Епілог

Епілог

Минуло майже два роки, відколи Цвітана оселилася у будинку на пагорбі. Її життя у Міжсвітті було досить розміреним та тихим. Кожного дня вона прогулювалася біля озера, насолоджуючись особливою атмосферою цього місця. Прозора блакить водойми, яка відлунювала барвами літнього лісу, по-особливому діяла на душу дівчини, заспокоюючи та лікуючи старі рани. А ще, у цьому мальовничому місці, Орест часто полюбляв малювати свою нову знайому. І тепер, в коридорі, між портретами Офелії, з’явилися й нові, не менш гарні та яскраві.

Окрім того, Цвітана завзято та із насолодою допомагала Орисі поратися по господарству. Не зважаючи на те, що будинок був примарним та існував лише для них, роботи в ньому завжди вистачало. Складалося таке враження, що дім на пагорбі наділений власною душею та емоціями. Бо інакше, Цвітана не могла пояснити те, що відбувалося у його стінах, коли хтось із мешканців був не в гуморі, або ж засмучений. Будинок одразу ж реагував на зміну настрою своїх домочадців, яскраво висловлюючи свої почуття зламаними предметами інтер’єру, або нестерпним холодом і жахливим скрипінням дверей.

До речі, щодо ідеї, яку просував Орест із оголошенням в інтернеті про оренду кімнати, Цвітана повністю підтримувала. Дівчина добре знала, наскільки сучасне суспільство залежне від гаджетів. І хоч до кінця вона ще не усвідомлювала, як саме працює система оповіщень у світі духів і чому померлі можуть знаходити оголошення в інтернеті, все ж розуміла, що рано чи пізно, та хтось, так само, як і вона шукатиме допомоги та прихистку.  

Єдине, що не подобалося Цвітані у цій ідеї, так це назва, якою хлопець назвав їх «будинок».

-   «Лост Соул»? Ти серйозно гадаєш, що ця назва підходить цьому дому? – Вкотре сварилася із Орестом дівчина, намагаючись переписати оголошення в інтернеті.

- А що у ній поганого? «Лост Соул» означає загублені душі.

Із серйозним виразом обличчя пояснював Орест, намагаючись відстояти свою думку.

- І ти думаєш, що всі померлі будуть знати транскрипцію цих слів?

- Ну ти ж знала і прийшла.

- Та я й гадки не мала, що це значить! І взагалі, я прийшла, бо це був єдиний доступний мені варіант!

- Ні. «Лост Соул» нікуди не годиться. – Трохи помовчавши, продовжила Цвітана. – Краще хай вже буде «Дім тети Орисі».

Слухаючи перепалку Цвітани та Ореста, Орися на мить зупинилася біля крісла, в якому сидів Ланцелот та весело посміхнулася.

- Діти знову сваряться. – Промовила жінка, намагаючись відволікти чоловіка від читання газети.  

- Головне, щоб не повбивали один одного. – Як і завжди, байдуже відповів той, не відриваючи свого погляду від цікавої статті, на яку щойно натрапив.

- Ну, це вже навряд чи. – Весело усміхалася Орися. Вона повільно попрямувала до сходів та ще раз тепло поглянувши на дітей, почала підійматися із оберемком свіжих квітів у руках на гору. 

 От тільки, як не намагалися Орест з Цвітаною, скільки б не давали вони оголошень в інтернеті, за ці роки, нових мешканців у будинку так і не з’являлося. Це, звісно ж засмучувало Орисю. Проте, вона дуже добре розуміла, що не всім душам потрібен прихисток.

- Не варто журитися, хтось та й колись все ж навідається до нашого дому.

Сказав одного вечора Ланцелот, помітивши, як Орися сумує, поглядаючи на вогонь у каміні.

- Та я і не журюся.

- Та невже? – Чоловік із награним подивом поглянув на жінку. – А хіба не ти кожного дня виглядаєш когось із ганку?

- Можливо ти правий. – Все ж здалася Орися, а потім весело усміхнулася. – Колись я прагнула тиші і самотності, а тепер радію, як мале дитя, коли у будинку з’являються нові мешканці.

- Повір, за довге існування ти почнеш помічати за собою й не такі зміни. – Ланцелот якось жартівливо поглянув на свою знайому. У своїх словах чоловік  був впевнений на всі сто відсотків, адже і сам неабияк змінився за ці віки.

Та не одними хатніми клопотами два роки жила Цвітана у будинку на пагорбі. В її денному розпорядку мали місце й заняття, які для неї люб’язно влаштовував віконт. Адже, як виявилося, бути духом початківцем, було вже й не так легко, як могло здатися на перший погляд. Багато чого дівчина ще не вміла і не знала, що робило її абсолютно беззахисним дитям у такому дивному і незвіданому світі. 

І першою наукою для Цвітани стало відкриття того, що у світі, крім доброзичливих духів, таких як вона і її нова родина, існують ще й небезпечні створіння, яких, серед живих і мертвих прозивають «бісами». Зазвичай, такими бісами ставали ті люди, що за життя були жорстокими та жадібними, або ж помирали у страшних муках, піддаючись тортурам чи знущанням. Вони часто оселялися у старих будинках, або закинутих місцях, заманюючи у свої холодні тенета невинних людей та безжально вбиваючи їх. Здавалося, що місце цих монстрів було у самому пеклі, та вони також не бажали переходити межу, прагнучі свіжої крові. А як виявилося, забрати душу до пекла чи Раю без її бажання і згоди ніхто не міг. Звісно, крім тих випадків, коли у світ виходили Женці.

І це став другий урок для Цвітани.

З розповідей Ланцелота, дівчина дізналася, що Женцями називали демонів та інших створінь, які переважно з’являлися у День всіх Святих. Про це свято живі вже й не пригадували, оскільки дуже давно перестали його святкувати. Та у світі мертвих День всіх Святих був цілком реальним і не менш небезпечним. Адже, блукаючи між світом живих і мертвих, Женці мали здатність забирати з собою у пекло, або ж інше, не менш моторошне місце, не лише померлих, а й живих, що мали за необережність трапитися на їхньому шляху.  Мабуть через це вони і отримали таку красномовну назву.