Крижана господиня

Мовчання Світу Льоду поглинуло їх, щойно вони наблизилися до крижаного грота, який Орися ідентифікувала як житло. Це була навмисна, важка тиша, яка, здавалося, аналізувала кожен їхній крок. Сріблясті, покриті інеєм, двері грота, здавалося, були зроблені з непрозорого, дуже щільного скла.

​— Виглядає, як вхід до якогось елітного спа-салону, — прошепотіла Орися, поправляючи свій громіздкий тулуб. — Сподіваюся, тут не треба записуватися завчасно.

​— Смішно, Господине, — відповів Яромир, напружений до межі. — Якщо це Відьма, вона, ймовірно, не має "розкладу". Пробуйте.

​Орися підійшла до дверей і поклала на крижану поверхню руку. Вона відчула не просто холод, а стародавній, спокійний Порядок. Вона знову викликала свою Золоту Нить і, замість того, щоб руйнувати, почала вплітати свою чисту Довіру в крижану структуру. Руни спалахнули на її пальцях. Двері беззвучно розчинилися.

​Всередині був шок. Це було затишне, але суворе житло, освітлене не вогнем, а мерехтінням кристалів. На столі, вирізаному із темно-синього каменю, були пучки невідомих трав, які, всупереч логіці, не замерзали. Це були мінеральні водорості, мохи та щось, схоже на крижаний базилік.

​У кутку біля столу сиділа жінка. Її волосся було біле, як зимове сонце, але шкіра — гладка. Вона була вбрана в одяг із товстої, сірої вовни, а її очі — чисті, як арктичний лід — були прикуті до Орисі. Це була Крижана Господиня, Відьма в Травах.

​— Що ж, — голос жінки був низьким, як скрегіт криги. — Хранителька Вузла. Я думала, що вони давно закінчилися. А ви виглядаєте, наче заблукали, прямуючи на бал, судячи з вашого курячого тулуба і цих залізяк біля дверей.

​Яромир на мить завмер від обурення.

​— Ми тут не для світських розмов, — Орися вийшла вперед. — Я прийшла по Осколок Первісної Довіри.

​Відьма повільно посміхнулася.

​— Осколок? О, ви маєте на увазі той крижаний камінь? Ви знаєте, скільки тут такого "добра"?

​— Ми знаємо, що він зберігає Віру, яка тримає ваш світ подалі від Скверни з Діброва, — Орися говорила твердо.

​— А-а, Діброва, — Відьма махнула рукою. — Світ, який вірить, що у них щось вийде, навіть якщо вони падають. Добратися сюди, Хранителько, легко. Отримати його — складно. Особливо для вас.

​— Що ви маєте на увазі?

​— Ви — Золота Нить. Ви — чиста, незаплямована Довіра. Але ви прийшли з Клятви, яка була написана брехуном. Перший Хранитель, який створив Вузол, був чудовим майстром, але жахливим брехуном. Він заховав Осколок у моєму світі, бо тут Довіру потрібно виборювати щодня, а не приймати як належне.

​— Як нам довести, що ми гідні Осколка? — запитала Орися, ігноруючи гнів Яромира.

​Відьма підняла з чорного столу невеликий, ідеально круглий білий камінь.

​— Це Осколок. Він невеликий, але містить усю Віру цього світу — Віру в Холодну Прагматику. Я віддам його вам за одну умову. Ви повинні визнати, що найгірша річ, яку ви зробили як Хранителька, була необхідна для Вузла.

​Орися на мить задумалася. Її найгірша річ?

​— Це... моя рішучість, що межувала з обманом. Коли я прийняла Володаря Еларана і Скверну в Дім, я не була впевнена, що Захист витримає, але я змусила вас повірити, що мій намір достатній. Я поставила безпеку Вузла під сумнів, щоб почати боротьбу.

​Відьма посміхнулася, і це була перша щира, хоча й холодна, посмішка.

​— Правильно. Довіра — це не завжди правда, це усвідомлений вибір того, що є найкращим для Порядку.

​Вона кинула Осколок. Орися спіймала його, відчувши, як холод Крижаного Світу проникає в її Золоту Нить. Осколок миттєво почав світитися синім і золотим, наче дві річки, що злилися воєдино.

​— Ваш Синій Шлях веде назад, Хранителько. Але пам'ятайте: Довіра — це не кінцевий пункт. Це те, що доводиться перевіряти на морозі.

​— Ми впораємося, — твердо сказав Яромир, виходячи вперед.

​— Звісно. Інакше я вам тут не потрібна, — посміхнулася Відьма. — Повертайтеся. І не забувайте: холод лікує від зайвої романтики.

​Орися, стискаючи Осколок у руці, кивнула. Вони розвернулися. Сріблясті двері грота знову безшумно зачинилися за ними.