Частина VI. Навчити відпускати

«Іноді найважче випробування — це не вистояти до кінця. А вчасно зрозуміти, що ти вже зробив достатньо.»

Ранок прийшов тихо. Ще до світанку будинок спав. Лише за вікнами повільно світлішало небо, а холодне повітря просочувалося крізь прочинені кватирки, несучи із собою запах сосен і вологої трави.

Двері кімнати Лії безшумно відчинилися. Вона вже була одягнена у тренувальний одяг. Волосся, як завжди, зібране у хвіст. Ліва рука майже не турбувала після вчорашньої мазі, хоча варто було сильніше стиснути пальці, як поріз одразу нагадував про себе тупим печінням. Вона лише поправила рукав спортивної кофти, натягнувши їх на пальці.  Ніхто не повинен цього бачити.

Будинок залишався тихим. З другого поверху не долинало жодного звуку. Дам ще спав. Кай теж. Рен, найімовірніше, лише починав прокидатися.

Ліа зачинила за собою вхідні двері й вийшла надвір. Ранковий холод одразу торкнувся її обличчя. Вона глибоко вдихнула. Саме заради таких ранків вона завжди прокидалася першою.

Додзьо зустріло її знайомим запахом дерева. Майстер Хаято вже стояв посеред зали. Не медитував. Він просто дивився у вікно. Почувши тихі кроки, він лише перевів на неї погляд.

— Доброго ранку, Майстре.

— Доброго ранку, Ліа.

І більше нічого. Жодних запитань. Жодної згадки про вчорашній день. Ліа мовчки взяла меч зі стійки.  Сьогодні вона хотіла почати першою. Але Хаято несподівано заговорив:

— Ні. — Ліа завмерла. — Сьогодні все буде трохи інакше.

Він спокійно підійшов до стійки зі зброєю й узяв дерев’яний тренувальний меч. Покрутив його в руках та рушив до дівчини. Ліа уважно слідкувала за його рухами. І коли вчитель став напроти, він промовив:

— Нападай.

Ліа кліпнула. Це було досить неочікувано.

— Зараз?

— Зараз.

Вона не сперечалася. Зробила крок. Другий. Меч плавно описав дугу. Хаято навіть не зрушив із місця. Одним коротким рухом він відвів її удар убік.

— Ще.

Ліа повторила. Тепер швидше та сильніше. Вона намагалась знайти слабке місце вчителя, але виходило погано.  Він знову відбив атаку. Надто легко.

— Ще. — Вкотре промовив Хаято.

Через тридцять хвилин її дихання вже стало важчим. А Майстер навіть не змінив положення ніг. Стояв так само впевнено та рівно.

— Ти забагато думаєш. — Спокійно промовив він.

— Під час бою це погано?

— Під час цього бою — так.

Вона насупилася. І атакувала ще раз. Тепер різкіше. Руки рухались швидко, різко.  Хаято легко ухилився від удару.

— Ти намагаєшся мене перемогти.

— А хіба не повинна?

— Ні. — Вона завмерла. — Ти повинна перестати перемагати саму себе.

Ліа не встигла відповісти. Двері додзьо відчинилися різко.

— Ми не запізнилися?

Сонний голос Дама одразу заповнив залу. За ним увійшли Рен і Кай. Побачивши Майстра зі зброєю в руках, усі троє здивовано переглянулися.

— Вчасно.  — Спокійно промовив Хаято. — Добре, — Він повернувся до хлопців. — Усі троє. Проти Лії.

У додзьо настала тиша. Навіть Дам перестав усміхатися. Посмішка дуже швидко зникла з його обличчя. Кай лише стиснув щелепу, а Рен звів брови. Ніхто не зрозумів рішення вчителя. Лише Ліа сильніше стисла меч в долоні. Вона зрозуміла одразу. Вчитель намагався пояснити їй, що бій не виграти одному. Але вона була не згодна з цим.

Кай насупився сильніше і першим почав розмову:

— Майстре…

— Це наказ. — Холодно промовив вчитель.

Ліа підняла очі на Хаято. Декілька секунд уважно дивилася на нього. Ніби намагалася зрозуміти остаточно, чому він вирішив саме так.

— Це нерівний бій.  — Ліа зробила крок до вчителя.

— Саме тому він так потрібен.  — Хаято зробив крок назад. — Ваше завдання просте, — Він подивився на хлопців. — Торкнутися її плеча. — Потім перевів погляд на Лію. — А твоє — не дозволити цього.

— Утрьох? Без розминки? — Не зміг не уточнити Рен.

— Так.

Дам ніяково почухав потилицю і сказав:

— Мені якось незручно…

— Не думай про це. — Спокійно відповів Майстер. — Починайте.

Ліа навіть не встигла зайняти стійку. Дам уже кинувся вперед. Вона легко ухилилася. Майже одночасно справа з’явився Рен. Він не атакував, лише перекривав шлях. Ліа різко змінила напрямок. І майже одразу натрапила на Кая. На татамі всі завмерли на хвилину. Він стояв мовчки. Не нападав, не рухався. Лише чекав і дивився на дівчину.

— Каю! — Спокійно промовив Хаято. — Не стримуйся.

Кай стиснув щелепи. Він явно не хотів битися так. Це було не чесно, не справедливо. В справжньому бою, Ліа б не виграла за таких умов. Він був в цьому впевнений. Лише сама Ліа знала, що зможе перемогти їх швидко.

— Майстре. — Почав Кай.

— Це наказ. — Холодний голос Хаято перебив Кая одразу.

Він повільно видихнув. І вперше за весь ранок зробив впевнений крок уперед. Ліа миттєво зрозуміла задум. Їх не вчили перемагати силою. Їх учили працювати разом. Саме це вони і робили. Ліа відмітила, що тепер вони не обговорюють нічого. Вони працюють як єдиний організм, мовчки. Лише підхоплюють одне одного.

Дам відволікав. Рен перекривав відступ. Кай змушував приймати рішення. Знову. І знову. Потім ще. Час втрачав значення. Піт стікав по скронях хлопців. Дихання ставало дедалі важчим. Лише Ліа рухалась впевнено, проте поріз під рукавом давно почав нагадувати про себе. Але Ліа не дозволяла собі навіть поглянути на руку. Вона не була втомлена, бо рухи були сковані, короткі та лише потрібні. Хлопці витрачали набагато більше сил. Це і було найважливішим.

— Не захищайся.  — Раптом звернувся Хаято до Лії.

Вона завмерла на секунду і не думаючи переспросила:

— Що?

— Захищай свій простір.

Ліа не зрозуміла. І саме в цю мить Дам майже торкнувся її плеча. Вона ледве встигла ухилитися. Це була її помилка. Випадкова, але помилка.

— Бачиш? — Спокійно промовив Майстер. — Ти весь час думаєш лише про себе.