Світ без Срібної струни

Ранок сорокового дня був довгим. Орися не спала, майже до світанку сидячи біля ліжка Володаря Еларана. Ельф, хоч і був очищений, здавався тендітним, як кришталь, що ось-ось розіб’ється.

​— Ти йому потрібна, Господине, — прошепотіла Зоряна, приносячи Орисі чашку трав'яного настою. — Він дихає, наче співає.

​— Він не співає, Зоряно, він просто ельф. Це як у них, мабуть, працює дихальна система, — пробурчала Орися, позіхаючи. — Але живий. Це головне.

​Скрип сидів на підвіконні, невдоволено борючись із залишками запаху Скверни.

​— Ну, хоч якась користь від цього «Володаря», — буркнув він. — Принаймні, ти знаєш, що твоя «Золота Нить» може знімати чужий бруд, а не тільки морок з обладунків ледачих Вартових.

​— Якщо я "ледачий", Скрипе, то я залишу, напевно, вас охороняти Еларана, — почувся з-за дверей голос Яромира. — А ми з Господинею підемо по Осколок. Якщо виживемо, я вам обіцяю, що ми з Богданом будемо мити підлогу лише язиком.

​— Ох, не треба! — скрикнув Скрип. — Я краще мовчатиму! Йдіть, шукайте!

​Святослав, який стояв поряд із Яромиром, стримано засміявся.

​— Жарти допомагають не нервувати, коли наша Господиня збирається стрибнути в невідомий світ, шукаючи якийсь Осколок Довіри, — сухо відповів Яромир, поправляючи перев'язь своїх обладунків. — Ви, Святославе, приготували свої тулупи?

​— Звісно. І мотузки. На випадок, якщо Господиня вирішить нас прошити до крижаної скелі, — філософськи запитав Святослав.

​— Ми стрілятимемо в Орків, якщо вони пронюхають, куди ми пішли. Сарказм — це добре, але прагматика — надійніше.

​Орися залишила Еларана під надійним захистом Домовиків і повернулася до зали. Вона поклала на стіл Клятву.

​— Часу на здогадки немає, — сказала вона Вартовим. — Ми маємо чітко знати, куди йти.

​Вона сіла, заплющила очі і викликала Бачення Вузла. Вона змусила свою Золоту Нить світитися, відкидаючи сірі й чорні нитки навколо. Вона шукала нитку, яка відповідала трьом критеріям: Віра, Трави та Відсутність Пісні Землі.

​Нарешті, серед незліченних сплетінь, вона знайшла її. Тонка, майже невидима, глибокого синього кольору, вона вела від центру Вузла до Порталу. Вона була холодною і стабільною.

​— Я бачу нитку, — сказала Орися, відкриваючи очі. — Це світ, який не знає співу дерев. Це Світ Льоду. Світ Вічної Зими.

​Яромир насупився.

​— Світ Льоду? І де там "Відьма в травах"? Ми що, шукаємо чаклунку, яка вирощує кропиву на льодовику?

​— Не на льодовику, а у кризі, — уточнила Орися. — Якщо це Світ Льоду, то "трави" там — це мінерали, водорості, чи крижані кристали. "Відьма в травах" — це та, хто бачить магію у суворих, холодних елементах, а не у теплому ґрунті. Вона бачить, як сонце сідає... через крижані шпилі. Це світ, який не залежить від Пісні Землі. Їхня Віра загартована холодом.

​Вся команда зібралася навколо Орисі, обговорюючи загадку.

​— "Де Віра знайшла притулок" — це наше завдання. А "Срібна Струна ніколи не лунала" — це наш напрямок, — підсумував Святослав.

​Яромир, який стояв, спершись на свій меч, нарешті заговорив. Його голос був твердим і рішучим.

​— Господине, у вас є Бібліотека, і у вас є Дар Мов. Ми можемо дослідити Клятву далі. Але часу немає. Скверна поширюється. Ми повинні діяти. Я та Святослав підемо з вами.

​— Я піду, — твердо сказала Орися, закриваючи книгу. — Я — Хранителька, і мій обов'язок — зцілювати Вузол. Зоряно, Скрипе, ви залишитеся, щоб доглядати Дім і Володаря.

​Еларан, присоромлений тим, що не може допомогти, схилив голову:

​— Я буду чекати. Бережіть себе, Господине. Ваша віра — наша остання надія.

​Орися швидко зібралася. Вона взяла свій мішечок із захисними травами (меліса, полин), мідний ключ від Дому та саму книгу Клятви.

​Яромир простягнув їй залізний перстень, на якому було вигравіювано руну Віри.

​— Це амулет. Він посилить ваш захист, коли ви будете далеко від Яснозір'я. Носіть його. І одягніть цей тулуб — нехай він виглядає не елегантно, але він старий і міцний.

​— Дякую, Яромире, — відповіла Орися, вдягаючи масивний, важкий кожух. — Сподіваюся, ми не зустрінемо там нікого, хто мав би почуття стилю.

​Вони підійшли до темних дверей-порталу. Орися сконцентрувала свою Золоту Нить на синій нитці.

​— Готові? — запитала вона Вартових.

​— До бою, Господине, — відповів Яромир, і його меч легко вийшов із піхов.

​Орися вдихнула. Вона поклала руки на двері і направила у них потік Золотої Ниті. Дерево затріщало, замок клацнув, і Портал почав повільно відчинятися.

​Те, що відкрилося, було приголомшливим. З Дому вирвалося тепле повітря, змішуючись із різким, солоним запахом холодного моря. Замість лісу чи безодні, перед ними лежав світ сріблястої, перламутрової криги.

​Вони стояли на високому, гострому крижаному виступі. Світло було розсіяним, наче сонце ховалося за товстим шаром кристалів. Усе навколо виблискувало синім та білим. Вдалині простягалося холодне море, покрите плаваючими крижинами. Повітря було настільки різким, що різало горло. Стояла абсолютна, велична тиша.

​— Отже, "Відьма в травах", — Яромир, щільніше обгорнувшись кожухом, зробив глибокий вдих. — Сподіваюся, вона має чим нас зігріти, бо моя Віра вимагає гарячого супу.