Частина V. Вечори, які хочеться запам’ятати

«Щастя рідко приходить гучно. Найчастіше воно тихо сідає поруч, поки ти навіть не помічаєш цього.»

До вечора будинок знову ожив з шумом та сміхом.

Після обіду кожен розійшовся у своїх справах. Рен майже на дві години сидів у своїй кімнаті. З відкритих дверей час від часу долітав шелест сторінок. Він вивчав новий довідник із медицини, який нещодавно приніс із міської бібліотеки, роблячи короткі позначки простим олівцем на окремих аркушах. Рен з неабияким інтересом вивчав медицину. Йому це настільки подобалося, що весь вільний час він сидів в книгах.

Дам довго не витримав без діла. Спочатку він намагався допомогти на кухні. Потім спробував полагодити ту саму вазу. Коли стало зрозуміло, що уламків стало тільки більше, Хаято мовчки забрав їх із його рук, а Дам із дуже серйозним виглядом заявив, що “це була перевірка”. Ніхто не повірив. Тому Дам пішов в свою кімнату, вирішив, що серіал буде найкращим варіантом.

Ліа більшу частину часу провела у своїй кімнаті. Вона змінила кофту, обережно обробила поріз маззю, наклеїла тонкий пластир і, відкривши навстіж вікно, сіла за письмовий стіл. Перед нею лежав старий зошит. Не щоденник. Швидше місце, куди вона записувала думки, що постійно не давали спокою. Сьогодні сторінка так і залишилася майже порожньою. Лише один короткий рядок.

“Гнів ранить не лише того, на кого він спрямований.”

Вона ще кілька секунд дивилася на написане, а потім тихо закрила зошит. Сьогодні нічого не йшло до голови. Наче всі думки зникли. Хоча її багато що турбувало.

Надвечір усі знову зібралися в додзьо. Вечірнє тренування завжди відрізнялося від ранкового. Менше сили. Більше терпіння. Вони годинами відпрацьовували одні й ті самі рухи, поки ті не ставали такими природними, як дихання.

Майстер Хаято майже не говорив. Стояв склавши руки за спиною. Його спина була рівна, а погляд уважно слідкував за всіма.  Лише зрідка, вчитель поправляв положення ноги, кисті або плеча.

— Ще раз. — Спокійно попросив Хаято.

І вони починали знову. І ще раз. І ще.

Сонце повільно опускалося за сосни. Золоте світло проникало крізь вікна додзьо, малюючи довгі смуги на дерев’яній підлозі. Чай ішов швидко, тому, коли тренування закінчилося, Дам першим порушив тишу. І досить незвично.

— У нас закінчився чай. — Неочікувано заявив Дам.

Рен підняв брову, та перевів погляд на брата. Інколи, йому здавалося, що наймолодший в їх сім’ї мав якість негаразди з головою. І Рен, як поціновувач медицини, весь час шукав цьому пояснення. Але не знаходив.

— Саме зараз ти про це згадав? — Запитав Рен.

— Я про це думав ще годину тому.

— Просто мовчав? Невже. — Рен лише склав руки на грудях.

— Так.

Кай тихо фиркнув, і не зміг промовчати:

— Це диво.

— Не починай.  — Дам одразу вирішив захиститися, повертаючись обличчям до хлопця.

— Я ще навіть нічого не сказав.  — Кай відповів спокійно.

— Але вже збирався. — Дам підняв вказівний  палець, ніби май неймовірно гарну ідею.

Ліа тихо засміялася. Їй так подобалося спостерігати за ними. Хлопці завжди були хлопцями. Вони постійно розмовляли, спорили та сміялись. Здавалося, між ними немає нічого поганого. Це було так легко та просто, що Ліа кожен раз відчувала себе трохи далі від них. Не тому, що вони відштовхували її. Просто спільних тем у них було значно більше.

Дам ожив, повернувшись до свого бажання і запропонував всім:

— То що, до магазину?

— Ходімо. — погодився Рен, знімаючи тренувальні рукавички. — Інакше завтра зранку знову будемо слухати твої скарги.

— Я не скаржуся.  — Дам лише демонстративно схрестив руки на грудях.

— Увесь час. — Поправив Рен.

— Це неправда.

— Абсолютна правда.

— Каю! — Вигукнув Дам, повернувшись до старшого брата.

— Що? — Кай лише повільно повернувся.

— Скажи йому! — Дам змахнув руками. 

Кай лише знизав плечима. Йому нічого було додати. Він не Ліа, яка може захистити Дама.

— Він має рацію. — Кай промовив це надто спокійно.

— Зрадники… — Дам театрально схопився за серце. — Я живу серед безсердечних людей.

— Живеш.  — Спокійно підтвердив Кай.

— І вони ще й погоджуються. — Тихо і якось сумно промовив Дам.

Рен тихо засміявся. Дам був такий завжди. Він ніколи не засмучувався, ніколи не сердився. Здавалось, він не має таких емоцій взагалі. Надто легкий він був. І це кожного влаштовувало.

— Пішли вже. — Спокійно проговорив Рен.

Троє хлопців повільно рушили до виходу. Синхронно, ніби були однією людиною. Навіть кроки були рівні. Ліа мовчки тримала меч, вдивляючись в їх спини. Біля дверей Дам зупинився та озирнувшись, вигукнув:

— Ліа! Ти з нами?

Вона похитала головою одразу. Не тому що це було несподіване рішення. Просто вони майже ніколи не кликали Лію з собою. Було декілька пропозицій, але вони були квапливими, ніби сказані між слів чи з поваги.

— Ні. Я побуду вдома.

— Добре. Ми швидко. — Дам лише посміхнувся ширше.

— І нічого не розбий дорогою.  — Спокійно додав Кай.

— Це вже наклеп!  — Дам лише сердито подивився на Кая.

— Ми ще навіть не вийшли. Дай йому шанс.  — Вліз Рен, схиливши голову вліво, але не повернувшись до друзів позаду.

— Ось бачиш, Кай. Ми ще не вийшли!

Сміючись і продовжуючи сперечатися, вони вийшли за двері. У додзьо несподівано стихло.

Ліа вийшла слідом і залишилася стояти на вулиці. Вечірній вітер легко торкнувся її обличчя. Вона поспіхом стягнула резинку з волосся, підставив його вітру. Чорні пасма лягли на плечі рівно, дістаючи майже до талії.

Десь далеко починали співати цвіркуни. Вона дивилася вслід трьом хлопцям, поки їхні силуети не зникли за поворотом. За її спиною тихо зʼявився Майстер Хаято. Він нічого не сказав. Просто став поруч. Вони мовчали довго, кожен обдумував щось своє.

Вони дивилися, як сонце повільно ховається за верхівками сосен. Іноді саме така тиша була найкращою розмовою.  Кілька хвилин вони просто стояли поруч. Легкий вітер колихав верхівки сосен, приносячи із собою знайомий запах деревини, вечірньої прохолоди й нагрітої за день землі. Сонце майже сховалося за горизонтом, залишивши після себе лише тонку смугу теплого світла. Майстер Хаято першим порушив мовчання.