Спогад про будинок

К. і тому самому домові

          Сьогодні я зібрався з духом і пішов глянути, що ж таки робиться в домі по сусідству. Тут доведеться зробити невеличкий відступ і пояснити, що до чого.

          Коли мені було трохи більше десяти, ми з батьками переїхали до затишного маленького містечка, яке недавно побудували. Лісок, який його оточував, кришталеві джерельця, розкидані повсюди, та чисте повітря були вагомою причиною вибору моїх батьків, що мусили змінити клімат для свого хворобливого дитяти. Це зараз я сильний та здоровий, а тоді моїми найкращими друзями були терапевт Іван Прокопович та педіатр Тамара Степанівна.

          Ми поселилися у двоповерховому домі з червоної цегли. Навпроти був великий садок, де за традицією, кожен новий мешканець містечка садив дерево. Пам’ятаю, як ми з мамою і татом садили там вишні. Зліва від нас жив мій приятель Сергій з бабусею, а от із правого боку так ніхто й не поселився. Навіть потім, через десять років сусідський дім так і стояв пусткою. І на диво, ніхто на нього не звертав уваги. Дітлахи, які мусили б там гратися, обирали садок і зовсім не дивилися в сторону незаселеного дому. А ще було дивним, що минав час, а він стояв, ніби щойно побудований. Ніде ані тріщинки в стіні. Навіть коли одного разу пройшов сильний град завбільшки з куряче яйце (до нас тоді навіть із телебачення приїжджали) і всім у містечку побило покрівлі, єдиним, кого не зачепило, був саме цей будинок. А ще там завжди горіло світло, хоч електрика не була проведена.

          Врешті-решт, ми із Сергієм, єдиним, хто, на відміну від інших, сприймав мої розповіді про сусідський дім, вирішили подивитися, що там. Ми не були шукачами пригод і навіть подумки не бачили себе ними: я тоді не проживав ні дня без яких-небудь ліків, міг застудитись навіть улітку, а для Сергія було подарунком долі, якщо бабуся відпустить його погуляти по вулиці. За таких обставин ми дружили більше «через вікно», ніж «наживо»: вікна наших кімнат були навпроти, ми писали великими буквами на аркуші короткі речення і притуляли до скла. А іноді кривлялись одне з одного. Якось бабуся застала його за цим мирним заняттям і надавала стусанів. Потім хлопчину цілий тиждень не випускали за поріг. Тоді-то ми й вирішили надолужити втрачене й прогулятися до сусідського дому. Але пройти в нас так і не вийшло: все подвір’я було обгороджене високим парканом, а якраз тоді ми були зовсім не до лазіння через перешкоди. Особливо через паркани. Тому ми позаглядали в шпарину, а потім Сергій пообіцяв, що візьме на завтра садову драбину. Але планам так і не судилося збутися: ввечері мій друг захворів вітрянкою, а опісля його забрали до себе батьки, які вирішили все ж таки не подавати на розлучення. Що ж до мене, я також захворів і пролежав у ліжку близько двох тижнів. Коли ж хвороба минула, Сергій був уже далеко. Так я втратив свого єдиного компаньйона. Батьки бачили, що їхній єдиний син сумує і подарували собаку. Радощів у моєму житті трохи побільшало: маленький кудлатий кокер-спанієль не міг нікого залишити байдужим. Його довгі вуха та холодний ніс завжди знаходили, де робиться щось цікаве. На жаль, через шість років він безслідно зник, хоч як його не шукали. Але тоді я навіть подумати не міг, що так буде. Тому чудовий пес, нові друзі в школі, безперервний потік цікавого повністю забирали весь мій час. Сусідський дім помалу відходив на задній план.

          Потім я закінчив школу, вступив до ВНЗ, вивчився. Якраз того літа, після закінчення мого навчання, татові довелось їхати у термінове відрядження. Це було, як мінімум, несподівано. Мама ж моя, і без того занадто ревнива жінка, негайно заявила, що їде разом з ним. Тому, ясна річ, мені повідомили, що весь липень я буду працювати домашнім сторожем. Заперечення не приймаються.

          Перший тиждень минув без особливих подій. Роботи вистачало: і по дому, і в саду, і взагалі. Нічого цікавого. Звичайна трудова повсякденність. Добре, що в гуртожитку я хоч готувати нормально навчився, тому життя моє можна було назвати цілком благополучним.

          Наступного тижня так само все було нормально. Я собі спокійнісінько мив посуд, насвистував веселу мелодію; думки текли собі, як їм хотілося, бо на них зовсім ніхто не звертав уваги. Десь за вікном загавкав пес – згадався мій бідолашний спанієль Люк, а зразу за ним – Сергій. Цікаво, як він там поживає? Я промотував у голові всі наші прогулянки, ігри до того самого дня, коли він захворів на вітрянку. Ми так і не втрапили до того будинку.

          Піддавшись сентиментальному пориву, я швиденько поскладав все, вийшов на вулицю і попрямував до сусідського дому. Як не дивно, а з того далекого дня нічого і не змінилося: будинок так і стояв пусткою, немов щойно зведений, ніде ні тріщинки, хоча за височезним глухим парканом мало що можна побачити. Трохи походивши навколо та впевнившись, що ніяких лазівок нема, я вирішив відкласти стрибки через паркан до кращих часів та збирався уже йти назад. Наостанок озирнувся… і отетерів. Як таке можна було не побачити? Кілька дошок були зсунуті так, що утворювалася досить таки велика прогалина. Туди міг спокійнісінько пролізти навіть кремезний дядько, що вже про мене говорити. Але дивувало інше: я уважно все обійшов та обдивився і не помітив діри в паркані. Ще й навпроти дороги. Пам’ять підказувала, що мить тому її не було. Мені стало якось не по собі. Я швидко покрокував додому не озираючись. Але згодом цікавість почала непокоїти бідну душу. Повсякчас, що б я не робив і як не стрався не думати про нещодавній казус, бісова споруда вигулькувала перед очима, а щось всередині мучило й не відпускало. Я зрозумів, що тут буде лише один спосіб позбутися надокучливого образу. Спалося тієї ночі так собі, адже навіть у снах фігурував сусідський дім, чорти б його побрали.

          Нарешті настав довгоочікуваний ранок. Слава Богу. Швиденько впоравшись зі своїми обов’язками, я кинув у кишеню телефон, швейцарський ножик та й пішов.