Незримий порядок

Світанкове світло, що пробивалося крізь брудні, але чомусь прозорі вікна, розбудило Орисю. Вона розплющила очі. Перше, що її вразило, — це відсутність запаху. Зникла пилюка, зникла затхлість, зник навіть той металевий присмак, який вона відчула вчора.

​Дім був іншим. Він був не просто прибраний — він сяяв.

​Орися підвелася, відчуваючи, що матрац, на якому вона спала, став м'яким. Вчорашня кімната, що слугувала їй спальнею, вітальнею та єдиною залою, здавалася вищою, а підлога була вимита до скрипучої чистоти. Вона озирнулася: ось вони, дві пари дверей. Одні, що ведуть на зарослий задній двір, вона вчора відчиняла. Інші, приховані у кутку, темні й маленькі, залишалися зачиненими. Вона відчувала від них холод, який не хотіла порушувати.

​Вона вже не сумнівалася, що тут не одна, але не могла осягнути масштабу змін.

​Як? Хіба таке можливо?

​Але аромат був занадто реальним. Він доносився з кухні — вузької, але тепер сяючої кімнатки.

​Орися увійшла. Стара піч була білосніжною, а на стільниці стояла глиняна миска, з якої піднімалася густа пара — борщ, наваристий і пряний. Поруч стояла тарілка зі свіжозвареними, ще гарячими варениками з картоплею, а поряд — кошик із щойно спеченим житнім хлібом.

​Усередині Орисі все перевернулося. Вона щойно втекла від найгіршої зради, ночувала в покинутій халупі, а хтось тут приготував їй ідеальний український сніданок. У цьому світі, де люди зраджували, невидимі сили піклувалися про неї.

​— Хто тут? — Орися запитала тихо, але чітко.

​У відповідь пролунало невидиме бурмотіння, що звучало прямо у свідомості — як старий, ворчливий дід, незадоволений усім світом.

​— Хто, хто... Хіба не бачиш? Ми тут, не спимо, поки ти, як панна, відлежуєшся!

​Орися інтуїтивно зрозуміла. Вона не бачила нікого, але відчувала присутність — маленькі, швидкі тіні, що промайнули біля плінтуса.

​— Ви Домовики?

​— Ну, нарешті додумалася! Це ж Дім, а не пустка! А тепер, дівко, сідай і їж, бо нам треба сили, щоб увесь цей бруд, що ти привезла, перепрацьовувати! — пролунав інший голос, схожий на тихий шелест сухого листя, але не менш владний.

​Орися вперше за кілька днів засміялася. Це був справжній, щирий сміх. Зрадники зруйнували її світ, але ці невидимі, ворчливі істоти — Хранителі Дому — дали їй прихисток.

​— Я дякую вам за борщ і за чистоту. Я...

​— Ти не дякуєш, ти приймаєш, — різко обірвав її скрипучий голос. — Це твій обов’язок. Ти — Господиня цього Дому тепер.

​Орися відчула зніяковіння. Вона? Господиня? Це звучало занадто урочисто для людини, яка тиждень тому розпалася на частини.

​— Я не знаю, що це означає, — сказала Орися, приймаючи вареника. — Що ви маєте на увазі?

​— Це означає, що Дім тебе вибрав, — пояснив шелесткий голос. — А ти вибрала Дім. Правила прості. Ми служимо Дому, а ти служиш йому. Цей Дім живий, і ти його Серце. Тепер ти маєш проявити свою волю.

​Вона вирішила спробувати.

​— Я хочу... гарячого чаю. У мене немає чашки і немає чайника, — вона вимовила це тихо, дивлячись на порожню стільницю.

​Повисла тиша. Домовики, здається, обурено бурмотіли.

​— Та ти подивися на неї! Вона думає, що ми тут офіціанти! Господинею назвали, а вона одразу накази віддає!

​— Не так швидко, дівко, — пролунав скрипучий голос. — Дім слухається Господиню, але ти маєш відчути його. Нам треба тиждень, щоб налаштувати твій зв'язок. Поки що — їж. Ми самі подбаємо про чай, коли вирішимо, що ти його заслужила.

​Орися посміхнулася. Її перша спроба магії провалилася, але це було неважливо. Вона сіла за стіл. Борщ був найсмачнішим, що вона куштувала у житті. Вона усвідомила: її стара епоха закінчилася, а нова, дивна і магічна, щойно почалася. Вона була вдома.