Частина IV. Те, про що мовчать

«Найважче приховати не рану. Найважче приховати причину, через яку ти вирішив її приховати.»

Двері додзьо тихо зачинилися.

Кроки хлопців повільно стихали десь біля будинку. Дам уже щось жваво розповідав Рену, намагаючись довести, що його поразка була лише випадковістю. Кай не сказав жодного слова. Лише мовчки пішов слідом.

У залі стало незвично тихо. Ліа саме повертала меч до стійки, коли почула за спиною спокійний голос.

— Ліа… Залишся.

Вона не здивувалася. Лише кивнула, майже непомітно. Її очі піднялись до даху лише на секунду. Вона вже знала, яка це буде розмова.

Кілька секунд минули в мовчанні.

Майстер Хаято повільно підійшов до вікна. За ним тихо гойдалися сосни, а легкий вітерець ворушив їхні верхівки.

— Покажи руку.

Ліа навіть не обернулася.

— Немає потреби.

— Ліа.

Вона заплющила очі. На мить. Лише на одну коротку мить. Потім повільно підкотила рукав. На передпліччі виднівся свіжий поріз. Неглибокий, але достатній, щоб тканина рукава місцями потемніла.

Майстер уважно подивився на рану. Навіть з відстані він бачив все.  Його обличчя не змінилося. Ні докору. Ні тривоги. Лише уважність. Та, Ліа зловила нову емоцію  - сум. Але лише на секунду, в зелених очах.

— Болить?

Ліа машинально похитала головою.

— Терпимо.

— Я не запитував, чи можна терпіти.

Вона мовчала, відвернула обличчя до свого меча.

— Я запитав, чи болить. — Уточнив Майстер.

Ліа тихо видихнула і відповіла:

— Так.

Знову настала тиша. Хаято тихо підійшов ближче, обережно торкнувся її руки. Підняв її ближче до обличчя, уважно роздивляючись.

— Це випадковість. — Вона сказала це швидше, ніж він устиг щось відповісти. — Кай не хотів.

Майстер лише подивився на неї.

— Я знаю.

— Він не втратив контроль. — Пауза. — Лише… трохи розізлився.

— Це і є втрата контролю.

Ліа опустила погляд, відчув що вчитель прибрав руку від неї.

— Він не хотів зробити мені боляче.

— Я знаю.

Вона стиснула губи.

— Тоді чому ми взагалі говоримо про це?

Хаято не відповів одразу. Він повільно підійшов до стійки зі зброєю й провів долонею по деревині, ніби пригадуючи щось дуже давнє.

— Тому що ти знову захищаєш не себе.

Ліа мовчала, даючи вчителю договорити.

— Якби це зробив Дам, ти сказала б те саме.

Вона не відповіла. Лише стисла пальці правої руки.

— Якби це зробив Рен…

Знову тиша.

— І якби це зробив я.

Ліа повільно підняла очі.

— Ви — моя сім’я.

Її голос був майже нечутним.

— Сім’я помиляється.

— Так.

— Сім’я ранить.

Вона мовчки кивнула.

— Але не перестає бути сім’єю.

Хаято сумно усміхнувся.

— Ось цього я й боявся.

Ліа насупилася.

— Що ви маєте на увазі?

— Ти готова пробачити будь-кого.

Він зробив крок ближче.

— Але зовсім не вмієш дозволяти іншим просити в тебе пробачення.

Ліа завмерла. Наче ці слова знайшли в ній місце, про існування якого вона навіть не здогадувалася.

— Якщо ти приховаєш цю рану, Кай так і не дізнається, що сталося.

Вона повільно похитала головою.

— Дізнається.

— Звідки?

Ліа ледь усміхнулася. Сумно. Ледь помітно.

— Він занадто добре мене знає.

Майстер Хаято довго дивився на неї. А потім тихо сказав:

— Саме тому він не пробачить собі цього.

Ліа нічого не відповіла. Лише обережно опустила рукав, приховуючи поріз так само, як приховувала власний біль.

І вперше за весь день Майстер Хаято відчув, що перед ним стоїть не його учениця. Перед ним стояла дівчина, яка занадто рано навчилася бути сильнішою, ніж повинна була.

Ліа спокійно вийшла з додзьо, затримавшись на хвилину біля головної двері дому. Зробила подих, глибокий, лише щоб вгамувати серце. І впевнено увійшла до дому.

Вона повільно піднялася сходами на другий поверх. Будинок зустрів її знайомою тишею. Десь унизу тихо рипнули дверцята кухонної шафи, Рен щось шукав, а з двору долинав голос Дама, який уже вкотре намагався довести Каю, що ваза “сама вирішила впасти”.

Ліа ледь усміхнулася. Навіть зараз. Навіть попри пекучий біль у руці.

Вона відчинила двері своєї кімнати. Невелика. Світла.

Біля вікна стояв письмовий стіл, поруч — книжкова полиця, на якій, окрім художніх романів, лежали кілька старих зошитів із конспектами Майстра Хаято. Уздовж стіни — вузьке ліжко з темно-синім пледом, а біля дверей стояла акуратно складена спортивна сумка.

У кімнаті панував той самий порядок, що й у її думках під час бою.

Кожна річ знала своє місце.

Ліа тихо зачинила двері, сіла на край ліжка й повільно закотила рукав. Поріз виявився довшим, ніж вона думала. Навколо нього вже проступала тонка червона смуга, а рукав кофти місцями прилип до шкіри. Це було трохи боляче, турбувати шкіру біля порізу.

Ліа важко зітхнула, зрозумівши, що тепер доведеться непомітно викинути кофту. Вдягнути її більше неможливо.

Вона обережно провела пальцями трохи вище рани.

— Неприємно… — ледь чутно прошепотіла сама до себе.

Не боляче. Саме неприємно. Наче рука постійно нагадувала про той єдиний невдалий момент.

Ліа вже хотіла опустити рукав назад, коли двері раптом різко розчинилися. Глухий удар об стіну змусив їх здригнутися. Вона навіть не озирнулася. Лише тихо зітхнула.

— Довго стоятимеш у дверях?

Кілька секунд ніхто не відповідав. Потім почувся знайомий роздратований голос:

— Я ж казав тобі тримати захист вище.

Ліа всміхнулася самими куточками губ, та повернулася до гостя.

— Добрий день, Каю.

— Не переводь тему.

Він стояв, схрестивши руки на грудях. Похмурий, сердитий.

Але зараз Ліа надто добре бачила те, що він так старанно приховував.