидко переглянув записи. Усі вони були пов’язані. Занадто акуратно. Занадто правильно. Ніби хтось переставляв фігури на шахівниці.

— Він не знищує банди, — тихо сказав Хаято, щось зрозумівши.

— Ні.

— Він їх об’єднує, — Зелені очі вчителя піднялись на обличчя співрозмовника.

— Саме так.

Запала довга тиша. Десь далеко почулось щебетання птахів. Потім навкруги пронісся порив вітру, що зник так швидко, як і зʼявився.

— Люди Сато вже всюди, — продовжив співрозмовник. — У порту. На складах. Серед контрабандистів. Серед охоронців. Навіть серед тих, кого раніше вважали незалежними.

— Він будує армію.

— Так.

— Для чого?

Чоловік повільно похитав головою.

— Цього ніхто не знає.

Хаято мовчав. Він знав Сато краще за будь-кого. Той ніколи не робив нічого без причини. Якщо він виходив із тіні… Отже, справжня мета була набагато більшою, ніж звичайна боротьба за владу.

— Є ще дещо, — Хаято підняв очі, а друг одразу продовжив,  — Він розпитує про тебе.

Уперше за всю розмову Майстер завмер.

— Звідки інформація?

— Від двох різних людей.

— Надійних?

— Настільки, наскільки це можливо.

Знову тиша. Чоловік нерішуче додав:

— І ще…

— Кажи.

— Кажуть, він знає, що ти більше не сам.

Хаято відчув, як усередині щось важко опустилося. Перед очима одна за одною виникли знайомі постаті. Дам, Рен, Кай, Ліа. Його діти. Не по крові. По бажанню серця.

Він сам навчив їх тримати меч. Сам показав, як захищати слабших. Сам привів їх у цей дім. Впустив до себе. Коли мав змогу полишити їх самих. Але не зміг. Першим він знайшов Рена. Через пару тижнів, біля річки побачив Кая, що несамовито відбивався від інших дітей. Через місяць знайшов Лію, що сама пішла з дитячого будинку, і сиділа одна біля лісу. Згодом був Дам, який майже вмирав від простуди.

Так він і створив свою сім’ю, даючи прихисток тим, кому він був потрібен. Він чесно хотів піти далі по справах, коли побачив Рена. Але його руде, брудне волосся було таких тьмяним. А очі були настільки сумні, що він не зміг би потім жити далі. З Кейм було трохи простіше. Хлопець з дитинства був сміливим і трохи агресивним. Саме його несамовита сила волі зацікавила Хаято. Ліа навпаки була самотня. Коли Хаято вперше побачив її біля дерева, одразу відчув весь сум всесвіту, що був зосереджений в її очах. А з Дамом було ще простіше. Він був слабкий і безпорадний. Тому, у Хаято не було вибору.

Саме так він і зібрав цих дітей поруч себе. Допоміг, вилікував, навчив всьому що знає.  І саме через це вони могли стати мішенню. Не тому, що були винні в чомусь. А тому, що були поруч із ним.

Хаято повільно стиснув долоню. Так сильно, що побіліли кісточки пальців. Востаннє він робив це багато років тому. Коли ще існувала людина, яку він називав другом.