За покликом серця

Орися покинула офіс нотаріуса з відчуттям холодної, дивної свободи. Папери були підписані, формальності дотримані. Світ, що її зрадив, залишився позаду, і тепер у її руках лежав невеликий аркуш із координатами та мідний ключ — важкий, старовинний, що дивно грів долоню.

​Вона не стала чекати ранку. Вона викликала таксі. Водій, почувши адресу на околиці, недовірливо подивився на неї через дзеркало:

​— До старого лісу? Там і дороги толком немає, хіба що ґрунтовка. Місце там забуте, пані. Нечисте, кажуть.

​— Мені туди, — Орися обірвала розмову, відвернувшись до вікна.

​Місто поступово зникало. Асфальт змінився розбитою дорогою, потім — ґрунтовкою, що вела крізь густий, похмурий лісок. Сонце вже сідало, і дерева набули загрозливих, багряних відтінків.

​Коли таксі зупинилося, водій нервово озирнувся.

​— Далі не поїду. Тут усе, приїхали. Ідіть стежкою, але попереджаю: тут навіть мобільний погано ловить.

​Орися вийшла. Повітря було холодним, сирим, насиченим запахом вологої землі та гнилого листя. Вона рушила стежкою, наче йшла на побачення з власною долею.

​За поворотом вона побачила Дім. І він був жахливий.

​Це була не просто стара будова, це була абсолютна халупа. Дерев’яна, похилена на один бік. Дах поріс зеленим мохом, а вікна були брудними, сліпими, неначе очі небіжчика. Подвір’я було суцільно заросло бур’янами та диким, високим будяком, який у сутінках здавався справжньою стіною.

​Орися відчула страх. Страх перед занедбаністю, перед невідомим, перед тим, що це і є її остання пристань. Її логіка і весь її життєвий досвід кричали: «Біжи! Це небезпечно! Продай це якнайшвидше!»

​Але, стискаючи ключ, вона відчула це знову: непереборний, теплий потяг. Щось усередині Дому кликало її. Це було відчуття будинку, яке вона втратила, коли зруйнувалася її довіра до людей. Дім здавався живим, немов старий, ворчливий дід, який чекає на єдину рідну душу.

​Вона продерлася крізь високі бур’яни, підійшла до обшарпаних дверей. Вона витягла мідний ключ. У сутінках він сяйнув тьмяним, червонуватим блиском, що було єдиним світлом у цій темряві.

​Вона вставила його в замок. Замок був важким, але ключ увійшов ідеально.

​Клац! — пролунав гучний, урочистий звук, що розірвав лісову тишу, наче оголошуючи про прибуття нової епохи.

​Двері відчинилися з важким скрипом. Всередині було темно, густо пахло пилом, старою деревиною та чимось металевим, як напруга перед грозою. Вона засвітила ліхтарик.

​Кімната була більшою, ніж здавалося зовні. Вона знайшла лише старий диван і, відкинувши свою сумку, вирішила тут заночувати. Орися накрилася важким пледом. Вона лежала в цілковитій темряві. Її старе життя було зраджене і зруйноване. Її нове життя починалося в страху і темряві.

​Останнє, що вона відчула перед сном, — це легеньке, ледь чутне поворушення у кутку кімнати, наче щось маленьке і невидиме оглядало свою нову господиню.