Частина IV. Те, про що мовчать

«Найважче приховати не рану. Найважче приховати причину, через яку ти вирішив її приховати.»

Двері додзьо тихо зачинилися. Кроки хлопців повільно стихали десь біля будинку. Дам уже щось жваво розповідав Рену, намагаючись довести, що його поразка була лише випадковістю. Кай вже зайшов в будинок, так і не повернувшись.  У залі стало незвично тихо.

Ліа не здивувалася проханню вчителя. Лише кивнула, майже  непомітно. Її очі піднялись до даху лише на секунду. Вона вже знала, яка це буде розмова.  Кілька секунд минули в мовчанні. Майстер Хаято повільно підійшов до вікна. За ним тихо гойдалися сосни, а легкий вітерець ворушив їхні верхівки.

— Покажи руку. — Впевнено попросив Хаято.

Ліа навіть не обернулася.

— Немає потреби.

— Ліа.

Вона заплющила очі. На мить. Лише на одну коротку мить. Потім повільно підкотила рукав, повернувшись обличчям до вчителя. На передпліччі виднівся свіжий поріз. Неглибокий, але достатній, щоб тканина рукава місцями потемніла.

Майстер уважно подивився на рану. Навіть з відстані він бачив все. Його обличчя не змінилося. Ні докору. Ні тривоги. Лише уважність. Та, Ліа зловила нову емоцію  - сум. Але лише на секунду, в зелених очах це було немов блиск від світла.

— Болить?

Ліа машинально похитала головою.

— Терпимо.

— Я не запитував, чи можна терпіти. — Вона мовчала, відвернула обличчя до свого меча.  — Я запитав, чи болить. — Уточнив Майстер.

Ліа тихо видихнула і відповіла:

— Так.

Знову настала тиша. Хаято тихо підійшов ближче, обережно торкнувся її руки. Підняв її ближче до обличчя, уважно роздивляючись.

— Це випадковість. — Вона сказала це швидше, ніж він устиг щось відповісти. — Кай не хотів.

Майстер лише подивився на неї.

— Я знаю.

— Він не втратив контроль. — Ліа замовкла на секунду. — Лише трохи розізлився.

— Це і є втрата контролю.

Ліа опустила погляд, відчув що вчитель прибрав руку від неї.

— Він не хотів зробити мені боляче.

— Я знаю.

Вона стиснула губи.

— Тоді чому ми взагалі говоримо про це?

Хаято не відповів одразу. Він повільно підійшов до стійки зі зброєю й провів долонею по деревині, ніби пригадуючи щось дуже давнє.

— Тому що ти знову захищаєш не себе. — Ліа мовчала, даючи вчителю договорити.  — Якби це зробив Дам, ти сказала б те саме. Якби це зробив Рен. І якби це зробив я.

Ліа стисла долоні в кулаки та повільно підняла очі.

— Ви — моя сім’я. — Її голос був майже нечутним.

— Сім’я помиляється. — Зауважив Хаято.

— Так.

— Сім’я ранить.

Вона мовчки кивнула і впевнено заявила:

— Але не перестає бути сім’єю.

Хаято сумно усміхнувся.

— Ось цього я й боявся.

Ліа насупилася.

— Що ви маєте на увазі?

— Ти готова пробачити будь-кого. — Він зробив крок ближче. — Але зовсім не вмієш дозволяти іншим просити в тебе пробачення.

Ліа завмерла. Наче ці слова знайшли в ній місце, про існування якого вона навіть не здогадувалася. Ліа задумалась, невже це було так? Вона цінувала сім’ю найбільше в житті. Так, їй було боляче, коли хтось був винний. Вона часто не хотіла засмучувати близьких людей, якщо щось трапилось. Їй зручніше зробити вигляд що все добре, ніж дати їх бодай один привід суму чи страху.

— Якщо ти приховаєш цю рану, Кай так і не дізнається, що сталося. — Промовив Хаято.

Вона повільно похитала головою, виражаючи невдоволення.

— Він дізнається. Вже помітив.

— Звідки?

Ліа ледь усміхнулася. Сумно. Ледь помітно. Адже у грудях щось стало тепліше.

— Він занадто добре мене знає.

Майстер Хаято довго дивився на неї. А потім тихо сказав:

— Саме тому він не пробачить собі цього.

Ліа нічого не відповіла. Лише обережно опустила рукав, приховуючи поріз так само, як приховувала власний біль.

І вперше за весь день Майстер Хаято відчув, що перед ним стоїть не його учениця. Перед ним стояла дівчина, яка занадто рано навчилася бути сильнішою, ніж повинна була.

Ліа спокійно вийшла з додзьо, затримавшись на хвилину біля головної двері дому. Зробила подих, глибокий, лише щоб вгамувати серце. І впевнено увійшла до дому.

Вона повільно піднялася сходами на другий поверх. Коридор зустрів її знайомою тишею. Десь унизу тихо рипнули дверцята кухонної шафи, Рен щось шукав, а з вітальні долинав голос Дама, який уже вкотре намагався довести Каю, що ваза “сама вирішила впасти”.

Ліа ледь усміхнулася. Навіть зараз. Навіть попри незначний,  пекучий біль у руці. Було так спокійно, що дім жив надалі. Незважаючи ні на що. Тому вона впевнено відчинила двері своєї кімнати. Невелика. Світла.

Біля вікна стояв письмовий стіл, поруч — книжкова полиця, на якій, окрім художніх романів, лежали кілька старих зошитів із конспектами Майстра Хаято. Уздовж стіни — вузьке ліжко з темно-синім пледом, а біля дверей стояла акуратно складена спортивна сумка. У кімнаті панував той самий порядок, що й у її думках під час бою. Кожна річ знала своє місце.

Ліа тихо зачинила двері, сіла на край ліжка й почала повільно закочувати рукав. Поріз виявився довшим, ніж вона думала. Навколо нього вже проступала тонка червона смуга, а рукав кофти місцями прилип до шкіри. Тому було трохи боляче, турбувати шкіру біля порізу.

Ліа важко зітхнула, зрозумівши, що тепер доведеться непомітно викинути кофту. Вдягнути її більше неможливо.  Вона обережно провела пальцями трохи вище рани.

— Неприємно… — ледь чутно прошепотіла сама до себе.

Не боляче. Саме неприємно. Наче рука постійно нагадувала про той єдиний невдалий момент. Ліа вже хотіла опустити рукав назад, коли двері раптом різко розчинилися. Глухий удар об стіну змусив їх здригнутися. Вона навіть не озирнулася. Лише тихо зітхнула. Кай увірвався в кімнату немов шторм. Ліа була впевнена, від удару двері почали зачинятися, Кай точно притримав їх, стиснувши дерево. Почувся важний видих повітря.