Йдемо в гості

Зібравшись із духом, я повільно пройшов уперед. Неподалік стояв гараж, на брамі якого висів великий кований замок.

Навпроти гаража, майже під самісінькою стіною, бовванів пошарпаний стіл-тринога. Одна ніжка була закоротка, тому бідолаху трохи перекосило. Щось було дивне в його вигляді, у тій мереживній скатертині та трилітровій банці із зів’ялими півоніями. Він стояв покинутий та нужденний і ніби на когось чекав. З подивом я зрозумів, що відчуваю до нього жаль, мов до живої істоти.

Швиденько відвернувшись, попрямував до дверей. На відміну від гаража, ті були відчинені навстіж. За ними простягався невеличкий коридор і просвічувалися вікна на протилежній стіні. Ну що ж, йдемо в гості.

Вдихнув-видихнув і переступив поріг. Зі стін подекуди позлазили колись дорогі шпалери у смужечку, подекуди все було обліплене пожовклими календарями. З одних привабливо шкірилися дівчата з ідеальними фігурами та фальшивими посмішками, з інших дивилися банькатими очима котики-зайчики, а на деяких взагалі нічого не можна було розібрати, настільки вони були старі й вицвілі.

Справа відразу можна було завернути на кухню. Ні, плити чи ще якої кухонної атрибутики не спостерігалось, але назва напросилась сама. Там також був стіл. Я підійшов ближче й посилкувався прочитати бодай хоч щось на коричневих газетах, надрукованих німецькою старим шрифтом. Безрезультатно.

На дерев’яному лакованому підвіконні валялися мертві мухи. Припорошені, вони скрючили свої тонкі лапки. Фе…

Із порепаної білої стелі, обкладеної щербатими гіпсовими багетами, звисала побита лампочка. Іноді вона хиталась на розщепленому дроті. Більше нічого такого я не запримітив.

Решта кімнат нічим не вирізнялась, окрім двох: тієї, що навпроти «кухні» та ванної.

Почнемо з першої. Вона була абсолютним близнюком «кухні», лише мала одну прецікаву відмінність. Так, там стояли точно такі самі речі, вони були точно так само розташовані. Але… кімната дихала новизною. Здавалося, ніби ти зайшов двадцять років тому. Навіть мухи, і ті, замість того, щоб лежати мертвими, діловито кружляли навколо цілої лампочки. Газети відсвічували білизною. А ще від них ішов аромат щойно надрукованого тексту.

Я навіть не знав, чи треба дивуватися. Напевно, так. Просто мій мозок навідріз відмовлявся сприймати побачене. Адже як можна сприймати те, що не пояснюється жодною логікою?

Щодо ванної, то вона також примудрилася виділитися серед інших, завалених купою найзвичайнішого мотлоху. Між швами блакитних плиток суцільними лініями зеленів мох. Підлога же нічим не була встелена – просто добре втрамбована земля, із якої силилися прорости бур’янці. В кутку стояла ванна, наполовину заповнена каламутною водою, у якій на дні ще щось ворушилося. Щось, схоже на п’явок. До горла підступив клубок. Впритул до ванної стояв унітаз. Він був розташований так, що ним взагалі неможливо було користуватись. Але, вочевидь, він і не був для використання за призначенням: в насипаній туди землі ріс невеликий фікус. А завершували всю цю композицію натюрморт в розкішній рамці над фарфоровим фігурним умивальником(вочевидь, замість дзеркала) та неакуратні купки книжок під прогнилими дошками полиць на стінах.

Ще там було вікно, з якого відкривався чудовий краєвид на зеленаві поля. Хоча, взагалі-то, звідти повинна була проглядатися наша вулиця.

Я швидко вийшов на коридор. Оглянув мармуровий камін зі ще теплим попелом та зауважив, що сходів на другий поверх, на якому за моєї пам’яті горіло світло, нема. Ні, колись вони були. Напевно. Ну… про це свідчила купа дерев’яних уламків внизу.

Мені набридло бродити по цьому дивному будинкові, з його купою речей, які нічим не можна було пояснити. Захотілося скоріше вийти й подихати свіжим повітрям. І тут стало зрозуміло, що не можу цього зробити: я почав блудити, хоч дім не мав складного плану. Ішов у одну сторону – а приходив в іншу. Шукав двері, а виходив до вікон. По спині пройшов холодок і відразу кинуло в жар. Здавалося, мене просто не хотіли відпускати. Ага, ще чого.

І тоді я додумався, як знайти вихід: треба було зіграти навпаки. Довелося запевнити себе, що зовсім не прагну вийти надвір, а просто хочу оглянути ще по разу кожну кімнату. Можливо, й сфотографувати. А щоб все було правдиво, я дійсно повільно обійшов кожну кімнату та пофоткав все. Помалу в мене вийшло: короткий коридор, який, здавалося, був нескінченний, вивів до вхідних дверей. Ті чомусь стояли зачинені. Головне, не нервувати та знайти раціональний аргумент. Їх просто причинив вітер. Ага. Взявся за ручку, легенько штовхнув плечем – двері плавно відчинилися. Дивовижно. Враховуючи побачене в цьому домі, вони ще б мали замкнутися прямісінько перед носом.

На подвір’ї ніяких змін не відбулося. Ну хоч щось добре. Але рано я тішуся – виходу з подвір’я-то нема. Треба спробувати пройти через город позаду, а якщо ні – бути мені акробатом й таки перелізти через височезний паркан.

Задню стіну будинку густо заплело диким виноградом. Так, що не було видно навіть вікон. А пам’ять підказувала, що із вхідних дверей я точно бачив, як із протилежних вікон било світло. Скоріше б уже вийти звідсіля. Вхід закривала невеличка хвірточка. Пройти можна. Город являв собою абсолютно чисте, дрібно переоране поле, на якому не побачиш ані бур’янинки. По всьому периметру, за бетонним парканом(а чом би й ні?) росли такі густі та високі кущі й чагарі, що й не дивно, як я ніколи не бачив, що ж там робиться. Сюдою також не вийдеш. Ще й на додачу, посеред городу солодко спав велетенський ротвейлер. Ні, проблем мені й так вистачає. Тихесенько пройшовши назад і так само тихесенько причинивши за собою хвірточку, я помчав назад і з розбігу намагався перелізти через паркан. З восьмої спроби мені таки вдалося видряпатися і раптом хтось легенько вхопив мене за ногу. Я рвучко обернувся, готовий до оборони. То був Сергій. Точнісінько такий самий, як і дев’ять років тому. Він чомусь так і лишився дитиною.