Частина ІІІ. Меч пам’ятає кожен дотик

«Найважчі удари залишають не ті, що ранять тіло. А ті, після яких уже не можеш дивитися людині в очі.»

Кілька секунд ніхто не рухався. Здавалося, навіть повітря в додзьо стало важчим. Ліа першою зробила крок назад. Не поспішаючи, спокійно.

Вона непомітно ще трохи розвернула корпус, лівою рукою сильніше стиснула руківʼя меча. Тепер передпліччя майже повністю ховалося від чужих поглядів.

Лише вона відчувала, як під рукавом повільно розливається гаряче печіння. Кожен удар серця відгукувався тупим болем. Вона не дозволила цьому з’явитися на обличчі. Жоден м’яз не здригнувся. Жоден подих не став важчим. Лише хват на руків’ї меча змінився зовсім трохи.  Так мало, що майже ніхто не міг цього помітити.

Майже. Кай помітив. Він дивився не на її меч. Не на ноги або плечі, як потрібно. Його погляд раз по раз повертався до руки, яку Ліа вперто ховала.

У грудях неприємно стислося. “Я її зачепив…” Ця думка вперто не хотіла зникати з голови.

— Продовжуйте. — Спокійний голос Майстра Хаято повернув їх до реальності.

Кай мовчки кивнув. Ліа теж. Вона знов рушила першою. Так само спокійно, так само точно. Наче кілька секунд тому нічого не сталося. Та Кай уже не міг зосередитися. Він машинально блокував її удари. Відступав і знову блокував.

Його рухи залишалися швидкими, але в них більше не було тієї впевненості. Він вагався. Вперше за дуже довгий час. Ліа одразу це відчула. Вона знала Кая надто добре. Кожен його рух, кожен погляд, кожен різкий вдих. Він боявся. Не програти. Боявся ще раз завдати їй болю. Саме цього вона й не хотіла.

— Кай.  — Її голос пролунав тихо. Лише для нього, під час чергового зіткнення мечів. — Бий. — Він здивовано підняв очі. — Не думай.  — Їхні клинки знову зіткнулися. — Я впораюся.

На мить Кай побачив звичну Лію. Спокійну, уперту. Таку, що навіть зараз думала не про себе. А про нього. Він тихо видихнув. І лише тоді зрозумів, наскільки сильно тремтять руки від стриманого хвилювання.

Майстер Хаято мовчки спостерігав за ними. Його зелені очі не пропускали жодної деталі. Він уже давно перестав дивитися лише на мечі. Найважливіші бої завжди відбувалися не в руках. А в серці.

— Достатньо.

Його голос пролунав рівно. Без жодних емоцій. Обоє миттєво опустили зброю.

Кай навіть не помітив, що весь цей час стискав руків’я так сильно, що побіліли пальці. Ліа мовчки вклонилася. І тільки коли випросталася, непомітно притиснула ліву руку трохи ближче до себе. Настільки природно, що Дам уже встиг відвернутися, обговорюючи щось із Реном. Не помітив. Рен теж. Але Майстер Хаято… Побачив усе.

Майстер ще кілька секунд не рухався. Його погляд ковзнув по Лії, затримався на її лівій руці, а потім спокійно повернувся до решти учнів. Він нічого не сказав. Не зараз. Деякі розмови не повинні відбуватися при свідках.

Ліа повільно перекрутила меч в руці. Пальці лівої руки слухалися трохи гірше, ніж зазвичай. Вона майже не відчувала цього під час бою, але тепер, коли напруга почала відступати, кожен рух відгукувався неприємним печінням.

«Не зараз… Потім.»

Вона ковзнула пальцями по руків’ю, ніби прощаючись із мечем до наступного тренування, і спокійно поставила його на дерев’яну стійку. Поряд уже вовтузився Дам, поклавши тонфи на стійку.

— Рене, я майже тебе дістав. Ну скажи, що майже! — Почав Дам.

Рен тихо всміхнувся, прибираючи деревʼяний меч на стійку. Він швидко подивився на свій лук і посміхнувся.

— Майже. — Відповів рудоволосий.

— От бачиш!

— Майже — не означає дістав. — Рен трохи вище підняв підборіддя.

— Ти сьогодні якийсь занадто правильний. — Дам відвернув обличчя в інший бік.

— Сьогодні?

Дам тільки фиркнув і рушив до виходу.

— Гаразд… Завжди.

Ліа ледь усміхнулася. Ці двоє, здається, сперечалися навіть тоді, коли були згодні одне з одним. Вона вже хотіла пройти до виходу, коли відчула, що хтось майже торкнувся її плеча.

Кай. Він підійшов так близько, що вона відчула його присутність ще до того, як побачила. Вона повернулася до нього обличчям. Але він був таким високим, що Лія підняла підборіддя вище.  На мить їй здалося, що він щось скаже. Хоча б одне слово. Але Кай лише завмер, мовчав.

Його погляд ковзнув до рукава, під яким ховалася рана, і так само швидко повернувся до її обличчя. Він відкрив рота. Одразу ж стиснув щелепи. Нічого. Не сказавши жодного слова, Кай мовчки обійшов її й рушив на вулицю.

Ліа проводила його поглядом. Усередині щось неприємно стиснулося. Вона знала цей погляд. Так Кай дивився лише тоді, коли звинувачував себе.

— На сьогодні досить. — Спокійний голос Майстра Хаято змусив усіх озирнутися. — Дам, допоможи Рену прибрати все.

— Добре!

— Каю. — Хаято дивився в спину хлопецю, що зупинився біля дверей. — Іди відпочинь.

Кай мовчки кивнув. Він навіть не озирнувся. Лише відсунув двері додзьо й вийшов назовні. Дам здивовано провів його поглядом і сказав:

— Дивний якийсь.

— Він просто втомився. — Спокійно відповів Рен, хоча й сам відчув, що сьогоднішнє тренування закінчилося зовсім не так, як зазвичай.

Майстер Хаято дочекався, поки хлопці вийдуть. Поглядом провів кожного до дверей. І лише коли в додзьо запанувала тиша, тихо промовив:

— Ліа,  залишся.