Що ж було опісля

З дивними відчуттями я вийшов на дорогу та озирнувся – Сергій стояв у дверях і махав мені рукою.

           Ніч минула спокійно. Навіть не снилося нічого. Прокинувся на світанні і то, не самостійно. Я мирно спав, не чіпав нікого, і раптом крізь сон відчув, що наді мною хтось стоїть і пильно дивиться. Розплющив очі – здригнувся: то був Сергій. Заспаний, темно-русяве волосся стирчало врізнобіч.

- Ти знущаєшся? – тільки й скрикнув. – Нащо так лякати?

- Я допомогти прийшов, – підняв брову мій приятель.

- ?

- Речі попереносити, – терпляче пояснив.

Побачивши мій не дуже розумний вираз обличчя, Сергій звів очі догори й сказав:

- Ну ти ж маєш пожити в домі. Треба взяти, що необхідно. Для обжитку.

- А, – спросоння голова не дуже працювала, – почекай трохи, треба прокинутись повністю.

- Допомогти? – із хитрою посмішкою запитав друг.

- Що-що?

Звідкись згори полилась крижана вода – я відразу скочив на ноги. Сергій, із тазиком у руках, реготав так, що шибки у вікнах дрижали.

          Довелось посміятися з ним за компанію, а як же інакше?

          Всю ніч ми тільки те й робили, що шастали з одного дому до іншого. Коли справу було завершено, уже й сходило сонце. Сергій поплентався позіхаючи всередину, а я лишився на подвір’ї біля стола.

          Світле небо відбивало своєю чистотою, ніде ані хмаринки. Десь затьохкав соловейко – а може, не все так і погано? Побачимо, що буде далі.

          Я послідував за другом. Дім зустрів мене нейтрально. Ні радісно, ні зажурено. Відчувалося, що мене сприймають навіть із деяким зацікавленням. Трохи походив, пошукав Сергія – того ніде не виявилося. Доведеться розбиратися самому, як діяти далі. Треба думати, бо в голову нічого не приходить. І що його робити? Напевно, підберу кімнату, де ночуватиму. Таких було дві.

          Перша – занадто великий зал, де нічого не було, окрім двоспального ліжка із зеленим оксамитовим балдахіном. На блідих парчевих шпалерах відблискували срібні підсвічники. Висока біла стеля, розписана виноградними лозами та прикрашена гіпсовими багетами. Коли я пройшовся запилюженим дубовим паркетом, кроки луною відбилися по всій кімнаті.

          Друга – в два рази менша. Весь периметр займали шафи. Однаковісінькі різьблені шафи. Коли я зайшов досередини й озирнувся, зрозумів, що вийшов із однієї з них. Двері лунко зачинилися, але я цього спершу й не помітив. Здивувався, як у кімнаті, де нема ні вікон, ні освітлення, може бути так ясно, як за сонячного дня. На стелі красувався візерунчастий червоний килим, точнісінько такий, як у моєї бабусі на стіні. Підлога же була гладесеньким, немов скло, і на диво, теплим, каменем. Якби не синій колір, я подумав би, що це малахіт. У ній же посередині досить велике заглиблення, ніби вмурована ванна, де лежав смугастий матрац і така ж подушка.

          Не довго думаючи, я вирішив обрати першу, бо ж ця кімната була аж занадто незвичною для ока. Цікаво, де вони взяли такого неврівноваженого дизайнера інтер’єру?

          Коли ж справа дійшла до вийти, я розгубився: а кудою ж виходити? Довелось шарпати кожнісінькі двері. Не скажу, що справа була вдячною. Одна замкнена, з одної на мене посипалось осіннє листя, з іншої повіяло холодом, а в одній причаївся скелет із люб’язним оскалом. Поки знайшов потрібні двері, зрозумів: мене сюди нічим не заманиш ночувати.

          Однак, у першій кімнаті успіхи не чекали на мене: весь тиждень снився лише один сон: я граю в карти із білою шаховою дамою. За один «сеанс» – тридцять партій, за сім днів – їх аж двісті десять. І що найцікавіше, кожна партія була точнісінько така, як і решта. Точно ті ж самі ходи. Це заняття мені так в’їлося в печінки, що я готовий був по стелі повзати, лише б не спати та не грати. І аж потім з’явилася блискуча ідея: а може, просто потрібно змінити кімнату?

          Як не дивно, допомогло. Друга кімната прийняла мене у свої обійми й подарувала спокійну ніч без сновидінь. Оті штучки із шафами навіть поруч не стояли із тим, що мені довелося грати двісті десять однаковісіньких партій. Якби я був суддею, то найжорстокіші злочинці мусили б все життя ночувати в тій зеленій кімнаті і все життя грати в карти з білою шаховою дамою. По моєму, справедливо.

          Із Сергієм ми не бачилися. Він десь зник. Зайшов у дім і зник. Може, я теж зник і не знаю про це? Все можливо.

          Із поїсти проблем, навпаки, не виникало. Тацю із їжею я завжди знаходив на підвіконні у вітальні, побіля каміна. Нормальну ванну-туалет довелося трохи пошукати, бо та ванна, яку я знайшов за час свого першого візиту, зовсім не додавала оптимізму. Підхоже приміщення трапилося за дверима однієї шафи, зовсім випадково. От і добре.

          Так я собі помаленьку жив у дивному домі. Кожного дня навідувався і до батьківського, адже ж навіщось мене залишили на господарстві. Нічого особливого не траплялося. Оце і вся моя місія? А Боже, хіба вже так важко було знайти кого-небудь? Зробили б вивіску «Бридня-дизайнера» – від цікавих проходу не було б. А так, треба просто тут жити. Ніби для цього повинен бути якийсь талант чи особливе вміння. Хто зна?

          Незабаром я додумався поприбирати. А раптом це щось змінить? Якщо вірити моїй мамі, порядок у домі впливає і на порядок усередині.

          Почав із менших кімнат. Повиносив різний мотлох та порозбирав його. Серед купи непотребу знаходилися досить цікаві речі. Наприклад, поміж нагромадження старих і чомусь лише правих капців віднайшлася корона з гірського кришталю та потемнілого, аж чорного, срібла. Чия вона мала бути і як тут опинилась, поняття не маю. Навіть більш-менш правдоподібної версії. Я відклав її вбік. Потім занесу назад та відчищу.

          До корони приєдналися пошарпані сувої карт світу, на яких було зображення зовсім інших материків; бонсай, який дивом продовжував своє існування; невеличка скриня із акуратно складеними новесенькими полотняними сорочками; фарфорова балерина від музичної скриньки. Решті доведеться полежати поки що біля гаража. До речі, треба буде знайти до нього ключі.