Частина V. Вечори, які хочеться запам’ятати

«Щастя рідко приходить гучно. Найчастіше воно тихо сідає поруч, поки ти навіть не помічаєш цього.»

До вечора будинок знову ожив.

Після обіду кожен розійшовся у своїх справах. Рен майже на дві години сидів у своїй кімнаті. З відкритих дверей час від часу долітав шелест сторінок. Він вивчав новий довідник із медицини, який нещодавно приніс із міської бібліотеки, роблячи короткі позначки простим олівцем на окремих аркушах.

Дам довго не витримав без діла. Спочатку він намагався допомогти на кухні. Потім спробував полагодити ту саму вазу.

Коли стало зрозуміло, що уламків стало тільки більше, Хаято мовчки забрав їх із його рук, а Дам із дуже серйозним виглядом заявив, що “це була перевірка”.

Ніхто не повірив.

Ліа більшу частину часу провела у своїй кімнаті.

Вона змінила кофту, обережно обробила поріз маззю, наклеїла тонкий пластир і, відкривши навстіж вікно, сіла за письмовий стіл.

Перед нею лежав старий зошит. Не щоденник. Швидше місце, куди вона записувала думки, що не давали спокою. Сьогодні сторінка так і залишилася майже порожньою.

Лише один короткий рядок.

“Гнів ранить не лише того, на кого він спрямований.”

Вона ще кілька секунд дивилася на написане, а потім тихо закрила зошит. Сьогодні нічого не йшло до голови. Наче всі думки зникли. Хоча її багато що турбувало.

Надвечір усі знову зібралися в додзьо.

Вечірнє тренування завжди відрізнялося від ранкового.

Менше сили. Більше терпіння.

Вони годинами відпрацьовували одні й ті самі рухи, поки ті не ставали такими природними, як дихання.

Майстер Хаято майже не говорив.

Лише зрідка поправляв положення ноги, кисті або плеча.

— Ще раз.

І вони починали знову. І ще раз. І ще.

Сонце повільно опускалося за сосни.

Золоте світло проникало крізь вікна додзьо, малюючи довгі смуги на дерев’яній підлозі.

Коли тренування закінчилося, Дам першим порушив тишу.

— У нас закінчився чай.

Рен підняв брову.

— Саме зараз ти про це згадав?

— Я про це думав ще годину тому.

— Просто мовчав?

— Так.

Кай тихо фиркнув, він не зміг промовчати:

— Це диво.

— Не починай,  — Дам одразу вирішив захиститися.

— Я ще навіть нічого не сказав, — Кай відповів спокійно.

— Але вже збирався.

Ліа тихо засміялася.

Дам одразу ожив, повернувшись до свого бажання.

— То що, до магазину?

— Ходімо, — погодився Рен, знімаючи тренувальні рукавички. — Інакше завтра зранку знову будемо слухати твої скарги.

— Я не скаржуся, — Дам лише схрестив руки на грудях.

— Увесь час.

— Це неправда.

— Абсолютна.

— Каю!

— Що? — Кай лише повільно повернувся.

— Скажи йому! — Дам змахнув руками.  

Кай лише знизав плечима.

— Він має рацію.

— Зрадники… — Дам театрально схопився за серце. — Я живу серед безсердечних людей.

— Живеш, — спокійно підтвердив Кай.

— І вони ще й погоджуються, — якось сумно промовив Дам.

Рен тихо засміявся.

— Пішли вже.

Троє хлопців повільно рушили до виходу.

Біля дверей Дам озирнувся.

— Ліа! Ти з нами?

Вона похитала головою.

— Ні. Побуду вдома.

— Добре. Ми швидко, — Дам лише посміхнувся ширше.

— І нічого не розбий дорогою, — спокійно додав Кай.

— Це вже наклеп!

— Ми ще навіть не вийшли, — Вліз Рен, схиливши голову вліво, але не повернувшись до друзів позаду.

— Ось бачиш!

Сміючись і продовжуючи сперечатися, вони вийшли за двері. Додзьо несподівано стих.

Ліа залишилася стояти на вулиці. Вечірній вітер легко торкнувся її обличчя. Вона поспіхом стягнула резинку з волосся, підставив його вітру.

Десь далеко починали співати цвіркуни. Вона дивилася вслід трьом хлопцям, поки їхні силуети не зникли за поворотом.

За її спиною тихо вийшов Майстер Хаято. Він нічого не сказав. Просто став поруч. Вони мовчали.

І дивилися, як сонце повільно ховається за верхівками сосен. Іноді саме така тиша була найкращою розмовою.

Кілька хвилин вони просто стояли поруч.

Легкий вітер колихав верхівки сосен, приносячи із собою знайомий запах деревини, вечірньої прохолоди й нагрітої за день землі. Сонце майже сховалося за горизонтом, залишивши після себе лише тонку смугу теплого світла.

Майстер Хаято першим порушив мовчання.

— Ти сьогодні майже не дивилася на захід.

Ліа ледь усміхнулася.

— Помітили…

— Я помічаю більше, ніж ти думаєш.

Вона опустила очі.

— Знаю.

Знову запала тиша.

Хаято не поспішав ставити запитання. Він давно зрозумів: Лію неможливо змусити говорити. Якщо вона захоче — сама знайде слова.

І вона знайшла.

— Можна… ще трохи потренуватися?

Майстер повернув до неї голову.

— Зараз?

— Так.

— Тренування вже закінчилося.

— Я знаю.

Вона сказала це спокійно. Без прохання. Швидше як констатацію.

— Тоді навіщо?

Ліа довго дивилася кудись у двір.

Потім тихо відповіла:

— Бо коли меч у руках… думки стають тихішими.

Хаято уважно подивився на неї.

— А сьогодні вони занадто гучні?

Вона не відповіла одразу.

Повільно вдихнула вечірнє повітря.

— Напевно… — Куточки її губ ледь здригнулися в сумній усмішці. — Просто не хочу забирати їх із собою в ніч.

Майстер мовчав.

Його погляд на мить став важчим. Її стан турбував, змушуючи більше думати.

— Ліа.

Вона повернулася до нього.

— Ти останнім часом занадто часто воюєш сама із собою.

Дівчина ледь нахилила голову.

— Хіба це погано?

— Погано тоді, коли людина починає програвати, навіть не помічаючи цього.

Вона нічого не відповіла. Лише на мить опустила погляд на власні долоні. Немов всередині було багато запитань до самої себе.