Частина VI. Навчити відпускати

«Іноді найважче випробування — це не вистояти до кінця. А вчасно зрозуміти, що ти вже зробив достатньо.»

Ранок прийшов тихо.

Ще до світанку будинок спав. Лише за вікнами повільно світлішало небо, а холодне повітря просочувалося крізь прочинені кватирки, несучи із собою запах сосен і вологої трави.

Двері кімнати Лії безшумно відчинилися.

Вона вже була одягнена у тренувальний одяг. Волосся, як завжди, зібране у хвіст. Ліва рука майже не турбувала після вчорашньої мазі, хоча варто було сильніше стиснути пальці, як поріз одразу нагадував про себе тупим печінням.

Вона лише поправила рукав спортивної кофти.

Ніхто не повинен цього бачити.

Будинок залишався тихим. З другого поверху не долинало жодного звуку. Дам ще спав. Кай теж. Рен, найімовірніше, лише починав прокидатися.

Ліа зачинила за собою двері й вийшла надвір.

Ранковий холод одразу торкнувся її обличчя. Вона глибоко вдихнула. Саме заради таких ранків вона завжди прокидалася першою.

Додзьо зустріло її знайомим запахом дерева.

Майстер Хаято вже сидів посеред зали. Не медитував. Він просто дивився у вікно.

Почувши кроки, лише перевів на неї погляд.

— Доброго ранку, Майстре.

— Доброго ранку, Ліа.

І більше нічого. Жодних запитань. Жодної згадки про вчорашній день.

Ліа мовчки взяла меч.

Сьогодні вона хотіла почати першою. Але Хаято несподівано піднявся.

— Ні.

Вона завмерла.

— Сьогодні все буде трохи інакше.

Він підвівся, підійшов до стійки зі зброєю й узяв дерев’яний тренувальний меч.

— Нападай.

Ліа кліпнула.

— Зараз?

— Зараз.

Вона не сперечалася. Зробила крок. Другий. Меч плавно описав дугу.

Хаято навіть не зрушив із місця. Одним коротким рухом він відвів її удар убік.

— Ще.

Ліа повторила. Тепер швидше та сильніше.

Він знову відбив атаку.

— Ще.

Через кілька хвилин її дихання вже стало важчим.

А Майстер навіть не змінив положення ніг.

— Ти забагато думаєш, — Спокійно промовив він.

— Під час бою це погано?

— Під час цього бою — так.

Вона насупилася. І атакувала ще раз. Тепер різкіше.

Хаято легко ухилився.

— Ти намагаєшся мене перемогти.

— А хіба не повинна?

— Ні.

Вона завмерла.

— Ти повинна перестати перемагати саму себе.

Ліа не встигла відповісти. Двері додзьо відчинилися.

— Ми не запізнилися?

Сонний голос Дама одразу заповнив залу. За ним увійшли Рен і Кай. Побачивши Майстра зі зброєю в руках, усі троє здивовано переглянулися.

— Вчасно, — Спокійно промовив Хаято. — Добре, — Він повернувся до хлопців. — Усі троє. Проти Лії.

У додзьо настала тиша.Навіть Дам перестав усміхатися. Посмішка дуже швидко зникла з його обличчя. Кай лише стиснув щелепу, а Рен звів брови.

Кай насупився і першим почав розмову:

— Майстре…

— Це наказ.

Ліа підняла очі на вчителя.

— Це нерівний бій,  — Ліа зробила крок до вчителя.

— Саме тому він так потрібен, — Хаято зробив крок назад. — Ваше завдання просте, — Він подивився на хлопців. — Торкнутися її плеча. — Потім перевів погляд на Лію. — А твоє — не дозволити цього.

— Утрьох? Без розминки? — Не зміг не уточнити Рен.

— Так.

Дам ніяково почухав потилицю.

— Мені якось незручно…

— Не думай про це, — Спокійно відповів Майстер. — Починайте.

Ліа навіть не встигла зайняти стійку. Дам уже кинувся вперед. Вона легко ухилилася. Майже одночасно справа з’явився Рен. Він не атакував, перекривав шлях.

Ліа різко змінила напрямок. І майже одразу натрапила на Кая. На татамі всі завмерли на хвилину. Він стояв мовчки. Не нападав, не рухався. Лише чекав і дивився на дівчину.

— Каю! — Спокійно промовив Хаято. — Не стримуйся.

Кай стиснув щелепи.

— Майстре…

— Це наказ.

Він повільно видихнув. І вперше за весь ранок зробив крок уперед.

Ліа миттєво зрозуміла задум. Їх не вчили перемагати її силою. Їх учили працювати разом. Саме це вони і робили. Ліа відмітила, що тепер вони не обговорюють. Вони працюють як єдиний організм, мовчки. Лише підхоплюють одне одного.

Дам відволікав. Рен перекривав відступ. Кай змушував приймати рішення. Знову. І знову. Потім ще.

Час втрачав значення. Піт стікав по скронях. Дихання ставало дедалі важчим. Поріз під рукавом давно почав нагадувати про себе. Але Ліа не дозволяла собі навіть поглянути на руку.

— Не захищайся, — Раптом сказав Хаято.

Вона завмерла.

— Що?

— Захищай простір.

Ліа не зрозуміла. І саме в цю мить Дам майже торкнувся її плеча. Вона ледве встигла ухилитися.

— Бачиш? — Спокійно промовив Майстер. — Ти весь час думаєш лише про себе.

Ліа важко дихала.

— Хіба… — Почала Ліа, але замовкла.

Удар. Вона блокувала Кая.

— …це не правильно, — Договорила Ліа.

— Ні.

Вона знову відступила на пару кроків.

— Чому? — Дівчина перевела погляд на вчителя.

Хаято уважно дивився на неї. Він розумів, що вона збагне цей урок пізніше. Так і повинно бути.

— Бо ти намагаєшся втримати все сама, — Його голос лунав рівно. — Трьох суперників. Чужі помилки, чужий біль, чужу провину.

Ліа різко підняла голову. В очах зʼявився вогник люті. Не чистої, слабкої, більш схоже на непорозуміння.

Майстер продовжив:

— А тепер подивися уважно.

Вона озирнулася. Рен саме відтягнув Дама назад, щоб той не завадив Каю. Кай прикрив Рена. Дам, не задумуючись, допоміг обом. Вони працювали разом. Ніхто не намагався впоратися сам. Лише вона. Лише вона одна весь цей час боролася проти всіх. І не просила допомоги. Да і не збиралась.

Тренування тривало. Хвилини складалися в години. Ніхто вже не рахував спроб. Ніхто не звертав уваги на втому. Навіть Дам перестав жартувати під час руху.